Дзвонити в усі дзвони

Олена Задубовська у книзі «Лікування дзвоном» зазначає: «Російські дослідники ще в 70–х роках минулого століття встановили, що такі недуги, як безпідставна тривога, страхи, нервозність і безсоння, прекрасно лікуються дзвоном. ... прослуховування музичних творів, виконаних на дзвонах, виліковує тяжкі види депресій та інших психічних захворювань. Пречудово лікує безсоння й малиновий церковний дзвін».

Утім аудіозапис церковних дзвонів у форматі МР3 передає значною мірою збіднілий спектр звуку. Якщо є можливість, ліпше слухати «живий» дзвін, причому якомога ближче до джерела. Хоча б один раз на рік! В ідеалі — самому «надзвонитися»!

«Голос» «живого» дзвона має знеболювальний ефект і згубно діє на хвороботворні віруси та мікроорганізми.

Дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря привертає увагу завдяки карельйону — музичному інструментові, який об’єднує 51 дзвін.

Автор української дзвіниці–карельйону — Георгій Черненко. На дзвонах Георгій Васильович грає з дитин­ства. Закінчивши Консерваторію ім. П. Чайковського (за класом «Ударні інструменти»), він понад тридцять років працює в оркестрі Національного заслуженого академічного Українського народного хору ім. Г. Верьовки. Крім того, заснував ансамбль ударних інструментів ARS NOVA й ансамбль дзвонарної музики «Київські дзвонарі». Професор Університету культури і мистецтв.

Останній дзвонар «Софії» в 1930–ті роки закопав два дзвони

— Георгію Васильовичу, як часто українські дзвонарі організовують фестивалі?

— Перший український фестиваль дзвонарів відбувся в Луцьку близько десяти років тому.

У середині 1980–х ми з Михайлом Гришаком виконали перші дзвонарні концерти (щоправда, не в столиці, а в Чернігові: у ті часи нам узагалі не дозволяли грати на дзвонах). У Росії такі концерти — явище регулярне, вони зміцнюють інтерес до традицій дзвонарства. Україна більше постраждала від комуністичного режиму: майже не залишилося не те, що дзвіниць із дзвонами (їх перелили на гармати), а навіть музеїв. Дзвіниця «Софії Київської» — чи не єдина, яка має автентичний дзвін «Мазепа» (його відлито на кошти гетьмана Мазепи; вага — близько двох тонн). Майже шістдесят років — до 1990–го — він висів, обмотаний ватниками: так його оберігали від неумисного удару.

Наприкінці 1990–х якось у газеті я прочитав, що відомий дзвонар Іван Данилов (м. Архангельськ, Росія), планує приїхати до Москви, щоб на дзвіниці Храму Василя Блаженного продемонструвати свою май­стерність. Взявши газету, пішов до Валентини Очкасової (тодішнього директора заповідника «Софія Київська»): зважився зацікавити розмаїттям передзвонів власної колекції і пояснити, що дзвони повинні працювати, а не висіти, наче мерці. Газета допомогла... Нам дозволили піднятися на дзвіницю, правда, пояснили: «Тільки 7 березня (я просив 8–го). О 15–тій (коли всі на роботі). Не більше 20 хвилин і без жодних анонсів!». Ми грали 30 хвилин. Зі мною тоді були Сергій Хмельов (концертмейстер групи ударних Оперного театру) та Василь Капустинський (у ті роки — так би мовити, офіційний дзвонар Володимирського собору, нині — Печерської лаври).

Спершу зробили близько сорока ударів, послуговуючись «Мазепою». Доки дзвонили, на площі зібралося чимало цікавих: прийшли навіть перехожі з Хрещатика. Дехто ж свідомо поспішав на цю годину на Софійську площу, дізнавшись про концерт по радіо (знайома спромоглася дати об’яву).

