Скарби Жердицького

      Кілька днів тому відвідувачі Національного художнього музею України потрапили в незвичайний світ. Світ полотен, які, вважалося, надовго втрачені для глядача. Академічні малюнки Тараса Шевченка, що їх Кобзар писав, коли був учнем Академії мистецтв. Розімлілі натурники, розлючені кентаври, усміхнений Аполлон, м'язистий Геракл. Поряд з академічними малюнками — офорт, який уже трохи «під'їв» час, поставив на ньому свій жовтий відбиток. Але все одно ще добре видно старий, Шевченків Київ. Ходиш музейними залами, і тебе збиває з ніг уся ця краса. Ікони, твори українського й дореволюційного живопису: пейзажі та портрети Трутовського, Світлицького, Васильківського, Айвазовського, Мурашка, Бенуа. Плюс класичний авангад: Богомазов, Бурлюк. А зібранням кращих творів художників 1960—1990 років — Криволапа, Бабака, Сільваші, — міг би пишатися будь-який музей. Що вже казати про живописні полотна найвідоміших іноземців! Один кубинець Маріо Кореньо із «Танцівницею» і «Купальницею» чого вартий! Як каже директор Національного художнього музею Анатолій Мельник, Маріо Кореньо до цього часу взагалі не був представлений на українському арт-ринку. Навіть тоді, коли в Європі його картини користувалися великим попитом. А після смерті Маріо п'ять років тому найбагатші колекціонери чубляться за полотна, що їх намалював «майстер Кореньо». Унікальна виставка, яка відкрилася в Національному художньому музеї України, називається «Колекція «Градобанку» і має сімдесят два раритети.

      Насправді в колекції, яку свого часу зібрав «Градобанк», — понад сімсот творів мистецтва. Про градобанківські шедеври не один раз писали журналісти. Мистецтвознавці й депутати багато разів привертали до них громадську увагу. Але все одно ми вже встигли забути колекцію «Градобанку» — найцінніше зібрання картин в Україні, де є твори світових геніїв. Графічні роботи богів образотворчого мистецтва Пікассо, Далі, Сезанна, Ренуара, Коро, Леже (цей перелік затягується на сотню всесвітньо відомих прізвищ!). Років десять тому вони експонувались і в Україні, і за кордоном. Музейна справа завдяки цьому піднялася на досить високий рівень. Але зараз... Навряд чи хто тепер пам'ятає, що левова частка колекції лежить уже понад сім років у Державному запаснику цінностей Національного банку України, і, хтозна, чи вибереться звідти.

      А починалося все так. Про художні колекції фінансових установ, утворені після розпаду СРСР, ходили легенди. Так швидко скуповували хіба що шедеври з Ермітажу після Жовтневої революції. Згодом картини стали активом, хоч і непрофільним, багатьох українських банків. Адже в перспективі вони могли дати прибуток. Крім того, твір відомого художника є найкращою візиткою банківської успішності. Колекцію-візитку «Градобанку» демонстрували тоді з великою помпою. Не було в Києві вулиці без бігборда з анонсом виставки. Не проходило й місяця, а вже з'являлася чергова «інформашка» у пресі. Графічні відбитки Пікассо, Далі, Модільяні, Тулуз-Лотрек, Маріо Кореньо; найкращі роботи зірок української художньої школи — від Шевченка до Богомазова, трохи скульптури. «Хоч одним оком побачити — і помирати можна», — напівжартівливо-напівсерйозно говорили сиві музейники. І схиляли свої сиві голови перед головою «Градобанку» Віктором Жердицьким. Той, як стверджують його знайомі, був великим любителем мистецтва. Наприклад, мистецтвознавець Ірина Горбачова описує його кореспондентові «УМ» так: «Цей чоловік дуже добре знається на мистецтві. За гарну річ він не шкодував величезних грошей. Жердицький схиляється перед мистецтвом і безмежно любить його. Навіть тепер, через багато років, коли стільки бруду вилили на Віктора, я ніколи не погоджуся з тим усім. Бо небагато я зустрічала таких чесних, порядних, розумних і духовно багатих людей». Ще один знайомий Віктора Жердицького, мистецтвознавець Едуард Димшиць, який потім відіграє величезну роль у цій історії, ось що каже про голову «Градобанку»: «Його захоплення образотворчим мистецтвом з'явилося тоді, коли він прийшов у «Градобанк». Жердицький постійно крутився у вищих колах. А там же не тільки бізнесмени, а й відомі мистецтвознавці, колекціонери. Часто потрапляв на виставки, бував у знайомих, бачив їхні колекції. Згодом картини так привабили Віктора, що він сам вирішив їх збирати». Тому ніхто не здивувався, коли голова «Градобанку» захотів створити колекцію при своєму банку. Жердицький уже мав реноме багатого поціновувача. Це була друга половина 1991-го. Укласти збірню Жердицький попросив фахівця, кандидата мистецтвознавчих наук Едуарда Димшиця.

