«Я вже не чекала, що ти приїдеш...»

Розшукуючи людину, не треба втрачати надію навіть, якщо тобі 87 років. Навіть якщо всі сподівання здаються марними, а пошуки — безуспішними. Дивовижна історія, про яку ми розповімо нижче, черговий доказ цьому.

...Вони розлучилися зовсім молодими, а зустрілися, коли всім перевалило за вісімдесят. Вони вік прожили далеко одне від одного і втратили надію бодай колись побачитись. Двоє братів не дочекалися цієї надзвичайної хвилини. А ті, хто дожив, 87–річна Меланія, 85–річна Євгенія та 82–річний Аркадій — не можуть наговоритися, адже не бачилися цілу вічність — 67 років...

Ця унікальна зустріч відбулася минулої п’ятниці в аеропорту «Бориспіль». Євгенія Яківна Кавчак (в дівоцтві Бабенко) на Батьківщині не була з 1942 року, коли зовсім юною потрапила на примусові роботи до Німеччини.

«Вночі за сльозами світа не бачу...»

Їх було п’ятеро, як пальців на руці: Миколка, Меланія, Женя, Ар­кадій і Василько. Мешкала родина в селі Журжинці Лисян­ського району (нині Черкаська область). Часи були голодні, тож звідси довелося перебратися ближче до Києва, де жила тітка, мамина рідна сестра. Батько рано помер, і на руках матері залишилося п’ятеро дітей. Малечі змалку довелося пізнати ціну шматка хліба. Всі — від 15–річного Миколи до чотирирічного Василька — пішли в колгосп полоти бур’яни. Гіркий був той хліб: працювали тяжко, так що просто на полі падали й засинали. Щоб урятувати дітей, мама погодилася віддати менших до дитбудинків (там бодай годували та не морили важкою працею), а Микола поїхав шукати кращої долі аж до Ташкента. У 1941 році Меланія закінчила школу і вступила до Київського університету, але навчання довелося відкласти — почалася війна.

Страшні часи погнали родину назад, у Журжинці. Але рідне село не стало їм надійним прихистком. Дівчата попідростали, тож перед ними відкрилася єдина перспектива — рабська праця в Німеччині. Бодай когось із сім’ї мусили віддати, аби решті дітей дали спокій. Поговорила мати з доньками і домовилися схитрувати — відправити 17–річну Женю до Києва начебто вербуватися на роботу у ворожу країну. А дорогою вона втече і осяде в тітки в Києві. Чому план не спрацював — сестри й брат дізнаються тільки тепер. А тоді, в далекому 42–му, отримали листа від Жені аж із Німеччини.

Той єдиний лист було майже весь покреслено чужою рукою (аби в Україні не дізналися правди про розхвалений німцями рай). Але вистачило і єдиної фрази «Вдень за роботою, а вночі за сльозами світа не бачу», щоб зрозуміти — Євгенії на чужині не мед.

Так і лишилася сестра найглибшою раною, завданою родині війною. Мов один палець від руки — Женечку — відтяли. Ця рана довгий час кровоточила, адже про долю дівчини нічого не було відомо. Думали усіляке, доходили чутки, що містечко, де ймовірно жила Женя, страшенно бомбили. Хто зна, яка доля спіткала сестру. Тривалі безрезультатні пошуки з часом зарубцювали рану (шукали й після війни, і в передачу «Жди мене» зверталися — марно). Але ж шрам зостався. Він постійно нагадував родині про сестру, і, хоча всі вже створили власні сім’ї, не давав спокою.

Лист із Америки

У 2001 році Меланія Яківна написала листа до Червоного Хреста. Це була остання, хоч і примарна, надія. Бо скільки ж років пройшло! Та минав час, але й звідти ніяких новин. Аж раптом — телефонний дзвінок. Мовляв, натрапили на слід, якщо це справді ваша сестра — чи можна давати адресу. Про що мова? Звісно, можна! Але надія зажевріла та й знову згасла, бо довгенько після того дзвінка не було ніяких новин. Аж раптом — лист із далекої Америки. Меланія Яківна й досі майже слово в слово пам’ятає його зміст, бо перечитувала сотні разів. «Дорога сестро, я дуже рада і маю надію, що ми нарешті побачимося. Але щоб переконатися, що ти моя сестра, напиши: де ми народилися, імена братів і рік народження...» Коли адресатка з–за океану запитала в листі про братів, Меланія Яківна майже не мала сумнівів — це Женя.

