Сатаністи сталінської доби

Тотальна антирелігійна пропаганда перших десятиліть радянської влади принесла не зовсім ті результати, на які сподівалися більшовики. Скажімо, під час Всесоюзного перепису 1937 року віруючими себе назвали 56,7% тих, хто погодився відповісти на провокаційне запитання (до речі, внесене в анкету особисто товаришем Сталіним). Воно звичайно, «опіум для народу» — вагома підстава для вагомих табірних строків попам. Однак паства, залишившись без пастирів, геть здичавіла. Про що може свідчити кілька справ, «розкопаних» в архіві Управління СБУ в Луганській області керівником прес–служби цієї поважної установи Юлією Єременко. Слід сказати, досі живі родичі фігурантів цих справ, тому Юлія Віталіївна рекомендувала справжні прізвища не називати...

Зниклий безвісти

У червні 1944 року підстаркуватий пічник із села Хороше Давид Цибенко пішов із дому шукати заробіток. Ясна річ, напівзруйнований війною Донбас конче потребував послуг майстрів–будівельників узагалі й пічників зокрема. Однак надто вже довго Давид Юхимович не подавав про себе звістки. І коли минуло кілька тижнів, його дружина не витримала. Хтось підказав їй, що бачив чоловіка в місті Ворошиловську (нині — Алчевськ) — клав піч на подвір’ї такої собі Уляни Павлюк. І жінка, взявши з собою дочку, вирушила на пошуки чоловіка.

Знайти потрібну оселю у Ворошиловську виявилося не складно. Хазяйка її була відомою в місті особою: всі знали, що в домі її збираються віруючі. Хоча двері й вікна ретельно зачиняють, крізь зачинені віконниці чути, як люди співають псалми. Саму Уляну в цьому середовищі між собою люди називали «всесвітньою мамочкою».

Хазяйка подорожніх і на поріг не пустила, заявивши, що гадки не має про якогось там Давида. Однак щось таки підказало дружині пічника, що вона на правильному шляху. Жінка попрямувала до міліції зі своєю сумною повістю. Служиві їй повірили — а може, просто давно самим не терпілося навідатися до підозрілого будинку. І ввечері того ж дня візит відбувся. Те, що вони там побачили, вжахнуло навіть людей, які тільки–но бачили війну.

На підлозі лежав напіврозкладений труп, над яким Уляна і ще кілька людей здійснювали якісь не зрозумілі для непосвячених маніпуляції. Трупні міазми змішувалися з димом від куріння ладану; у міліціонерів у такій атмосфері запаморочилося в голові, однак свій професійний обов’язок вони все ж виконали — заарештували всю компанію, яка молилася над спотвореним тілом. Докази страшного злочину були наявні. І вже в листопаді слідство було завершене. Суд, а точніше, військовий трибунал військ НКВС Ворошиловградської області відбувався з 25 по 30 листопада. Однак судили людей не за вбивство. Точніше, вбивство пічника було у справі дрібнесеньким епізодом.

Неписьменні «монархісти»

Усього було заарештовано більш як 30 осіб, дехто з них навіть не був знайомий із Уляною Павлюк. Але це не завадило слідчим, тепер уже не міліцейським, а з Управління НКДБ Ворошиловградської області, всіх підвести під звинувачення в організації або участі «в нелегальних антирадянських збіговиськах», «у провіщенні загибелі радянської влади» і навіть у... «проповідуванні монархічного ладу». Цікаво, що «пропагандою монархічного устрою» займалися переважно люди малограмотні або просто неписьменні — із 33–х підслідних лише шестеро вміли писати. Решта замість підписів ставила в протоколах допитів хрестики; зрідка можна побачити накарябані невмілою рукою, з помилками, прізвища. Та яким би це абсурдом не здавалося, певне підґрунтя для подібних звинувачень у чекістів усе ж було.

Як відомо, восени 1943 року Сталін дозволив православним попам відродити патріархію — під суворим наглядом полковника НКДБ (і колишнього семінариста) Георгія Карпова. Зокрема у Ворошиловградській області було відкрито на той час 129 православних парафій. От тільки не всі вірні сприйняли таку стрімку зміну церковної політики «сатанинської влади». Новоявлених попів вони вважали безблагодатними і шукали власних шляхів спасіння душ. У кримінальних справах можна прочитати, у що це іноді виливалося. Скажімо, якщо в одному нелегальному молитовному домі службу правив справжній священик, то в другому невідомо звідки з’являвся і невідомо куди зникав якийсь «Ніколай». Видавав він себе ні багато ні мало — за спадкоємця російського престолу.

Переказували, що Микола ІІ врятувався від смерті і що скоро він «з’явиться зі сходу» — із сім’єю і з військом, переможе безбожну владу і... відмінить радянські гроші. До речі, зі справи Уляни Павлюк можна довідатися про меблі в її домі: «шифоньєр старий, стільці старі — 3 шт., трюмо розбите». І тут же: «під час обшуку знайдено 35 золотих монет царського карбування і 610 рублів асигнаціями». Ще один мешканець Ворошиловська вніс «на хресний хід і на відкриття монастиря 300 рублів золотом». Відкриття, звісно, так і не відбулося...

