Роксолана Данчин — добра фея «Бойківщини». (Фото автора.)
На початку ХХ століття у Самборі було дві машини: містечкове таксі й авто лікаря Володимира Кобільника, засновника товариства «Бойківщина» і однойменного музею. Серед членів музейної громадської ради й меценатів були найповажніші самбірці — медики, адвокати, професори–науковці, власники кав’ярень і ресторанів. Щоб культурні традиції краю не розчинилися в нав’язуваних асиміляційних «канонах» Великої Польщі (яка в 1921–му анексувала Галичину), цвіт української еліти не шкодував ні грошей, ні вільного часу. Утім після ІІ Світової війни, коли Галичина опинилася вже під третьою за століття окупацією, музей знищили, а його «людський ресурс» взялися перевиховувати в Сибіру. З незалежністю енергійні люди відродили музей, сьогодні це один з найцікавіших і найбільш перспективних культурних осередків Львівщини. Та чи готові нинішні адвокати, медики і власники ресторанів любити свій край і його культурний центр «до глибини кишені»?
«Наша територія — не Бойківщина, а Опілля. Але ні той, ні інший край досконало не досліджені, отож свого часу в Самборі вирішили вивчати саме цей регіон», — розповідає директор Історико–етнографічного музею «Бойківщина» Роксолана Данчин, знавець визвольного руху, шістдесятництва й українського мистецтва. Символічна мова обрядових старожитностей, бойківська господарка ХVII — ХХ століть, речі української шляхти, меморіальні кімнати знаних самбірців (письменника–адвоката Андрія Чайковського і режисера Леся Курбаса), криївка повстанців, зал історії УПА та Української головної визвольної ради — цим насамперед цікавий музей «Бойківщина» для туристів з усієї України. Та особливо — для тих бойків, які емігрували чи їх депортували з рідних місць за комуністичного режиму.
Бойківські старожитності працівники музею назбирали в експедиціях селами Самбірщини, Турківщини, Дрогобиччини, Стрийщини та Калущини. Років з десять тому україно–польська археологічна експедиція розкопала на Самбірщині 53 кургани та кілька городищ — від кам’яного віку до Київської Русі. Знахідки зберігаються в музеї «Бойківщина», чекають на обладнання археологічного залу. В окремому музейному залі — меморіальна кімната Козакевичів, священичої родини української шляхти, спорідненої з Дмитром Донцовим, з Папою Іваном–Павлом ІІ, письменником і художником Корнилом Устияновичем. Це пам’ять про всі родини самбірських інтелектуалів. Тут є різні меблі: бюрко, столик–пульпіт, крісла, лампа, картини батька сімейства — правника Володимира Козакевича. Його середуща дочка навчалася малювати в школі Олекси Новаківського, вийшла заміж за відомого художника Василя Дядинюка, який був джурою Симона Петлюри і малював портрети гетьманів. Найменша донька Козакевича Лідія заповіла родинні речі музеєві.
«Сьогодні у наших фондах — понад 20 тисяч експонатів. Із 30–тисячної довоєнної музейної колекції нічого не збереглося, — розповідає пані Роксолана. — У роки війни німці вивезли з нього найцінніше — римські мечі, історичні картини й бойківський народний одяг. А в 1954–му колекцію частково знищили та роздали по різних музеях України, а старовинні книжки відвезли до Ленінграда. Дещо є навіть у Харкові, адже з 1945 року цей західноукраїнський музей став… філією Харківського державного художнього музею». Директора «Бойківщини» Івана Филипчака і активного діяча Антіна Княжинського заслали в Сибір. Филипчак загинув десь у Тайшеті, тепер по тому зеківському «кладовищі» проклали дорогу. Княжинський після звільнення виїхав за кордон, адже був громадянином Австрії. Його спогади про перебування в Сибіру «На дні СРСР» перевидані в діаспорі.
До музею вчителі приводять школярів на цікаві тематичні уроки. У залі стародавнього побуту бойків діти не просто дивляться на ступу, колиску, діжки й глечики. Це зручне начиння з різних природних підручних матеріалів так і кличе юних винахідників до власної творчості. Цікавим є дерев’яний плуг, якому понад 200 років, дерев’яна кочерга, пасківники, вулики. А бойківського одягу за 15 років назбирали стільки, що можна відкривати окремий музей. Школярам цікаво, як колись пряли і ткали, вирощували і обробляли для цього льон. У залі є ткацький верстат, терниця, гребені, якими чесали пряжу, волокна льону і лляні нитки. Директор музею мріє обладнати робітню, в якій школярі на майстер–класах навчатимуться у кращих ткачів створювати лляну візерунчасту тканину і килими. Верстати для цього є.
У музеї вже організовували майстер–класи з писанкарства разом із викладачами зі Львівської академії мистецтв. Планують також заняття з гончарства, вишивки, різьбярства, традиційної бойківської кухні. Не виключено, що до самбірського музею приїжджатимуть майстри з різних регіонів — лемки, подоляни, поліщуки, слобожанці навчатимуть дітей творити і при цьому бачити відмінне й спільне в українському народному мистецтві. Створені речі залишатимуться в музеї, який набуватиме всеукраїнського значення.