— До 1930–х років дзвіницю «Софії» прикрашали двадцять дзвонів. 2008–го вона відновила свою велич, «причепурившись» новими дзвонами: їх під час свого офіційного візиту, приуроченого 1020–й річниці хрещення України–Русі, освятив Вселенський патріарх Варфоломій І. Якими дзвонами ви послуговувалися під час першого концерту на Софійській дзвіниці?

— Окрім «Мазепи», задіяли три маленьких дзвони (з музею), мою власну колекцію дзвонів і дзвони Оперного театру (ті, які традиційно висять за сценою).

Коли руйнували церкви, сорокатонний софійський дзвін «Рафаїл» розбили, а дзвонарна конструкція, коли її почали стягувати, зачепилася й застрягла, тож їй дали спокій. Менші дзвони люди намагалися зберегти; тому нині в деяких київських церквах можна натрапити на софійські дзвони, а в «Софії» — на дзвони інших церков. Отець Феодосій (останній дзвонар «Софії») в страшні 1930–ті спромігся закопати два дзвони (60 та 70 кг) і напередодні концерту розповів, у якому саме місці... Так загалом ми зібрали чотирнадцять дзвонів.

Пригадую, як із сусідніх будинків повибігали поважного віку, коли ми вдарили у великий дзвін. Вони плакали й молилися, впавши на коліна, адже востаннє чули його в дитинстві... Сльози були і в очах тих, хто стояв на площі. Я надзвичайно хвилювався, бо до цього дзвонив тільки на дзвіниці Володимирського собору (та й то — без офіційного дозволу). Після концерту, коли ми спустилися з дзвіниці, незнайомі люди привітали нас квітами, підняли на руки, як космонавтів, понесли до внутрішнього майданчика «Софії»...

«Кожен із 50 дзвонів ми настроювали як музичний інструмент»

— Які наслідки мав перший Софійський концерт?

— Відтоді конфесії почали сперечатися, «кому ж належатиме «Софія». Її дзвони, які, як «виявилося», живі, додали храмові неабиякої ваги. Директор заповідника після концерту заявила: «Щосуботи й щонеділі гратимемо концерти для туристів».

Невдовзі до «Софії» завітав Всеукраїнський патріарх Мстислав; ми дзвонили на його честь, а представники Російської православної церкви жбурляли в нас каміння. Під час візиту до України патріарха РПЦ Алексія ІІ в нас намагалися поцілити представники Української православної церкви. Через такі «напівполітичні» суперечки питання систематичних концертів відпало саме собою. А пані Очкасова, зрозумівши, що дискусіями про дзвони нахабно зловживають, зібрала матеріали, які констатували: вібрації, породжені транспортом і дзвонами, негативно впливають на мозаїку заповідника. Так з ЮНЕСКО було узгоджено відповідний документ, який заборонив (до певного часу) проведення на території заповідника «Софія Київська» буденних заходів.

— Проте відеозаписи концерту побачив Йо Хаазен — засновник Королівської школи гри на карельйоні (м. Мехелен, Бельгія) — і запросив «Київських дзвонарів» на фестиваль у Бельгію, чи не так?

— Так. У результаті в моїй душі народилося бажання створити український карельйон. Під час відновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря (наприкінці 1990–х) його вдалося втілити в життя. Наш карельйон — справді український: дзвони відливали в Україні, і всі складники цього унікального інструмента (Михайлівський карельйон — єдиний карельйон у православному світі) — від українських виробників. Мало хто знає, що практично кожен із п’яти десятків дзвонів ми настроювали як музичний інструмент.

Дзвіниця без господаря

— Як часто впродовж десяти років доводилося лагодити карельйон?

— У православних храмах дзвонарі за свою працю платню (власне, від Церкви) не отримують. Це біда православного світу. Протягом перших років після відновлення київська міська влада, переймаючись технічним станом монастиря, офіційно виплачувала платню двом технікам (Леонідові та Сергієві Ботвінкам) і майстрові з електроніки (Вадиму Школяренку, фахівцеві комп’ютерної фірми «Епос»). Коли ж фінансування таких пам’яток, як Михайлівський Золотоверхий, урізали, впродовж кількох років системою [карельйон–годинник] майже ніхто не опікувався.

