Гандбол у стилі Регі

Із цією дівчиною уболівальники та тренери збірної України пов’язують майбутнє нашого гандболу. 23–річна Регіна Шимкуте весь цикл відбору на чемпіонат світу–2009 провела так, ніби вже багато років є основним гравцем «синьо–жовтої» команди. Кожен матч вона закінчувала в ранзі однієї з кращих бомбардирок серед наших співвітчизниць. Апофеозом кампанії стало переможне двоматчеве протистояння з гандболістками Голландії збірної, після чого, власне, наші дівчата й отримали путівку на гандбольний «мундіаль», що відбудеться у грудні в Китаї.

Після повернення з Роттердама до Києва Регіна готувалася одразу ж виїхати на Херсонщину, де живуть її батьки, і «засісти» там до 4 липня у відпустці. Однак на запитання кореспондента «УМ» Шимкуте таки погодилася відповісти.

«У провінції приємніше грати, ніж у Києві»

— Регіно, вітаю вас із виходом до фінальної частини чемпіонату світу. Які враження залишили ваші суперниці по «плей–оф»?

— Голландки не є командою найвищого світового рівня, тому була підсвідома впевненість, що загальний результат для нас вийде позитивним. Та хай там як, вони зіграні, молоді, і в цьому основна потужність збірної Голландії. У першій грі в Ужгороді вони показали гарний гандбол. Ми ж (збірна України. — Ред.) рідко бачимось, рідко збираємося разом. Але українська команда завжди славилася своїм духом, попри всі негаразди. А ще — ми просто сильніші. Хоча з майбутніми суперницями на «світі» буде набагато важче.

— Які негаразди маєте на увазі?

— В Ужгороді ми жили й грали практично в борг. У тому, що наша сторона гарно прийняла голландок і достойно провела першу зустріч, велика заслуга особисто президента ужгородських «Карпат». Якби не він, Україна могла б осоромитись в організаційному плані.

— Є різниця між тим, як проводяться такі матчі у столиці та невеликих містах?

— Для мене Ужгород став відкриттям: люди приходять на гандбол, уболівають. Зал у день гри був просто забитий вщерть: у ньому ставили додаткові стільці; люди, що не мали сидячих місць, уболівали стоячи.

А якщо згадувати поєдинки в Києві чи Запоріжжі, то, слід визнати, домаш­ньої атмосфери в цих містах і близько немає. Тут публіка перенасичена міжнародними змаганнями.

«На ЧС зможемо поборотися за п’яте місце»

— На що тепер сподіваєтеся в Китаї, де відбуватиметься чемпіонат?

— У збірній зараз оновився склад, прийшло багато молодих дівчат. Звичайно, завжди треба боротися за найвищі позиції, але зараз головне зігратися. Якщо об’єктивно, то, гадаю, за п’яте–шосте місце можемо боротися.

— Коли почнеться підготовка безпосередньо до світової першості?

— У нас зараз доволі завантажений графік складається. У наступній кваліфікації до чемпіонату Європи–2010 матимемо два матчі вже у жовтні. У листопаді буде «Кубок Турчина» в Києві, який стане вирішальним етапом для перевірки можливостей, а вже після нього вирушимо до Китаю. Можна сказати, що всі названі матчі й будуть нашою підготовкою.

«Із попереднім тренером я просто забула, що таке просто полежати в ліжку!»

— Регіно, віднедавна ви виступаєте за румунський клуб...

— Із лютого місяця граю за команду «Олткім», що є учасницею елітної гандбольної ліги Румунії. У цьому слові криється назва річки Олт, на якій стоїть місто Римнікул–Вілча, та місцевий хімічний завод. Команда сильна, кілька років тому вигравала клубний чемпіонат Європи. Після того як з Анастасією Підпаловою (партнеркою по збірній Україні) ми перейшли до «Олткіма», встигли стати з ним чемпіонками Румунії.