      З Едуардом Олександровичем ми зустрілись у його новій квартирі в центрі Києва. Як і сам господар, все в його будинку — вишукане і гармонійне. От тільки жодної картини. «Їх вішатиму останніми, — пояснив Едуард Олександрович, — коли не треба буде перетягувати меблі з місця на місце і коли в кімнаті вже не буде ремонтного пилу. Картини — як останній штрих, і від нього залежить вигляд будинку». Я чомусь подумала, якщо Димшиць так трепетно ставиться до тих полотен, які збирається розмiстити вдома, то якими ж дорогими цьому чоловікові були картини світових геніїв із колекції «Градобанку», і як йому боляче буде зараз про них говорити. «Так, мені дійсно нелегко, — зізнався Едуард Олександрович, — бо кожна картина була для мене рідною, я сам шукав її в інших колекціонерів, картину до картини, автора до автора... Але мені ще важче тому, що зараз майже вся колекція вже сім років лежить у запасниках Нацбанку. Фактично, вона зникла. Те, що я її десять років укладав, то, може, й не так важливо. А ось те, що її зараз ніхто не може побачити... Коли йшов судовий процес над Віктором Жердицьким і коли картини передавали у власність Нацбанку, я взагалі нікому не давав інтерв'ю. Але тепер, коли пройшло так багато часу, а ніхто нічого не зробив для того, щоб визволити колекцію з-під замка, я вирішив не ховатися від журналістів. І ви будете першою, кому я розповідаю, як було насправді. Можете вмикати диктофон».

      Отже, спочатку Едуард Олександрович вирішив збирати тільки професійних українських художників кінця 80-х — початку 90-х років ХХ століття. «Їхні картини, — каже пан Едуард, — користувалися величезним попитом у Європі. Багато цих картин вивезли за кордон, в українські колекції майже нічого не потрапило. І я знав: прийде час, мистецтвознавці захочуть заповнити ці білі плями». Але в процесі Димшиць зацікавився українським авангардом. Колекціонери доволі часто пропонували йому раритети, Богомазова або Петрицького. Едуард Олександрович порадився з головою «Градобанку». І в колекцію влились авангардисти. Так минув рік. Уже тоді назбиралася чималенька колекцiя, яку не соромно було виставити в музеї. Так і зробили. А після виставок сталося неочікуване. Буквально щодня до «Градобанку» приїздили колекціонери, не тільки з України, а й з-за кордону, пропонували купити щось із їхньої колекції. Одного разу до «Градобанку» завітали поляки. Їхній родич довго жив у Франції. Він був заможним і любив мистецтво. Тому скуповував графічні роботи художників «французької школи» — Сальвадора Далі, Пабло Пікассо, Поля Сезанна, Амадео Модільяні. Старий колекціонер упокоївся, а нащадки вирішили продати колекцію в «Градобанк». Відмовитися від робіт, автори яких у нашій країні до цього ще не були представлені, Димшиць не міг. Так у колекції «Градобанку» з'явилася раритетна класика.

Академічні малюнки Тараса Шевченка та його офорт «У Києві» теж були у приватних колекціях. Як і окраса колекції — два живописних полотна Маріо Кореньо, одного з найвидатніших художників Куби. «Жінка на острові» — твір найвищого творчого розквіту Кореньо. А «Жінка, що йде», хоч і написана не в найкращі часи художника, теж дуже цінна. І з кожним днем до колекції прибували все нові раритети. У 1996 році збірня розрослася, вона мала вже більш ніж 800 прекрасних творів і на тому, схоже, лік закінчуватися не мав. Але фінансові справи «Градобанку» стали кепськими. Жердицький заборгував Нацбанку значну частину коштів. Нацбанк вимагав сплати боргу. Тоді й з'явилася в Жердицького ідея розділити картини. Частину віддати на сплату, а частину залишити собі як можливе ядро майбутньої колекції. Ніби передчував: роботи, які віддасть до Нацбанку, вже не повернуться. Отже, «Жінка на острові» та «Жінка, що йде» Маріо Кореньо стали окрасою тієї невеличкої колекції картин кінця ХІХ — початку ХХІ століття, яку залишив собі Жердицький і яка не ввійшла до списків, поданих у Нацбанк. Левову ж частку збірні Жердицький офіційно передав під заклад Нацбанкові.