Саму Меланію теж кілька разів намагалися вивезти до Німеччини, але Бог відвів од неволі — завжди успішно тікала. Навіть кислотою довелося тіло спалити, аби на медкомісії «забракували». Євгенія ж пройшла через страшні випробування. Про це її велика родина дізналася лише тепер: тяжко працювала на німецького фермера (сама доїла й годувала 16 хазяйських корів), пізнала голод–холод і знущання. На щастя, наближалася Перемога. Душа дівчини линула додому. Але серед остарбайтерів почали говорити, що тих, хто повертається в Союз із Німеччини, неминуче очікує в’язниця або сибірські табори. Страх перекреслив величезне бажання побачити українську землю і рідних. Євгенія вирішила залишитися і спробувати будувати нове життя на чужині. У Німеччині вона вперше вийшла заміж. Але життя з чоловіком не склалося. Маючи від нього двійко дітей, згодом емігрувала до США. Цікаво, що там Євгенію розшукав її майбутній чоловік — хлопець із Галиччини, з яким познайомилася ще в Німеччині. Вони побралися, а дочку, яку народила в цьому шлюбі, пані Євгенія символічно назвала Надією. Правда, одружившись, жінка знову змінила прізвище. Це згодом неабияк ускладнить її пошуки. До слова, вона й сама шукала рідню. Одного разу навіть зібралася вже їхати на далеку батьківщину. Аж тут — трагедія у Чорнобилі: до Союзу Євгенію Яківну не пустили. Тоді їй здалося, що то знак — повертатися не варто, цим і заспокоювала себе останні більш як двадцять років. Ось так і прожила: багато працювала, де доведеться. Але й там, на чужині, пам’ятала, хто вона, звідки. У родині не забували українську мову і звичаї. Сама пані Евгенія, а також її дочка Надія, непогано розмовляють українською, хоча й із дуже помітним акцентом.

Пошуки тривали майже вісім років

Про те, яким чином удалося розшукати нашу співвітчизницю, «УМ» розповіла провідний спеціаліст відділу розшуку Червоного Хреста Людмила Обухова. «Насамперед ми звернулися до Міжнародної служби розшуку в Німеччині, яка має найбільший архів стосовно осіб, вивезених у роки війни на примусову працю в країни Третього рейху, — розповідає Людмила Миколаївна. — Зверталися також і до російського Червоного Хреста, сподіваючись, що сама Євгенія Яківна, можливо, зверталася туди, розшукуючи родичів. Але там нас чекала невдача, натомість із Німеччини ми отримали хороші новини — їм удалося знайти документи, які свідчили, що в 1952 році Євгенія Бабенко емігрувала до США під іншим прізвищем. Ми надіслали запит американським колегам, а вже вони з’ясували місцеперебування Євгенії Кавчак». Пані Людмила каже: ця історія особлива тим, що рідним таки вдалося зустрітися. Адже часто трапляється таке, що й знаходять родичі один одного, але когось немає в живих, а комусь зустрітися не дозволяє здоров’я. «На щастя, у цих людей усе склалося чудово — вони не тільки знайшлися в такому поважному віці, у них ще й вистачило сил подолати чималу відстань, аби побачити одне одного».

«Ти впізнаєш мене?» — « Не впізнаю»

...До Києва пані Євгенія прилетіла з донькою Надією. Тут її вже чекали Меланія та Аркадій. Брата, який нині мешкає в Дніпропетровську, не втримали вдома навіть хвороби — хоча й важко, та приїхав до столиці. Крім рідних брата й сестри, зустрічати американську родичку приїхало ще близько двадцяти осіб: діти, внуки, правнуки. І це, як запевняли вони, ще далеко не всі! Обійнявшись, Євгенія, Меланія та Аркадій намагалися роздивитися одне одного. «Ти впізнаєш мене?» — «Не впізнаю», — плачуть і ніяковіють сестри. Час безжалісно стер з їхніх облич знайомі риси, але залишив їм спогади. Одні спогади на трьох...

«Я вже не чекала, що мені випаде таке щастя, що ти приїдеш...», — схлипує Меланія Яківна. В Україні її сестра пробуде трохи більше тижня. За цей час треба встигнути обзнайомитися з величезною родиною, а також побувати в рідному селі — на могилі батька та матері. «Ось тепер я можу спокійно померти», — витирає сльози жінка...

P.S. Автор дякує за допомогу в підготовці матеріалу Службі розшуку Товариства Червоного Хреста України.