Гандбол у стилі Регі

19.06.2009

Петро ТРОЦЬ

Із цією дівчиною уболівальники та тренери збірної України пов’язують майбутнє нашого гандболу. 23–річна Регіна Шимкуте весь цикл відбору на чемпіонат світу–2009 провела так, ніби вже багато років є основним гравцем «синьо–жовтої» команди. Кожен матч вона закінчувала в ранзі однієї з кращих бомбардирок серед наших співвітчизниць. Апофеозом кампанії стало переможне двоматчеве протистояння з гандболістками Голландії збірної, після чого, власне, наші дівчата й отримали путівку на гандбольний «мундіаль», що відбудеться у грудні в Китаї.

Після повернення з Роттердама до Києва Регіна готувалася одразу ж виїхати на Херсонщину, де живуть її батьки, і «засісти» там до 4 липня у відпустці. Однак на запитання кореспондента «УМ» Шимкуте таки погодилася відповісти.

«У провінції приємніше грати, ніж у Києві»

— Регіно, вітаю вас із виходом до фінальної частини чемпіонату світу. Які враження залишили ваші суперниці по «плей–оф»?

— Голландки не є командою найвищого світового рівня, тому була підсвідома впевненість, що загальний результат для нас вийде позитивним. Та хай там як, вони зіграні, молоді, і в цьому основна потужність збірної Голландії. У першій грі в Ужгороді вони показали гарний гандбол. Ми ж (збірна України. — Ред.) рідко бачимось, рідко збираємося разом. Але українська команда завжди славилася своїм духом, попри всі негаразди. А ще — ми просто сильніші. Хоча з майбутніми суперницями на «світі» буде набагато важче.

— Які негаразди маєте на увазі?

— В Ужгороді ми жили й грали практично в борг. У тому, що наша сторона гарно прийняла голландок і достойно провела першу зустріч, велика заслуга особисто президента ужгородських «Карпат». Якби не він, Україна могла б осоромитись в організаційному плані.

— Є різниця між тим, як проводяться такі матчі у столиці та невеликих містах?

— Для мене Ужгород став відкриттям: люди приходять на гандбол, уболівають. Зал у день гри був просто забитий вщерть: у ньому ставили додаткові стільці; люди, що не мали сидячих місць, уболівали стоячи.

А якщо згадувати поєдинки в Києві чи Запоріжжі, то, слід визнати, домашньої атмосфери в цих містах і близько немає. Тут публіка перенасичена міжнародними змаганнями.

«На ЧС зможемо поборотися за п’яте місце»

— На що тепер сподіваєтеся в Китаї, де відбуватиметься чемпіонат?

— У збірній зараз оновився склад, прийшло багато молодих дівчат. Звичайно, завжди треба боротися за найвищі позиції, але зараз головне зігратися. Якщо об’єктивно, то, гадаю, за п’яте–шосте місце можемо боротися.

— Коли почнеться підготовка безпосередньо до світової першості?

— У нас зараз доволі завантажений графік складається. У наступній кваліфікації до чемпіонату Європи–2010 матимемо два матчі вже у жовтні. У листопаді буде «Кубок Турчина» в Києві, який стане вирішальним етапом для перевірки можливостей, а вже після нього вирушимо до Китаю. Можна сказати, що всі названі матчі й будуть нашою підготовкою.

«Із попереднім тренером я просто забула, що таке просто полежати в ліжку!»

— Регіно, віднедавна ви виступаєте за румунський клуб...

— Із лютого місяця граю за команду «Олткім», що є учасницею елітної гандбольної ліги Румунії. У цьому слові криється назва річки Олт, на якій стоїть місто Римнікул–Вілча, та місцевий хімічний завод. Команда сильна, кілька років тому вигравала клубний чемпіонат Європи. Після того як з Анастасією Підпаловою (партнеркою по збірній Україні) ми перейшли до «Олткіма», встигли стати з ним чемпіонками Румунії.

— Як складається ваше життя в сусідній країні?

— Спочатку було важкувато, оскільки прийшли ми в середині сезону, коли склад був практично укомплектований. Добре, що наставник клубу довірився нам, випускав грати не лише на внутрішню першість, а й у Лізі чемпіонів. Чесно кажучи, я б на його місці навряд чи так швидко кинула новачків у бій, адже потрібно спочатку влитися в колектив. А потім ще й звільнили тренера, який нас із Настею запрошував: клуб програв два поєдинки поспіль, причому це були виїзні матчі. Буквально одразу прийшов новий наставник, який також тренує румунську національну збірну.

— І як це вплинуло на команду?

— Дівчата, як я зрозуміла, були раді такій перестановці, адже попередній тренер, хорват за національністю, буквально не залишав гравцям вільного часу поза гандболом. Заняття при ньому були кожен день. Просто полежати на ліжку — я про таке забула. А румунського фахівця дівчата дуже люблять. Нам же з Анастасією довелося знову звикати до нової людини. Звичайно, ми зараз граємо, хоча не весь матч. Я пов’язую це якраз із тим фактором, що ми прийшли в клуб посеред сезону. З нового чемпіонату очікую на іншу, кращу ситуацію з ігровим часом.

«Тільки вийду в магазин — уболівальники вже кричать: «Регіно, привіт!»

— Що собою являє місто, у якому грає «Олткім»?