Нині монастиреві бракує відповідного фахівця — людини, яка почувалася б господарем на дзвіниці. І це тоді, коли дзвіниця потерпає практично від кожної негоди: в Європі в дощову погоду віконниці «помешкань» карельойнів закривають, наші ж дзвони незахищені. Через блискавку не раз виходила з ладу електроніка (годинник зупинявся). А останнім часом і мелодії важко впізнати: соленоїди западають. За допомогою карабінів можна регулювати відстань між «язиками» і дзвонами, проте час від часу пружини розтягуються або ж тріскаються. Взагалі потрібно негайно замінити старі матеріали системи сучасними — тими, які не реагують на вологість, бо Михайлівський карельйон — це особливий український скарб!

Востаннє я настроював карельйон рік тому.

— Карельйон працює в тандемі з годинником. Вам довелося опанувати комп’ютерне керування як, власне, самим музичним інструментом, так і курантами...

— Годинник підводжу частіше, ніж настроюю карельйон. Австрійські фахівці, поінформовані про негаразди, завдані годинниковому механізмові блискавкою, якось привезли допоміжне обладнання (на дзвіниці є невеличка антена: годинник запрограмований на автоматичне підведення стрілок від супутника), проте й воно не допомогло.

Якось 31 грудня десь о 22–й годині, проїжджаючи повз Золотоверхий, помітив: годинник відстає на п’ять хвилин! Головні куранти столиці! Я був відсутній у місті впродовж трьох місяців (гастролі), тому прожогом кинувся на дзвіницю. Відчиняю двері «оселі» годинника і... не можу в пітьмі намацати блок сигналізації (після ремонту його перенесли в інший кут). Доки я вправлявся в пошуках, прийшли три вояки Служби безпеки України (з автоматами): «Ваші документи?». 31 грудня документів при собі я не мав. Вони близько години телефонували всім, хто міг засвідчити мою причетність до карельйону. Проте я вдячний їм (очікуючи, хлопці, попри все, дозволили мені підвести годинник), а також людині, яка того вечора їх запевнила: «Професор Черненко — на Михайлівській дзвіниці людина не стороння».

— Зауважити, що дзвони чи годинник не настроєні, у змозі й фахівець, і пересічний перехожий, однак ніхто не має права вам докоряти.

— Моя основна діяльність — музика, дзвони — хобі. Утім, оскільки моє прізвище є скрізь, де йдеться про український карельйон (автор проекту, набору мелодій), сьогодні я маю моральне (не юридичне) право вимагати уваги (міської влади, зокрема) до стану цього виняткового інструмента. Зрештою, сам висловлюю претензії: чому нині з дзвіниці лунає тільки частина запрограмованих мелодій; чому чиновники не виділяють кошти на ремонт?

— І водночас плануєте поновити співпрацю з Леонідом і Сергієм Ботвінками, чи не так?

— Так. Маємо намір прикрасити карельйоном майдан Незалежності. Всередині майданівської колони є приміщення висотою близько двох метрів. У ньому плануємо розмістити клавіатуру, а на стелі підвісити (гронами) дзвони, які в діапазоні трьох октав відтворюватимуть мелодії (великих дзвонів не використовуватимемо: вони зазвичай перекривають маленькі). Унікальність майбутнього карельйону (він теж стане єдиним у світі) полягатиме в тому, що натискання однієї клавіші відтворюватиме звук одночасно в чотирьох напрямках: «голоси» дзвонів розливатимуться на всі боки. Коли ідею буде втілено в життя — відповісти важко, головне — ми встигли її запропонувати й відстояти на відповідному засіданні. Елементи, які повинні тримати карельйонну конструкцію, вже закладено. Майданівський карельйон стане окрасою камерних концертів, ще однією візитною карткою столиці.