      Для оцінки вартості картин Генпрокуратура скликала спеціальну комісію. До неї входили мистецтвознавці Ірина та Дмитро Горбачови, голова Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей Олександр Федорук та мистецтвознавець Галина Нечипорка. Уже тоді відповідно до цін українського внутрішнього ринку та, передана Нацбанкові, левова частка картин коштувала 8 млн. доларiв. Заклад зроблено. Та через кілька місяців голову «Градобанку» арештовують. І тільки через півроку дозволяють вийти. Знову під заклад. Генпрокуратура пропонує Жердицькому закласти картини, які залишились. Ось так наклали арешт на всю колекцію. Жердицький вийшов на волю. Навіть став народним депутатом. А через деякий час його знову арештували. На цей раз у Ганновері. Німецькі грати виявилися міцнішими за українські. А що картин пан Віктор уже не мав, то й вийти під заклад і досі не може. І, відповідно, захистити свою колекцію.

      А після арешту власника що тільки з нею не робили! Значну частину, яка перейшла до Нацбанку, намагалися розпродати, передати в довічне володіння Нацбанку, віддати в Національний художній музей. Щодо розпродажу, то Верховна Рада ухвалила: продавати не можна. Та поки депутати вирішували, куди ж ті картини збути, колекція перекочувала до троєщинських сховищ Нацбанку, а деякі картини порозвішували в коридорах Нацбанку на Інститутській. Два роки вони висіли в тих коридорах. Поки про те не довідалися депутати-комуністи. Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності Валерія Заклунна поставила питання руба: скільки картини можуть бути в запасниках, і чи не зажирно, якщо на них дивитимуться тільки банкіри? І подала свій законопроект «Про передачу колекції образотворчого мистецтва АТ «Градобанк» у державну власність». Тобто в Національний художній музей України, де картини будуть показувати всім. Заклунну підтримали 307 депутатів. І вже київський музей готував приміщення для цінної гості, коли Президент Леонід Кучма наклав вето на новий закон. І знову запакував колекцію до нацбанківських запасників. То був 2003 рік.

      На сьогодні про ту значну частину картин депутати згадують, але , схоже, не всерйоз. На виставці маленької часточки загальної збірні в Національному художньому музеї депутати Микола Жулинський та Лесь Танюк в один голос сказали: «Добре, що частина картин уже перейшла до Національного музею. Будемо все робити, щоб уся колекція була з'єднана». Яким чином вони це робитимуть, народні депутати не сказали. Очевидно, тому, що знають, наскільки це важко. Народний депутат Валерія Заклунна каже, що все можливе для колекції зробила, тому чи варто до того повертатися, якщо на попередній закон накладено вето? «Подамо ми ще один законопроект, — каже Валерія Заклунна, — і ще раз його провалять...»

      На офіційний запит «УМ» до президентської Адміністрації, чому на Закон «Про передачу колекції «Градобанку» в державну власність» накладено вето і хто дає такі вказівки Кучмі в галузі культури, ПА не відповіла. У Нацбанку на запит щодо подальшої долі колекції все-таки дали відповідь: «Якщо в бюджет наступного року, — повідомляє Управління зв'язків із громадськістю та ЗМІ, — буде вписано пункт, щоб на колекцію «Градобанку» виділили певні кошти, ми будемо її показувати на виставках. Сергій Тигіпко працює над відповідним законопроектом. Коли цей законопроект подадуть до Верховної Ради, не знаємо. Але поки остаточно справа не вирішиться, колекцію експонувати не будуть».                        Тим часом проблема колекції «Градобанку» на цьому не закінчується. Пам'ятаєте, незалежні експерти оцінили збірню у $8 млн. на нашому внутрішньому ринку? Насправді на зовнішньому ринку, десь у Франції чи США, стверджують в один голос провідні українські мистецтвознавці, ці картини можна було б продати набагато дорожче. Скажімо, знаменитий «Голуб миру» Пікассо в Європі вирвали б із руками за 200 тис. зелених, а не за 50 тис., які йому дали багато років тому. В 50 тис. доларів оцінили академічні малюнки Тараса Шевченка і його офорт «У Києві». «Цілком імовірно, — каже Едуард Димшиць, — вони коштують набагато дорожче. Бо такі раритети вперше оцінювали наші фахівці». За полотно Айвазовського українці дали 20 тис. доларів. «Але тепер, — певний Едуард Олександрович, — коли в Європі попит на Айвазовського все більше зростає, за нього можна отримати і 120 тисяч». Колекція дорожчає з кожним днем. Сьогодні вона коштує вже в десятки разів більше, ніж кілька років тому. Нам дали піддивитися тільки шматочок раю. Але справжні шедеври — там, у сховищах Нацбанку. Кому це вигідно? Існує кілька версій. За першою — у збереженнi такої колекцiї був зацiкавлений Віктор Ющенко, колишнiй голова Нацбанку. Але прем'єрство відволікло Ющенка від шедеврів.

