У робочий кабінет ведучого проекту «Свобода слова» на ІСТV Андрія Куликова ледь втискується стіл для проведення нарад–обговорень. І навіть дивуєшся, як за ним можуть розміститися вісім осіб команди. На робочому столі Куликова — творчий розгардіяш. Трохи осторонь — розкрита пачка «Прими». Хоча цьому ще студентському атрибуту часто «зраджують». Куликов без метушні виймає торбинку з тютюном і філігранно скручує тоншу за традиційні фабричні цигарку. (Ця звичка ще з початку лондонського життя, коли український журналіст радіо ВВС заощаджував на кожній пачці один із двох фунтів). У кабінеті постійно увімкнено телевізор — ведучий суспільно–політичного шоу дивиться або телеканал «Рада», або повтор «Шустер Live», або новини «5–го каналу» — щоб бути в курсі всіх подій.
Під стінкою в кутку зовсім інший світ — більше десятка... іграшкових ведмедиків. Свій «зоопарк» журналіст почав збирати дев’ять років тому і тепер м’яких звірят йому дарують друзі та глядачі. Навіть є Андрон Довготелесий — повний тезка за псевдонімом.
Андрій Куликов поза кадром такий же стриманий і виважений, як і в прямому ефірі. Тільки без краватки і костюма. На «Свободі слова» він уже приблизно стільки, скільки був його попередник Савік Шустер, — близько двох років. Тож період порівнянь давно минув.
— Андрію, який термін дії трудового договору з каналом ІСТV? Чи ви вже тут поза терміном? Подальші плани — продовжувати робити «Свободу слова»?
— Плани можуть змінюватися залежно від обставин. Але мені цікаво робити цю програму, добре працювати з цією командою. Термін дії трудового договору — три роки. Я думаю, якщо програму буде збережено в наступному сезоні, продовжуватимемо готувати прямі ефіри.
— Є якісь сумніви?
— Сумнівів немає, але я завжди роблю припущення, щоб бути готовим до несподіванок.
— Від споглядання української політики багато хто втомлюється. Вам усе ще цікаво робити суспільно–політичне шоу?
— Мені цікаво робити цю програму. Політика, як об’єкт нашого дослідження, теж цікава. Бо вона визначальна складова нашого життя.
— На одній із зустрічей зі студентами ви казали, що в дитинстві мріяли бути генеральним секретарем ЦК КПРС. У вашому житті була практика кандидатства в народні депутати Союзу і України. Чи не задумувалися на нинішньому етапі про політичну кар’єру?
— Наразі це не для мене. Вважаю, що свого часу, наприкінці 80–х, як політик–аматор я виконав корисну суспільно–важливу функцію — разом із багатьма іншими довів, що звичайні громадяни можуть брати участь у політичному житті й щось змінювати.
— Вас влаштувало, що ви тільки «взяли участь», а далі не пішли?
— Є різні рівні завдань. Я не мав перед собою мету потрапити на з’їзд народних депутатів Союзу чи у Верховну Раду України. У часи перебудови Горбачова в мене, як і в багатьох інших, було нестримне бажання долучитися до пробудження громадської ініціативи.
— Відмова від надмети — це надмірно реалістичне сприйняття життя чи спосіб уберегти себе від неприємного відчуття поразки?
— Я намагаюся не ставити перед собою зависоку мету, щоб не надірватися. Вважаю, що потрібно реально оцінювати свої сили. До того ж у кожного своя висока планка: хтось хоче стати лауреатом телевізійного конкурсу чи національної премії, а хтось намагається робити якісну телепрограму. Друга позиція мені імпонує більше.
— Здається, що ви часто можете розказати розумного і корисного глядачам більше, аніж присутні у «Свободі слова» політики.
— Можливо, і так. Але розказати я можу більше тому, що я спілкуюся з політиками, синтезую їхні думки. Мої пізнання вторинні.
— Де більше цікавих особистостей для вас, телеведучого і просто людини, ви зустріли — за період роботи у «Свободі слова» на ІСТV чи на ВВС?