Для такої праці потрібен простір. Керівництво музею вже не раз зверталося до міської ради Самбора з проханням передати приміщення, що поряд, для майстерень. Утім мерія поки що тримає будівлю порожньою. У планах музейників також створення скансену — музею просто неба, де розмістилися б бойківська хата з господарськими будівлями, млин, кузня, церква з дзвіницею. Про це славетні самбірці мріяли ще в 1930–ті. План скансену вже подано до мерії. Найперше потрібно закупити «курну» хату — років десять тому таких на Бойківщині було чимало. Сьогодні ж, можливо, доведеться реконструювати. Потрібні фахівці–будівельники і матеріали, відповідно, й гроші.
«У скансенах у Сяноку, Любліні тримають худобу. Якось я бачила, як семирічний хлопчик показував корову своєму однолітку, який доти не бачив такого «дива» і був переконаний, що молоко береться з фабрики, — розповідає Роксолана Данчин. — «Діти асфальту» не знають елементарних речей про довкілля. А в скансені вони, граючись, знайомляться з основами середовища, історії, мистецтва. Починають інакше мислити. Це не дає їм відірватися від реальності, загубитися в комп’ютерному світі».
Музей мав би стати для юнацтва живим джерелом знань, оновлення ідей. Базою не лише для цікавих уроків літератури, історії, краєзнавства, екології, а й для розвитку громадянської свідомості. Адже, знайомлячи школярів з громадськими звичаями бойків — толокою, допомогою сиротам, збереженням річок і лісів, дітей можна навчати взаємодії в громаді сьогодні. Скажімо, як спільно зберегти і профінансувати цінність краю — музей. Адже й нині, в час незалежності, на нього чигають несподівані небезпеки. То поляки хочуть забрати музейне приміщення, бо «за Польщі» тут була католицька школа (що не вважається культовою спорудою й не підлягає реституції), то місцева влада береться облаштувати «генделик» у музейному підвалі.
Поза тим музей видає книжки й буклети, влаштовує виставки відомих художників. У бібліотеці закладу — понад 10 000 книжок. Цей осередок цікавить туристів: львів’ян, киян і американців із канадцями тут буває більше, ніж самих самбірців. Здавалося б, якби власники готелів і ресторанів і сьогодні, як у 1930–ті, вкладали кошти в розвиток музейного центру, то мали б і неабиякий прибуток. Це ж природно: живити власну громаду — власне середовище!
Отже, молодь можна і варто навчати. У Самборі — купа школярів і студентів — десять шкіл, п’ять технікумів, університет і філії львівських і тернопільських ВНЗ. «Вони повинні знати історію нашого музею і розуміти, чому так сталося в минулому, — каже Роксолана Данчин. — Тоді розумітимуть, що відбувається сьогодні, і зможуть свідомо протистояти нищенню свого середовища в майбутньому».
Товариство «Бойківщина» у Самборі створили в 1928–му. Відомі городяни, що стали аматорами–археологами, істориками й мовознавцями, вивчали історію сіл і містечок, географію, особливості народного мистецтва, традиційних знань і медицини, а також сучасне мистецтво, статистику й економіку краю. У «Літописі Бойківщини» дослідники друкували свої наукові розвідки. На 1939 рік у сховищі зберігалося понад 30 тисяч пам’яток, що їх зібрали по селах шановані самбірці. Доктор Володимир Кобільник, який створив перший у Самборі рентген–кабінет, лікував безкоштовно хворих селян, а вони за це фірами привозили йому старожитності. Спершу музейні фонди складали у квартирі адвоката Володимира Гуревича та в гаражі Кобільника. А в 1932 році юрист Данило Стахура віддав під музей чотири кімнати свого будинку. У 1930–ті роки «Бойківщину» визнали одним з найкращих регіональних музеїв тогочасної Польщі. Він став центром мережі українських музеїв — у Сяноку (Лемківщина), Перемишлі, Яворові, Стрию, Теребовлі. На ІІІ з’їзді українських музейників у 1935 році самбірський музей призначили головним у новоствореному Комітеті українських обласних музеїв.
У 1939 році «червоні» чиновники ліквідували товариство «Бойківщина», утім музей протримався аж до 1954–го.
Відновлювати музей починали «з нуля». У 1990–му на прохання культурно–просвітницького Товариства імені Володимира Кобільника Самбірська міськрада надала приміщення в будинку, що його збудували колись мешканці міста для парафіяльної школи. У 2001–му музей підпорядкували управлінню культури Львівської обласної держадміністрації. Музей співпрацює з бойківським осередком у Польщі — Сяноцьким музеєм народного будівництва.
У 1931 році товариство «Бойківщина» стало випускати збірники «Літопис Бойківщини», де друкували наукові праці відомих істориків, етнологів, археологів, а також рецензії, новини, передруки архівних історичних документів. До 1939 року було видано 11 номерів часопису. Згодом його випуск продовжила в еміграції головна управа товариства «Бойківщина» у Філадельфії. Нині музей «Бойківщина» перевидає зшитки довоєнного «літопису».
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
