Те­атр по­чи­на­єть­ся із су­ду

      Ад­во­кат ун­сов­ців Ми­ко­ла Ян­ко дає ме­ні прос­лу­ха­ти за­пис вер­дик­ту, який Вер­хов­ний Суд Ук­ра­ї­ни ви­ніс 4 бе­рез­ня цьо­го ро­ку, роз­г­ля­нув­ши ка­са­цій­ну скар­гу у «спра­ві 9 бе­рез­ня». Циф­ро­вий йо­го дик­то­фон чіт­ко за­фік­су­вав час, вит­ра­че­ний на про­го­ло­шен­ня рі­шен­ня: од­на (!) хви­ли­на і п'ять се­кунд. Це — ре­зуль­та­тив­на час­ти­на суд­дів­сь­кої пос­та­но­ви, яка, мож­ли­во, за сут­тю сво­єю і по­вин­на бу­ти сес­т­рою та­лан­ту, при­я­тель­кою стис­лос­ті чи свек­ру­хою твор­чої іс­к­ри. Але бі­да не в тім, що суд­ді ВСУ ви­я­ви­ли­ся та­ки­ми сло­вес­ни­ми спар­тан­ця­ми. Гір­ко, що «спра­ву 9 бе­рез­ня» від­п­ра­ви­ли в ар­хів за лі­че­ні се­кун­ди, пос­та­но­вив­ши: скар­гу ли­ши­ти без за­до­во­лен­ня, ви­рок без — змін, кра­ї­ну — без ге­ро­їв, ге­ро­їв — без ре­а­бі­лі­та­ції і так до без­кі­неч­нос­ті...

Що на­ше жит­тя? Гра...

      А вза­га­лі-то, чи зна­є­те ви, ша­нов­ний чи­та­чу, що за од­ним з ре­зо­нан­с­них су­до­вих про­це­сів, які ма­ли міс­це в те­пе­ріш­ній Ук­ра­ї­ні, став­лять спек­такль? І не­а­бих­то, а ро­сій­сь­кий ре­жи­сер Юрій Лю­би­мов у Мос­к­ві, в Те­ат­рі на Та­ган­ці пе­ре­во­дить на сце­ніч­ну мо­ву... на­шо­го Фель­д­ма­на! Себ­то іс­то­рію Бо­ри­са Фель­д­ма­на — від ареш­ту до ви­ро­ку. Щоп­рав­да, у сю­жет впле­те­ний ще й «Про­цес» Каф­ки, де бан­кір Йо­зеф К. во­лею ав­то­ра пе­ре­но­сить­ся в особ­ли­вий світ, не прив'яза­ний до кон­к­рет­ної кра­ї­ни чи кон­к­рет­но­го ча­су. У світ, що вби­ває, — це як­що зов­сім ко­рот­ко. Вби­ває, пев­на річ, не у фі­зич­но­му ро­зу­мін­ні, а рад­ше, у бю­рок­ра­тич­но­му, бо в «сю­же­ті» і Каф­ки, і Фель­д­ма­на ді­ють та­кі со­бі суб'єк­ти пра­во­суд­дя, які жи­вуть за влас­ни­ми за­ко­на­ми та влас­ни­ми ін­те­ре­са­ми, не виз­на­ю­чи ін­ших.

      Ось так на­ші пів­ніч­ні су­сі­ди ви­най­ш­ли ще один спо­сіб яви­ти сві­ту Ук­ра­ї­ну. Че­рез ук­ра­їн­сь­кі су­ди, по­діб­ні до пох­му­рих ан­ти­у­то­пій Каф­ки. З чим ми один од­но­го і ві­та­є­мо: «Он­де, лю­ди, на­ша сла­ва, сла­ва Ук­ра­ї­ни!»... Що тут мож­на ще до­да­ти? Дар­ма лі­те­ра­ту­роз­нав­ці вва­жа­ють, що всі мож­ли­ві сю­же­ти тво­рів дав­но лі­че­ні-пе­ре­лі­че­ні, во­ни, мов­ляв, зво­дять­ся або до ко­хан­ня і рев­но­щів, або до гро­шей і вла­ди, а що по­над оце — то від лу­ка­во­го. Ні­чо­го по­діб­но­го, па­но­ве на­у­ков­ці, ще не вмер­ла Ук­ра­ї­на — це terra incognita не­ля­ка­них ідей для та­ла­но­ви­то­го пе­ра!