      Як стверджують інші джерела, Ющенко колекцією «Градобанку» не особливо опікувався. За цією версiєю, нинiшнiй голова Нацiонального банку Тигiпко Сергій Леонідович особисто зацікавлений у раритетному капіталі. Адже він не посприяв тому, щоб і цього року внесли поправки до держбюджету щодо колекції.

      Існує й третя версія: в тому, щоб колекція залишалася у запасниках, зацікавлені одразу кілька олігархів, у тому числi й зять Леонiда Кучми — колекцiонер Вiктор Пiнчук. До речі, ця версія пояснює несподіване президентське вето. За найскромнішими перепідрахунками, за колекцію можна виручити десь $ 20 млн. Якщо картини лежатимуть у запасниках і до них не пускатимуть ні мистецтвознавців, ні журналістів, ніхто не знатиме, це справжній Модільяні, Далі, Пікассо чи професійна підробка. Та й досить підозріло виглядає: кілька років тому самі музейники писали про колекцію, що вона містить 900 робіт, а тепер — тільки 700. Очевидно, кожне з цих трьох суджень має право на життя. І навряд чи хтось із нас дізнається, як воно було насправді. Наразі проводиться реставрація тих робіт, які були передані до Національного художнього музею. Наприклад, «Заручення святої Катерини» невідомого автора ХІV століття, ще коли його купували в приватного колекціонера, було не в досить хорошому стані, потрібна була реставрація. А ще ж стільки часу полотно провело у сховищі! Нічого поганого з ним у приміщенні, де підтримується відповідний температурний режим, трапитися не могло. Але «підремонтувати» «Святу Катерину» теж ніхто не здогадався. Така доля, до речі, спіткала багато полотен — «Літній день» Каміля Коро, «Пейзаж із руїнами замку» Леопольда Мюнша та інші. Залишається тільки сподіватися, що картини, які й досі ховає скупий лицар — Національний банк, колись-таки потраплять до рук реставраторів, отримають невідкладну допомогу. А Генпрокуратура нарешті розбереться, хто і чому замкнув тепер уже нацiональне надбання вiд людських очей.

      Едуард Димшиць: «Нещодавно Генпрокуратура передала в Національний художній музей України частину тих картин, які були відібрані Жердицьким у ядро майбутньої колекції. Із 12 березня по 4 квітня вони експонуються в Національному художньому музеї. Я вже почав сподіватися на з'єднання колекції. Але — накладено вето. Що це значить? Адже такі рішення приймають сильні світу цього. Вони мислять у державних масштабах. Я людина маленька і мислю своїми мистецтвознавчими масштабами. І от у цієї маленької людини виникають три питання. Не буду говорити, що звертаюся до Президента України. Давайте припустимо, я просто розмірковую. Перше: якщо в Національного художнього музею немає засобів і можливостей експонувати колекцію «Градобанку», чому паралельно з вето не було ніяких кроків Президента щодо фінансування цього музею? Хоча б добудувати якийсь павільйон на Інститутській, щоб така цінність могла бути показана людям. А може, під вето Президент дав зрозуміти, що колекція залишиться при Нацбанку і буде там експонуватися? То виникає друге запитання: чому паралельно з вето не виникла якась інструкція, хоча б внутрішня розробка щодо здійснення цієї експозиції? Адже такі речі мають робитися паралельно. В обох випадках я чогось не розумію. І бачу, що рішення цій проблемі нема. Заборонити, напевно, неважко. А от знайти рішення набагато важче. Коли перша особа держави щось забороняє, завжди громадяни чекають iз надією, що вона запропонує якийсь механізм конструктивного рішення... Третій варіант: якщо Президент під вето не мав на увазі ні першого, ні другого, то виникає логічне запитання: хто дає такі рекомендації Президентові в галузі культури, внаслідок яких твори, що пробули під замком сім років, приречені і далі залишатися під замком невідомо скільки? На жодне з трьох запитань я не маю відповіді і досі не розумію, що мав на увазi Президент під своїм ветом. А мені хотілося б розуміти. Я думаю, хотілося б розуміти дуже багатьом музейникам, тим людям, які ходили на наші виставки».

П'ять найцінніших робіт

із колекції «Градобанку».

Графічні роботи:

«Голуб миру». Пабло Пікассо.

«Янгол із поличками». Сальвадор Далі.

«Портрет». Амадео Модільяні.

«Наполеон». Луї Тулуз-Лотрек.

Живописне полотно:

«Жінка на острові». Маріо Кореньо.