Депутат Гуцульщини

Перспективний історик

Такі і нині є на Закарпатті. На них не звернені телекамери, бо вони часто є незручними для сильних світу цього. Адже не міняють своїх поглядів залежно від кон’юнктури. Вони залишаються самі собою. І вже за це заслуговують на повагу.

Про Петра Ференца чув давно, але ніяк не випадало нагоди познайомитися ближче. 44–річний історик із далекої Рахівщини прийшов у політику ще зі студентської лави, ставши одним із керівників Студентського братства Ужгородського національного університету. Страйки в університеті, голодування в Києві, мітинги протесту проти планованої комуністичної автономії — це все в політичному багажі худорлявого чорнявого хлопця із високим чолом та ямочкою на підборідді.

Після університету Петро й далі вибирає крутий шлях. Не їде до дружини в Луцьк, де міг би значно швидше зробити кар’єру, а везе жінку в рідні гори. Село Богдан — одне з наймальовничіших на Закарпатті, здавна відзначалося опришківським норовом. Петро розповідає, що і його прадід народився в розбійницькій хаті. Кажуть, коли пращур Ференців, розбитий паралічем, помирав, то весь час дивився на ближню гору, не можучи вже вимовити ані словечка. Так і не дізналася від нього родина, де саме заховані там опришків­ські скарби.

І характер у Петра ще той давній, гуцульський, — впертий і безстрашний. Інакше хіба б повернувся у сю дебрю вчити діток рідної історії? Але Петро не тільки вчив, а й сам навчався. Нещодавно захистив кандидатську дисертацію, ставши єдиним кандидатом історичних наук на всю Рахівщину. Його дослідження таке ж пряме і безкомпромісне, як і Петро: «Етнонаціональна орієнтація українців Закарпаття в 20—30–ті роки ХХ століття». Тут є всі відповіді для тих, хто й досі вагається: належить він до великого українського народу чи ні.

Після довгих років учителювання Петра Ференца за великої підтримки колективу призначили директором рідної школи. А після останніх парламентських та місцевих виборів обрали заступником голови Рахівської районної ради. Не можна сказати, що ця посада — випадкова в його біографії. Депутатом райради Петра обирають уже втретє. Якщо цього разу він пройшов за списком «Нашої України», то в попередні роки витримував гостру конкуренцію з багатьма земляками на мажоритарних виборах. Довіряють йому гуцули. Бо бачать, що живе так, як і вони, не розходиться його слово з ділом.

Уже 15 років Петро Ференц є членом Конгресу українських націоналістів. (Націоналістів у європейському значенні цього слова, а не совєцькому). Своїх переконань, як і партію, не міняє. Нині очолює закарпатську організацію КУНу. І хоча українські патріотичні сили в Закарпатті сьогодні переживають не найкращі часи, Конгрес українських націоналістів має своїх представників і в обласній раді, і в районних радах Рахівщини, Тячівщини, Му­качівщини, Іршавщини, Бе­регівщини, в міських радах Ужгорода й Хуста.

«Ми будуємо партію не масового, а лідерського плану», — каже Петро, розуміючи всю непросту ситуацію в українській сучасній політиці. На Рахівщині, слава Богу, з українською національною свідомістю все гаразд. Тут із гуцулами може змагатися хіба Ужгород. Найвищі показники голосувань за патріотичні сили дають саме ці два регіони. А рідне Петрове селище Богдан так узагалі встановило свого часу рекорд, віддавши провладній «За Єду» аж... 34 голоси із чотиритисячного селища — найнижчий показник по цілому Закарпаттю. А перемогу тоді тут святкував радикальний Національний фронт.

Недарма Рахівська райрада має найпотужнішу фракцію «Нашої України» в області — понад 40% депутатів. Саме представницька влада Рахівщини першою на Закарпатті реабілітувала ОУН–УПА, засудила політичне русинство, підтримала синьо–жовтий прапор як історичний у краї. На жаль, голос найбільшого району області не чути в Ужгороді.

Не видно рахівців у перших ешелонах закарпатської влади. Не дарма тут твердять, що гуцулам в Ужгороді не довіряють. Та й, зрештою, тутешнім мешканцям мовно, культурно, а тепер ще й політично ближчі прикарпатці, ніж гайналі (долиняни), які бавляться в надумані автономії. Рахів, як і Ужгород, говорить літературною українською мовою і живе за київським часом.

Петро Ференц добре розуміє небезпеку сепаратизму, який розколе навіть саме Закарпаття на різні частини. «Питання національної свідомості — це питання еліти, — каже він. — Маємо цілковиту кризу лідерів: як на загальнонаціональному рівні, так і на обласному. Потрібна консолідація всіх українських сил».