      Тож ба­чить­ся ме­ні в не­да­ле­ко­му май­бут­ньо­му якийсь не­ви­мов­но прек­рас­ний вит­вір мис­тец­т­ва за мо­ти­ва­ми 9 бе­рез­ня 2001 ро­ку (а чим, пи­та­єть­ся, ця те­ма менш сце­ніч­на, ніж Фель­д­ман?). Хтоз­на, що то бу­де: мо­же, ве­ли­ке епіч­не кі­но­по­лот­но з над­цять­ма «Ос­ка­ра­ми», мо­же, ро­ман у вір­шах, ви­кар­бу­ва­ний на сті­нах Лук'янів­сь­ко­го СІ­ЗО, а мо­же, ві­де­о­ро­лик на піс­ні «Ко­му вниз» (за емо­цій­ним за­бар­в­лен­ням ос­тан­ні, ду­ма­єть­ся, пі­дій­дуть). Так що сю­жет, який Вер­хов­ний Суд Ук­ра­ї­ни зіп­х­нув з рук за шіс­т­де­сят п'ять се­кунд, ще десь ви­ри­не у більш пов­но­фор­мат­но­му ва­рі­ан­ті.

«По­лег­ше­ний» ва­рі­ант су­до­чин­с­т­ва

      До ре­чі, про Вер­хов­ний Суд. ВСУ — вель­ми ці­ка­ва ус­та­но­ва, як ка­же ад­во­кат Ян­ко, «з дис­к­рет­ни­ми пов­но­ва­жен­ня­ми». Це оз­на­чає нас­туп­не: за­хо­че Вер­хов­ний Суд — бу­де роз­г­ля­да­ти спра­ву, по якій на­дій­ш­ла ка­са­цій­на скар­га, не за­хо­че — не бу­де. ВСУ мо­же ви­нес­ти пос­та­но­ву про від­мо­ву у роз­г­ля­ді спра­ви, і цю пос­та­но­ву прос­тий ук­ра­їн­сь­кий смер­т­ний вже ні­де не ос­кар­жить. Мож­ли­во, са­ме то­му до 2002 ро­ку і вва­жа­ло­ся, що для нап­рав­лен­ня ма­те­рі­а­лів по ос­кар­жу­ва­но­му ви­ро­ку у Єв­ро­суд обов'яз­ко­вим є про­хо­джен­ня спра­ви ли­ше че­рез пер­шу та дру­гу (апе­ля­цій­ну) ін­с­тан­цію. А ВСУ, та­ким чи­ном, з ці­єї обой­ми ви­па­дав. За­раз, на жаль, пра­ви­ла змі­ни­ли­ся, тож пе­ред тим як звер­та­ти­ся у Страс­бург слід от­ри­ма­ти яку-не-яку ух­ва­лу з ки­їв­сь­кої ву­ли­ці Пи­ли­па Ор­ли­ка.

      А на слав­ній цій ву­ли­ці як­раз і сто­їть Вер­хов­ний Суд, ку­ди (го­во­рю це з влас­но­го дос­ві­ду) пот­ра­пи­ти на су­до­ве за­сі­дан­ня не так прос­то. Тоб­то мож­ли­во, але до­ве­деть­ся ду­же пос­та­ра­ти­ся. Са­ме то­му, ма­буть, фі­гу­ран­ти «спра­ви 9 бе­рез­ня», за­суд­же­ні за участь у «ма­со­вих за­во­ру­шен­нях», Рус­лан Зай­чен­ко та Олег Бу­ря­чок, на­віть ма­ю­чи у ки­ше­нях су­до­ві по­віс­т­ки на за­сі­дан­ня ВСУ (!), не бу­ли до­пу­ще­ні на по­ча­ток слу­хань. Во­ни змог­ли прой­ти у за­лу за­сі­дань ли­ше на ого­ло­шен­ня ре­зуль­та­тив­ної час­ти­ни ух­ва­ли ВСУ, тоб­то на ту хви­ли­ну з п'ять­ма се­кун­да­ми, яка зга­ду­ва­лась на по­чат­ку.