— Як складається ваше життя в сусідній країні?

— Спочатку було важкувато, оскільки прийшли ми в середині сезону, коли склад був практично укомплектований. Добре, що наставник клубу довірився нам, випускав грати не лише на внутрішню першість, а й у Лізі чемпіонів. Чесно кажучи, я б на його місці навряд чи так швидко кинула новачків у бій, адже потрібно спочатку влитися в колектив. А потім ще й звільнили тренера, який нас із Настею запрошував: клуб програв два поєдинки поспіль, причому це були виїзні матчі. Буквально одразу прийшов новий наставник, який також тренує румунську національну збірну.

— І як це вплинуло на команду?

— Дівчата, як я зрозуміла, були раді такій перестановці, адже попередній тренер, хорват за національністю, буквально не залишав гравцям вільного часу поза гандболом. Заняття при ньому були кожен день. Просто полежати на ліжку — я про таке забула. А румунського фахівця дівчата дуже люблять. Нам же з Анастасією довелося знову звикати до нової людини. Звичайно, ми зараз граємо, хоча не весь матч. Я пов’язую це якраз із тим фактором, що ми прийшли в клуб посеред сезону. З нового чемпіонату очікую на іншу, кращу ситуацію з ігровим часом.

«Тільки вийду в магазин — уболівальники вже кричать: «Регіно, привіт!»

— Що собою являє місто, у якому грає «Олткім»?

— Воно саме невеличке, розташоване десь за дві сотні кілометрів від Бухареста. І це стотисячне містечко буквально пронизане гандбольним духом. Усі знають гравців нашої команди, постійно намагаються взяти автограф чи сфотографуватися поруч. Буває, вийдеш до магазину, а тобі вже кричать: «Регіно, привіт!».

Зі Львовом, де я грала до переїзду в Румунію, жодного порівняння. Там тебе знає лише певне коло людей, які цікавляться гандболом, і їх не надто багато.

— Із партнерками порозуміння вдається знаходити?

— Зараз посилено вчимо румунську мову, маємо мовні заняття двічі на тиждень. Самої «мови гандболу» замало, як на мене, — потрібно покращувати порозуміння на майданчику всіма силами. При хорватському тренері ми послуговувалися англійською, і самі румунки мусили її знати, аби порозумітися з наставником. Тепер же в невигідній ситуації опинилася я й Настя. Але ми стараємося. За ті місяці, що я в Румунії, уже настільки розібралася в тонкощах румунської мови, що розумію практично все. Розмовляти поки складніше.

Хоча, для порівняння: дві угорки, які провели в «Олткімі» цілий сезон, зараз спілкуються румунською не набагато краще за нас.

— Присутність землячки, певно, допомагає легше прижитися на чужій країні.

— Пощастило, що я з Настею зараз граю в одному клубі. Закордон є закордон, тут свої плюси й мінуси. А наявність рідної людини дозволяє і поплакатись у жилетку, коли погано, і поділитися радощами.

— А як до вас ставляться місцеві гандболістки?

— Дівчата тут зібралися з досвідом. Чимало з них уже пограли в сильних закордонних чемпіонатах, тому знають, як воно бути легіонером. Намагаються допомагати нам, підказувати. Для прикладу, мені інколи простіше щось сказати англійською — вони ж наполягають, щоб я робила це румунською. Так швидше можна «акліматизуватися», пояснюють.

«Суперництва у збірній немає»

— Серед молодих гравців збірної України ви з Настею Підпаловою закинули у відбірковому циклі найбільше м’ячів, причому цей показник у вас практично рівний. Чи існує якесь підсвідоме суперництво між вами?

— Чесно кажучи, тільки щойно від вас почула про це. Навіть якщо Настя закине більше, то я можу, для прикладу, краще відіграти в захисті. А все це разом іде на користь команді. Головне не індивідуальний показник, а загальнокомандний.