До Богдана їдемо вечірньою «маршруткою». Колись тутешньою дорогою не можна було проїхати, тепер вона більш–менш терпима. Зупиняємося біля звичайної сільської хати в сутінках. На подвір’ї хлопчина несе оберемок дров.

«Привіт, Мішку!» — гладить сина Петро. Із холодного нічного повітря заходимо до теплої хати. На печі шкварчить горнець. «Ого! — дивуюся я, бачачи купку дітей. — Невже всі твої?». «Аякже!» — сміється Петро. Виявляється, у заступника голови Рахівської райради четверо малолітніх дітей.

«У Богдані — це норма, — запрошує мене до столу. — Тут у родинах і по десятеро дітей — не рідкість». — «У нас діти — кожного високосного року, — й собі усміхається дружина Ірина. — Старшому Славкові — 16, навчається в Луцьку, в кооперативному технікумі. Ганні —12 років, Мішкові — 8, а найбільшій пещениці Ірці — чотири».

Дружина, синьоока волинянка Ірина, закінчила Ужго­родський медфак. Побралися ще студентами. Запитую, як Петро зманив її у такі високі гори? «Він мені обіцяв, що будемо жити в Луцьку. Адже в моїх батьків — великий власний будинок. Але Петро схитрив, бо все для себе вирішив наперед. Тож їхала я сюди, як дружини декабристів на заслання».

Дивно, що перспективний історик замість обласного центру вибрав таку глушину. Напевно, в цьому і ховається хвалений гуцульський патріотизм. Між іншим, коли сто років тому сотні тисяч закарпатців переселялися до Америки, з Гуцульщини виїжджали одиниці. Щось їх таки тримає у цих заклятих горах.

«Я найменший син у родині, тож мав доглядати батьків», — пояснює з хитринкою Петро. Він приносить мені батькові архіви, і я розумію, звідки така твердість у його думках і вчинках. Чого тут тільки не знайдеш! Закарпатські та галицькі часописи 20—30–х років, навіть початку століття трапляються! Та цій колекції позаздрила б й обласна бібліотека! Свою дисертацію, до речі, молодий учений писав і на основі власного архіву.

Петро ж мріє створити у Богдані музей, навіть хату сторічну пригледів для такої оказії. І неодмінно написати книжку про це самобутнє гуцульське село, де «Чорна Тиса Білу доганяє», як співається у відомій пісні. За владу він не тримається. Каже, що із задоволенням і далі би викладав історію школярам. Але розуміє і вагомий вплив заступника голови районної ради на прийняття рішень. Зокрема, і про заборону «прихватизації» полонин, яка тут останнім часом набула справжньої загрози.

Петро несе з горища кільце копченої домашньої ковбаси та шматок сала. І ми смакуємо гуцульськими гостинцями під прикарпатську горілку з жіночою назвою «Лагідна». Діти сидять біля нас, слухаючи хитромудру бесіду дорослих. Аня вчить уроки, Мішко бавиться з ременем, а найменша Ірка щось собі малює.

Петро розповідає про свою першу професію — столяра і теслі, — якою заробляв на хліб ще до університету. «Я можу яку хочеш бочку зробити, — гордо каже він, і я вірю його великим, вузлуватим пальцям. — Для себе вивчив до дрібниць технологію лісорозробок та лісосплаву. Ліс завжди годував гуцула...».

Запитую його про ворогів. «О, ворогів вистачає!» — сміється він. З його прямим і безкомпромісним характером дивно взагалі, як він вижив у нашому дволикому суспільстві. Неодноразово погрожували, шукали компромати, але що проти нього знайдеш, коли всі його багатства — батьківська хата та четверо дітей. Та ще й гуцульська честь, яка не продається й не купується. Навіть його жінці, сімейному лікареві у Богдані, перепадало в затхлі кучмівські часи.

«Він — дуже добрий. Інколи занадто, — каже про нього дружина, схиляючись на чоловікове плече. — Але часом буває дуже впертий. І нічого не боїться. Пре, як таран».

Я посьорбую гарячий чай із горняти сторічної давності, милуючись цієї родиною. Не мають вони розкошів чи багатства. Живуть, як більшість українців. Але щасливі і з того, що мають.

Звичайна українська родина. От тільки любов до України, її історії, культури, духовності тут незвичайна. Якби вона була така в усіх нас, то ніякі Росії та Америки нам були би не страшні й не потрібні.