      Але не бу­де­мо та­ки­ми дріб'яз­ко­ви­ми: ну не про­пус­ти­ли хлоп­ців вчас­но, то й не про­пус­ти­ли. Мо­же, за­піз­ни­лись во­ни або об­лич­чя їх­ні охо­ро­ні су­ду дов­го зда­ва­ли­ся не вар­ти­ми до­ві­ри. Пе­ре­ра­ху­є­мо ли­ше по пун­к­тах, чо­го ще не зро­бив Вер­хов­ний Суд Ук­ра­ї­ни: 1. Не ро­зіс­лав по­віс­т­ки усім учас­ни­кам про­це­су (в то­му чис­лі і за­хис­ни­кам за­суд­же­них, так що ад­во­ка­ти діз­на­ва­лись про те, ко­ли від­бу­деть­ся за­сі­дан­ня ВСУ по їх­ній ка­са­цій­ній скар­зі, че­рез тре­ті ру­ки і в ос­тан­ній мо­мент). 2. Не под­бав про дос­тав­ку у су­до­ве за­сі­дан­ня ув'яз­не­них фі­гу­ран­тів спра­ви (а му­сив би це зро­би­ти, як­би дот­ри­му­вав­ся ви­мог Кри­мі­наль­но-про­це­су­аль­но­го ко­дек­су). 3. Не про­вів су­до­ве слід­с­т­во у спра­ві.

      Ос­тан­ній пункт зас­лу­го­вує особ­ли­вої ува­ги. Слід заз­на­чи­ти, що в апе­ля­цій­ній та ка­са­цій­ній ін­с­тан­ці­ях по­ря­док роз­г­ля­ду на­діс­ла­них скарг та­кий: спо­чат­ку від­бу­ва­єть­ся по­пе­ред­ній роз­г­ляд спра­ви. Під час ці­єї про­це­ду­ри суд має дій­ти вис­нов­ку від­нос­но то­го, чи пот­ріб­не су­до­ве слід­с­т­во, тоб­то чи пот­ріб­не дос­лід­жен­ня яки­хось до­ка­зів, фак­тів, свід­чень, які не бу­ли дос­лід­же­ні на­леж­ним чи­ном у по­пе­ред­ній су­до­вій ін­с­тан­ції. У ви­пад­ку зі «спра­вою 9 бе­рез­ня» ні­я­ко­го по­пе­ред­ньо­го роз­г­ля­ду не про­во­ди­ло­ся вза­га­лі, тоб­то ро­бо­та міс­це­во­го й апе­ля­цій­но­го су­дів не оці­ню­ва­лась — при­най­м­ні про це ні­чо­го не ві­до­мо за­хис­ни­кам за­суд­же­них, бо їх на по­пе­ред­ній роз­г­ляд спра­ви не зап­ро­шу­ва­ли.

      А 4 бе­рез­ня ВСУ прис­ту­пив, та­ким чи­ном, від­ра­зу до роз­г­ля­ду спра­ви по су­ті (це дру­гий етап су­до­чин­с­т­ва). І ос­кіль­ки від су­до­во­го слід­с­т­ва суд­ді від­мо­ви­лись, роз­г­ляд по су­ті пред­с­тав­ляв со­бою по­чер­го­вий вис­туп сто­рін: сло­во ма­ли об­ви­ну­ва­чен­ня і за­хист, піс­ля чо­го суд пі­шов до на­рад­чої кім­на­ти. А вже за пів­го­ди­ни суд­ді Кос­тян­тин Крав­чен­ко, Во­ло­ди­мир Да­ви­ден­ко та Олек­сандр Кар­пен­ко по­вер­ну­ли­ся до не­чи­сель­ної (з їх­ньої ж лас­ки!) пуб­лі­ки, щоб по­ві­до­ми­ти своє рі­шен­ня. Всі ка­са­цій­ні скар­ги за­ли­ша­ють­ся Вер­хов­ним Су­дом без за­до­во­лен­ня (ок­рім скар­ги від Ми­ко­ли Кар­пю­ка, яко­му суд­ді змен­ши­ли тер­мін по­ка­ран­ня на один рік).

Пос­т­су­до­ве...