— Воно саме невеличке, розташоване десь за дві сотні кілометрів від Бухареста. І це стотисячне містечко буквально пронизане гандбольним духом. Усі знають гравців нашої команди, постійно намагаються взяти автограф чи сфотографуватися поруч. Буває, вийдеш до магазину, а тобі вже кричать: «Регіно, привіт!».

Зі Львовом, де я грала до переїзду в Румунію, жодного порівняння. Там тебе знає лише певне коло людей, які цікавляться гандболом, і їх не надто багато.

— Із партнерками порозуміння вдається знаходити?

— Зараз посилено вчимо румунську мову, маємо мовні заняття двічі на тиждень. Самої «мови гандболу» замало, як на мене, — потрібно покращувати порозуміння на майданчику всіма силами. При хорватському тренері ми послуговувалися англійською, і самі румунки мусили її знати, аби порозумітися з наставником. Тепер же в невигідній ситуації опинилася я й Настя. Але ми стараємося. За ті місяці, що я в Румунії, уже настільки розібралася в тонкощах румунської мови, що розумію практично все. Розмовляти поки складніше.

Хоча, для порівняння: дві угорки, які провели в «Олткімі» цілий сезон, зараз спілкуються румунською не набагато краще за нас.

— Присутність землячки, певно, допомагає легше прижитися на чужій країні.

— Пощастило, що я з Настею зараз граю в одному клубі. Закордон є закордон, тут свої плюси й мінуси. А наявність рідної людини дозволяє і поплакатись у жилетку, коли погано, і поділитися радощами.

— А як до вас ставляться місцеві гандболістки?

— Дівчата тут зібралися з досвідом. Чимало з них уже пограли в сильних закордонних чемпіонатах, тому знають, як воно бути легіонером. Намагаються допомагати нам, підказувати. Для прикладу, мені інколи простіше щось сказати англійською — вони ж наполягають, щоб я робила це румунською. Так швидше можна «акліматизуватися», пояснюють.

«Суперництва у збірній немає»

— Серед молодих гравців збірної України ви з Настею Підпаловою закинули у відбірковому циклі найбільше м’ячів, причому цей показник у вас практично рівний. Чи існує якесь підсвідоме суперництво між вами?

— Чесно кажучи, тільки щойно від вас почула про це. Навіть якщо Настя закине більше, то я можу, для прикладу, краще відіграти в захисті. А все це разом іде на користь команді. Головне не індивідуальний показник, а загальнокомандний.

— Ви пробилися на чемпіонат світу, нещодавно стали чемпіонкою Румунії. Яке досягнення можете назвати ціннішим?

— Вихід на чемпіонат світу для мене важливіший, адже вперше я діяла як основний гравець, а не виходила на майданчик із лавки. Раніше можна було покластися на Марину Вергелюк, Олену Цигицю, які робили результат, а ти їм допомагала. І зрозуміло, що ставити на одні шальки терезів чемпіонат Румунії та збірну України неетично.

— Свого часу ви тренувалися в головній команді країни під керівництвом Леоніда Ратнера, тепер збірну тренує Леонід Євтушенко. Порівняйте, будь ласка, цих фахівців.

— У кожного тренера — власний підхід до гравців, своя особлива тактика ведення поєдинків. Євтушенко більше спілкується з гандболістками, дослуховується до них. Якщо є необхідність у цьому, він може зробити перерву для відпочинку в тренувальному процесі. Ратнер — більш настирний, затятий, його важко переконати в чомусь. Він жорсткіший за Євтушенка.

«Грубу гру не пробачаю»

— Яка ж спортивна мрія Регіни Шимкуте?

— Без сумніву, це медалі Олімпіади. Хай уже які, головне — їх завоювати. І я вірю, що колись це зробимо. Бо, якщо пробиватися на якийсь турнір лише для того, аби відбути номер, навіщо тоді взагалі займатися спортом?

— А як ви обрали саме цей вид спорту — гандбол?

— Історія почалася з першого класу, коли до школи прийшла гандбольний тренер — набирати дівчат до секції гандболу. Я зацікавилася, це було новим, незвичним. А далі вже не могла покинути.

— Ваша професія є доволі травматичною: постійні падіння, зіткнення. Наскільки часто трапляються ушкодження?

— Так, травмуватися нам дуже легко, тому добре впасти — це особливе уміння. А ще ж захисники іноді так жорстко грають... Мене серйозні проблеми зі здоров’ям, на щастя, обходять. Може, тому, що на майданчику намагаюся думати лише про матч. Якщо боятися «поламатися» у грі, можна накликати проблему самому.

— Ви згадували про жорстку гру опонентів. А доводилось з’ясовувати стосунки після таких моментів?

— Якщо на майданчику займатися боксом, а не гандболом, це означатиме підводити команду, адже є червоні картки і вилучення на кілька хвилин. Нечемного суперника бити тихцем не буду, але у своїй обороні потім «зустріну» по повній програмі.

«Тато в мене литовець, мама — росіянка, а я — українка»

— У вас незвичне ім’я та прізвище. Маєте неукраїнське коріння?

— Тато в мене литовець, мама — росіянка, а я — українка. Так сталося, що моїй старшій сестрі не підходив російський клімат, і нам порадили переїхати поближче до півдня. Так ми опинилися на Херсонщині, де я й народилася.

— Як на майданчику вас називають партнерки?

— Колись дівчата скоротили моє ім’я, аби зручно було вигукувати на майданчику. Звучить просто — Регі. Скільки себе пам’ятаю, мене так кличуть.