— Ви пробилися на чемпіонат світу, нещодавно стали чемпіонкою Румунії. Яке досягнення можете назвати ціннішим?

— Вихід на чемпіонат світу для мене важливіший, адже вперше я діяла як основний гравець, а не виходила на майданчик із лавки. Раніше можна було покластися на Марину Вергелюк, Олену Цигицю, які робили результат, а ти їм допомагала. І зрозуміло, що ставити на одні шальки терезів чемпіонат Румунії та збірну України неетично.

— Свого часу ви тренувалися в головній команді країни під керівництвом Леоніда Ратнера, тепер збірну тренує Леонід Євтушенко. Порівняйте, будь ласка, цих фахівців.

— У кожного тренера — власний підхід до гравців, своя особлива тактика ведення поєдинків. Євтушенко більше спілкується з гандболістками, дослуховується до них. Якщо є необхідність у цьому, він може зробити перерву для відпочинку в тренувальному процесі. Ратнер — більш настирний, затятий, його важко переконати в чомусь. Він жорсткіший за Євтушенка.

«Грубу гру не пробачаю»

— Яка ж спортивна мрія Регіни Шимкуте?

— Без сумніву, це медалі Олімпіади. Хай уже які, головне — їх завоювати. І я вірю, що колись це зробимо. Бо, якщо пробиватися на якийсь турнір лише для того, аби відбути номер, навіщо тоді взагалі займатися спортом?

— А як ви обрали саме цей вид спорту — гандбол?

— Історія почалася з першого класу, коли до школи прийшла гандбольний тренер — набирати дівчат до секції гандболу. Я зацікавилася, це було новим, незвичним. А далі вже не могла покинути.

— Ваша професія є доволі травматич­ною: постійні падіння, зіткнення. Наскільки часто трапляються ушкодження?

— Так, травмуватися нам дуже легко, тому добре впасти — це особливе уміння. А ще ж захисники іноді так жорстко грають... Мене серйозні проблеми зі здоров’ям, на щастя, обходять. Може, тому, що на майданчику намагаюся думати лише про матч. Якщо боятися «поламатися» у грі, можна накликати проблему самому.

— Ви згадували про жорстку гру опонентів. А доводилось з’ясовувати стосунки після таких моментів?

— Якщо на майданчику займатися боксом, а не гандболом, це означатиме підводити команду, адже є червоні картки і вилучення на кілька хвилин. Нечемного суперника бити тихцем не буду, але у своїй обороні потім «зустріну» по повній програмі.

«Тато в мене литовець, мама — росіянка, а я — українка»

— У вас незвичне ім’я та прізвище. Маєте неукраїнське коріння?

— Тато в мене литовець, мама — росіянка, а я — українка. Так сталося, що моїй старшій сестрі не підходив російський клімат, і нам порадили переїхати поближче до півдня. Так ми опинилися на Херсонщині, де я й народилася.

— Як на майданчику вас називають партнерки?

— Колись дівчата скоротили моє ім’я, аби зручно було вигукувати на майданчику. Звучить просто — Регі. Скільки себе пам’ятаю, мене так кличуть.

ДОСЬЄ «УМ»

Регіна Шимкуте

Гандболістка збірної України (з 2005 р.). Амплуа — центральна розігруюча.

Народилася 21 грудня 1985 р. у місті Білозерка Херсонської області. Гандболом почала займатися в 1994 р. Перший тренер — Валентина Березіна.

Виступала за клуби «Дніпрянка» (Херсон), «Галичанка» (Львів).

Із 2009 р. грає за «Олткім» (Румунія).

Чемпіонка Румунії 2009 р., неодноразова срібна та бронзова призерка чемпіонатів України в складі «Галичанки».

Зріст — 180 см, вага — 70 кг.

Навчається на останньому курсі Львівського інституту фізичної культури (спеціальність — тренер з гандболу).

Незаміжня.