— Певно, тут. У Британії були знайомства і контакти справді з цікавими людьми: з експертами, менше — політиками, діячами мистецтва, інколи — з дипломатами. Але ті взаємини були тільки для роботи, а тут — і для людського спілкування. Мені значно цікавіші українці, бо я сам українець. Хоча приятельські стосунки в мене, як правило, з експертами і журналістами, яких я знав до «Свободи слова». З кінця 80–х спілкуюся, наприклад, із Михайлом Ратушним, Валерієм Бебиком. Декого з політиків, до речі, теж знаю давно. Але з ними немає дружби. Я вважаю, і не повинно бути — щоб ведучий суспільно–політичної програми міг зберігати нейтралітет. Хоча в деяких випадках є симпатії, у деяких, навіть не сумніваюся, — антипатії. Але не повинно бути особистісного сприйняття. Якщо ж воно і є, треба відсувати його на задній план.
— Перед своїми першими ефірами «Свободи слова» ви говорили, що програмі не вистачає нових облич. Чи вдалося вам їх відкрити? Кого конкретно глядачі не знали два роки тому, а тепер це відоме телеобличчя?
— Наприклад, Андрія Куликова (сміється). Я думаю, ми відкрили багатьох. Я і того ж Ратушного назву, і Бебика, і Віталія Балу. Хоча насправді ми їх не відкрили, а показали, бо вони знані у своїх колах спеціалісти. Практично в кожну програму ми намагаємося запросити нового експерта чи депутата, який не світиться у таких програмах. Головне — не боятися запрошувати «маловідомі обличчя».
— Коли ви влаштовувалися на ІСТV, то питання ведення «Свободи слова» українською мовою обстоювали в розмові безпосередньо з власником каналу — Віктором Пінчуком. За майже два роки роботи були ще якісь питання, про які ви говорили особисто з власником каналу?
— Жодного. За цей час ми зустрічалися лише мимохідь тричі: на річниці каналу і на лекціях лауреатів Нобелівської премії, яких Віктор Пінчук запрошував до України. Спілкування було нетривалим, на кшталт «привіт–привіт», «як справи?»
— «Свобода слова» — це телепродукт, який запустили у 2001 році на російському телебаченні, а потім він разом із Савіком Шустером потрапив на український канал. На вашу думку, чи готові власники наших вітчизняних каналів вкладати гроші в абсолютно нові телепроекти, що не пройшли випробування на телеекранах інших країн?
— Я дуже рідко спілкуюся з власниками телеканалів, але слідкую за телевізійним контентом і можу стверджувати, що готовність є. Але мова не лише про власників чи керівників каналів, а й про ініціативу редакторів та ведучих. Потрібно написати концепцію, усе прорахувати, обґрунтувати кошторис.
Щодо іноземних форматів, то світ стає дедалі універсальнішим. І це позитивно, що є багато чого і на телебаченні, що підходить і нам, і американцям, і японцям, і напевно підійде африканцям чи азіатам. Я думаю, проблема не в тому, щоб шукати суто нові форми подачі матеріалу. Головне — теми і те, щоб програми робили власними силами й адаптували, а не просто тупо переносили з американського чи російського ґрунту на наші телеекрани. А чому в нас мало власних ідей? Бо українського телебачення забагато і талант людський розмазаний тонким шаром по багатьох каналах і студіях. Я вважаю, що умовно кажучи 15 загальнонаціональних каналів для України —забагато. Тепер техніка практично на всіх телеканалах хороша. Але немає ніде повного комплекту талановитих сумлінних журналістів, операторів, режисерів, продюсерів. Якщо всіх звести умовно кажучи на шість–сім каналів, то це збільшить творчий і виробничий потенціал. Тоді буде змога і вигадувати, і творити.
— Це дуже ідеалістична картинка. По–перше, якщо вона реалізується, тележурналістам загрожує безробіття. А по–друге, не факт, що до числа обраних увійдуть найталановитіші.