Всесвітня мамочка

Уляна була не першою ворошиловською «мамочкою». До неї цей титул мала «стариця» Матрьона Левицька з Попаснянського району. Відома в області особа — ще в 1935–му по руках ходила написана нею відозва «До всіх віруючих», де вона закликала християн «до терпіння в час гонінь та випробувань». Мабуть, Бог таки піклувався про Матрьону — інакше важко пояснити, як їй удалося уникнути «караючого пролетарського меча» аж до самої її смерті в 43–му. А ще в цьому середовищі популярністю користувалася «завмираюча Катя» зі станції «Кипуча» (найближча до Алчевська залізнична станція на київському напрямку). Коли в 38–му репресували її чоловіка, вона стала впадати в транс — «завмирати». «Завмирала» і її дочка. Повертаючись до тями, Катя розповідала про свої видіння. На поминках по Матрьоні вона теж «завмерла», а «відмерши», повідомила про Божу волю: відтепер «мамочкою» бути Уляні.

Окремо про смерть пічника підслідних ніхто не допитував, але з уривків можна скласти більш–менш цілісну картину. Уляна Павлюк дійсно найняла його скласти піч, чим він деякий час і займався. Жінка таки, мабуть, насправді володіла певною харизмою — чоловік настільки сповнився вірою в «мамочку», що став просити її очистити його від гріхів. Гріхів виявилося усього десять: колись давно Давид вкрав курку, двічі зраджував дружині, лаявся...За приписом Уляни чоловік тиждень постився, з’ївши за весь час дві просфори — а гріхи все не виходили. Тоді «мамочка» вирішила «вибити» гріхи фізично: топталася по череву, по ребрах. При цьому харчовий раціон «пацієнта» не збагачувався. Справи пішли на краще — один «гріх» таки залишив тіло пічника. Але слідом за ним його полишила й душа. Потім лікарі констатували повне виснаження й тяжкі тілесні пошкодження аж до розривів внутрішніх органів.

Свою поразку Уляна не визнала — оголосила вірним, що тепер Давид воскресне, але вже не пічником, а «всесвітнім таточком». День за днем труп поливали водою, прикладали до нього підігріту сіль, ще якісь речовини. Процес воскресіння перервала міліція...

Злочин і кара. За інший злочин

Щодо Уляни Павлюк і ще трьох учасників убивства було порушено кримінальну справу за фактом... антирадян­ської діяльності. Під час слідства, яке від міліції забрали органи держбезпеки, було допитано 62 свідки, проведено 26 очних ставок. Очевидно, «органи» — за власною ініціативою або за «планом» — хотіли організувати масштабний процес, а тому коло підозрюваних і поле діяльності «антирадян­ської організації» з кожним днем ставали усе ширшими, охопивши міста Ворошиловськ, Брянку, Кадіївку (тепер Стаханов) і мало не весь нинішній Слов’яносербський район.

Сталінські чекісти були навчені працювати по–стахановськи. Підслідні, більшість із яких, як уже було зазначено, читати й писати не вміла, всі, як один, зізнавалися, що брали участь у діяльності «контрреволюційної релігійно–монархічної організації». А саме: «під приводом зборів віруючих на моління проводили антирадянську роботу, спрямовану на підрив міцності радянської дер­жави; забороняли членам секти сплачувати державні податки, підписуватися на позики». А ще сектанти самі жили без документів і агітували інших не отримувати паспортів, не йти до Червоної армії, не працювати в колгоспах і т. ін. Про замордованого пічника звинувачувальний висновок також згадує, але якось мимохідь. Керівником же цієї розгалуженої контрреволюційної мережі «призначили» колишню кравчиню Уляну Павлюк.

Трибунал не виправдав нікого. Чотири фігуранти процесу за ст. 54 Кримінального кодексу УРСР були засуджені до розстрілу з конфіскацією майна. Щоправда, згодом трь­ох із них помилували — замінили вищу міру десятьма роками таборів із обмеженням у правах ще на п’ять років. А клопотання «все­світньої мамочки» Президія Верховної Ради СРСР відхилила. Вирок було приведено в дію 31 березня 1945–го. Решта 29 звинувачених отримали від трьох до десяти років позбавлення волі. Усі — з конфіскацією майна...

...Ця справа — одна з більш як 19 тисяч, яка опрацьована Луганським УСБУ під час створення централізованого автоматичного обліку громадян України, репресованих із політичних мотивів. Наприкінці теки містяться довідки: кримінальна справа переглядалася двічі, у 80–ті й 90–ті роки. Усіх репресованих у справі осіб було реабілітовано — слідство, мовляв, велося упереджено, зі звинувачувальним ухилом. А насправді жодної антирадян­ської агітації в діях засуджених не було. А оскільки власне за вбивство ні в чому не винної людини нікого в 44–му не засудили, то й злочину ніякого не було.

Справедливість торжествує?