Погожий травневий день наближався до полудня. Ми вже встигли багато про що поговорити, пройтися смарагдовими хутірськими левадами і посидіти біля віддаленого озерця, аж поки не зайшли до фермерських «апартаментів». Власне, вони більше схожі на тимчасове службове помешкання, ніж на затишну оселю. Господар пояснив не надто комфортну обстановку тим, що залишив свій ошатний будинок доньці, а сюди, на другий поверх цегляної стайні, перебрався з молодшою на чверть століття дружиною Тетяною. Від пізнього шлюбу в них знайшовся хлопчик.
На підтвердження цього факту з глибини помешкання невдовзі почувся дзвінкий дитячий сміх. «Андрійко бавиться, — світлішає погляд пана Володимира. — На осінь піде в перший клас. Він — найбільша моя радість. Прийдеш увечері додому втомлений–перевтомлений, а синочок пригорнеться — і знову чуєшся в силі. Бачите, як воно буває: маю п’ятьох дорослих дітей від першої жінки, одинадцятеро онуків, а тепер у старшому віці — ще й Андрійка».
Почувши, що кореспондент «УМ» хоче його сфотографувати, наймолодший Стефанишин сховався у найдальший закуток другого поверху і нізащо не хотів звідти вилазити. «Він у мене дуже кмітливий хлопчик, але трохи дикуватий, — зізнається тато. — Ви ж бачите, в якому усамітненні ми живемо».