— Ніхто ніякої гарантії не може дати. Але досвід доводить, що збільшення каналів призводить до загального падіння рівня. І так в усьому. Візьмемо футбол, яка ліга буде сильніша — в якій 24 команди, чи та, в якій 12? А щодо зайнятості журналістів та їхньої затребуваності, то і нині є безробітні, і беруть на роботу дуже часто тих, хто безвідмовно буде виконувати всі вказівки. А якщо так, то в людей — переважно молодих — зникає потреба розвиватися, а у власників чи керівників немає потреби їх розвивати. Як каже Юлія Тимошенко, то я вас запитую, скажіть мені, будь ласка, що краще, 30 років відпрацювати таким журналістом, чи втратити таку можливість і спробувати зробити щось вартісне в інших сферах?!
— Як ви вважаєте, російські журналісти на українських телеканалах — це плюс чи мінус?
— Я вважаю, що це мінус з однієї причини — у нас багато своїх талановитих тележурналістів. Як на СТБ — «Україна має талант!» Логіка запрошення відомих телеоблич зрозуміла. Легше взяти когось зі сторони, навіть заплативши їм більше, аніж докласти зусиль, щоб довести свою людину до потрібної кондиції або просто звернути на неї увагу. Але це один із проявів зневіри в наших власних силах.
— За вашою оцінкою, хто є професійними українськими конкурентоспроможними тележурналістами?
— Їх дуже багато. Почну з Ані Безулик, Олеся Терещенка, Сергія Рахманіна, який дуже вдало вів «Дуель» на телеканалі «Україна». Віталій Портников підтвердив, що він прекрасний тележурналіст. На 5–му каналі — Роман Чайка з оригінальною ідеєю ток–шоу. Юрко Громницький на «Першому» каналі, Кирило Лукеренко, який зараз робить «Агенти впливу» на НТН. Можна називати ще і ще.
— Ви з Олександром Ткаченком на «1+1» свого часу робили новини, які вважають еталоном жанру на вітчизняному телебаченні. Зараз, коли Олександр Ткаченко очолив канал, більшість засуджує скочування новин «плюсів» до «жовтизни». Як ви оцінюєте нинішні новини українських телеканалів?
— Щоб давати оцінку діяльності Олександра Ткаченка зараз, мені потрібно з ним принаймні знову попрацювати. Загалом на ТСН відбувається те, що й у новинах на багатьох інших каналах, — перехід в інфо–теймент, на інформацію розважання. Це тенденція. Я вважаю, що вона неправильна. Але в кількох країнах вона довела свою ефективність — і в комерційному сенсі також. Тому я розумію бажання керівників телеканалів та інформаційних служб застосувати цей досвід і у нас. Я донині вірю, що і на українському телебаченні є місце і не «жовтим», серйозним новинам. Інша річ, щоб вони були рейтинговими, має бути приваблива якість. Оскільки це поняття на телебаченні часто ототожнюють з яскравою картинкою, то її простіше зробити зі страшилки.
— У суспільно–політичних шоу, зокрема тепер уже в щоденних ефірах «Шустер Live» можна побачити, як готують страви, і послухати історії виживання у час кризи. Чи не збирається «Свобода слова» урізноманітнювати теми, щоб залучити до перегляду ще більше глядачів?
— Ми плануємо витримувати формат класичної суспільно–політичної програми, учасники якої аналізують політичну, соціальну й економічну ситуацію.
— Чи не замало вам однієї програми на тиждень?
— Думаю, нашої програми стільки, скільки треба.
Андрій Куликов
— сприймає телевізійні суспільно–політичні ток–шоу як радіопроекти, бо відеокартинка у них, як правило, вторинна, основне — озвучені тези;
— зізнається, що через завантаженість на ІСТV безбожно прогулює лекції в Інституті журналістики, які б мав читати студентам;
— дуже б хотів вести передачу про мандрівки, але це тільки мрія, бо, «щоб робити якісну програму, треба великі гроші».
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