      «Дос­від­че­ні суд­ді ка­жуть: спра­ва ви­рі­шу­єть­ся не в су­до­во­му за­сі­дан­ні», — фі­ло­соф­сь­ки заз­на­чає Ми­ко­ла Ян­ко, який прой­шов ра­зом із за­суд­же­ни­ми увесь дов­гий шлях про­це­су — від «Заг­ре­ба» до Пи­ли­па Ор­ли­ка, і сам міг би, не гір­ше за Каф­ку, на­пи­са­ти ро­ман про 9 бе­рез­ня або ж при­най­м­ні щось на зра­зок «За­пи­сок ад­во­ка­та». А те, що, за сло­ва­ми Ян­ка, до­ля йо­го пі­до­піч­них ви­рі­шу­ва­лась аж ні­як не за суд­дів­сь­ким сто­лом, бу­ло і так зро­зу­мі­ло. При­чо­му зро­зу­мі­ло від са­мо­го по­чат­ку. Тож, ма­буть, вик­ла­да­ти у ка­са­цій­ній скар­зі усі прик­ла­ди по­ру­шень кри­мі­наль­но-про­це­су­аль­но­го за­ко­но­дав­с­т­ва — це все од­но що лу­пи­ти го­ро­хом об сті­ну. Сті­ні як бу­ло бай­ду­же, так бай­ду­же і є.

      Про­те про­ход­жен­ня слу­хань у Вер­хов­но­му Су­ді від­к­ри­ває пе­ред фі­гу­ран­та­ми спра­ви шлях «у Єв­ро­пу». За на­яв­нос­ті ба­жан­ня те­пер мож­на звер­та­ти­ся до Єв­ро­су­ду, по­ло­жен­ня­ми яко­го «чіт­ко заз­на­че­но, що при не­од­но­ра­зо­вих ви­мо­гах що­до від­ве­ден­ня го­ло­ву­ю­чо­го та­кий суд­дя по­ви­нен за­я­ви­ти са­мо­від­від. Як­що він цьо­го не зро­бив, вва­жа­єть­ся, що спра­ва роз­г­ля­да­ла­ся упе­ред­же­ним су­дом. Ми ж за­яв­ля­ли від­во­ди і Во­ли­ку, і всьо­му скла­ду су­ду, і про­ку­ро­рам не­од­но­ра­зо­во», — за­ну­рю­єть­ся у спо­га­ди Ми­ко­ла Ян­ко.

      На­сам­кі­нець він до­дає та­ке: «Ду­маю, що рис­ку у цій спра­ві ще бу­де під­ве­де­но. І як­що суд не за­хо­тів сам пос­та­ви­ти крап­ку, до­ве­деть­ся це ро­би­ти у по­ряд­ку ре­а­бі­лі­та­ції жертв по­лі­тич­них реп­ре­сій. Ад­же рі­шен­ня су­ду фак­тич­но сто­су­єть­ся не ли­ше 18 за­су­дже­них, а й їх­ніх близь­ких, ро­ди­чів. Ці лю­ди по­чу­ва­ють­ся гли­бо­ко об­ра­же­ни­ми, і по­ки во­ни жи­ві, во­ни бу­дуть бо­ро­ти­ся. По­діб­ний ви­рок — по­лі­тич­на і су­до­ва по­мил­ка вла­ди. Знач­но ро­зум­ні­ше бу­ло б з точ­ки зо­ру «при­ми­рен­ня», як­би під­суд­ні бу­ли фор­маль­но по­ка­ра­ні — так, як у ци­ві­лі­зо­ва­них кра­ї­нах ан­тиг­ло­ба­ліс­ти. Але тіль­ки не так, як у нас: хлоп­ці поп­ла­ти­ли­ся сво­їм здо­ров'ям — де­кіль­ка чо­ло­вік зах­во­рі­ли на ту­бер­кульоз, при­чо­му у важ­кій фор­мі. Так що ос­та­точ­но рі­шен­ня прий­ма­ти­ме Єв­ро­суд... Що ж до ре­а­бі­лі­та­ції, то тих, ко­го бу­ло реп­ре­со­ва­но у 30-х ро­ках, вип­рав­да­ли десь у 1990-ті. Во­ни че­ка­ли дов­го, ми ж, я ду­маю, че­ка­ти­ме­мо знач­но мен­ше».