Одна з моїх найближчих подруг — розумна, енергійна і надзвичайно комунікабельна жінка з вищою освітою та чималим стажем роботи в харчовій галузі — ось уже восьмий рік працює служницею в заможній родині на півдні Італії. Загалом вона оптимістка і людина дуже терпляча, але під час наших коротких зустрічей вже не раз чула її відверто гірке зізнання : «Я там — ніхто! Я наче втратила себе ! І, схоже, вже остаточно змирилася з тим, що я — кваліфікований технолог хлібопекарної промисловості — можу бути в тих «макаронників» лише прибиральницею чи нянькою... » Намагаючись заспокоїти подругу, я завжди погоджувалась, що в закордонних наймах це просто неминуче — заробляти не улюбленою справою за фахом, а будь–чим, аби тільки більш–менш пристойно платили. В принципі, це було і моїм власним переконанням, аж поки не познайомилась із тернопільським митцем Олександром Марченком.