Води — море, а напитися ніде

Під горою село зносять...

Згодом роздолля поглинула вода. Справді велика, адже під нею опинилися 257 тисяч гектарів унікальних дніпровських плавнів, тисячі гектарів орної землі і сотні недосліджених археологічних та історичних пам’яток, як от знаменита козацька Чортомлицька Січ. Щоправда, швидкоплинні експедиції перед затопленням організовувалися, але, як кажуть у таких випадках, не наївся — не налижешся.

Проте тодішні газети про це не писали. Їхні сторінки заполонили матеріали про ударні темпи переселення людей з обжитих сіл до новозбудованих хат там, куди Каховське водосховище не досягало. І, звісно ж, про «геніальність» постанови Ради Міністрів СРСР про будівництво Каховської гідроелектростанції потужністю 250 тисяч кіловат, яка мала стати нижнім, шостим, ступенем дніпровського каскаду рукотворних морів. Не писали газети й про те, що довелося відселити мешканців 27 сіл. «Ніякої роз’яснювальної роботи не проводилося, — пригадував знаменитий український режисер і письменник Олександр Довженко. — Просто заходили у двори, обміряли, записували і кожному індивідуально повідомляли про затоплення і необхідність переселитися нагору. Більше того, всім, хто не встиг переселитися у визначений термін, заявляли: «Якщо до такого ось числа не переїдеш, попереджаємо — будемо ламати хату бульдозером незалежно від того, живеш ти у ній чи ні».

«Величезний простір зелений з кущиками садків, з тополями де–не–де видно безлюдний, дивно відкритий: села звідси позносили, весь край жде затоплення, — це вже свідчив у своєму щоденнику Олесь Гончар. — А під горою село тільки зносять. Голубі стіни, красиві віконниці, дах світить ребрами кроков (солому здерто), а на вікнах ще квіти горять. На стінах голубих, як небо, написи нещадні, виорані цвяхом «Хату розбити до 25 травня», «Прєдупрєждєніє», «Хата продається на розбій». «Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Щезли ріки Підпільна, Скарбна... Народилося море, безкрає, з неосяжним морським обрієм. Геологічне диво! На дні якого затонуло навіки їхнє дитинство», — а це вже зі знаменитого довженківського кіносценарію «Поема про море».

Будувати Каховську гідроелектростанцію почали у 1951 році. Довженко помер перед початком павільйонних зйомок у Москві у 1956 році, коли заповнювали море і затоплювали Великий Луг. Отож завершувала цю роботу вже його дружина Юлія Солнцева.

Будинки в уніформах

Робочою назвою фільму тривалий час була «Проза про море». Кажуть, Довженко довго думав про те, чи варто її залишати. І зважився на «поему» тільки тому, що вона виключає метафору, тоді як «проза» навіює алегорію. Проте у своєму сценарії митець подає саме прозу, прозу скаліченої природи, не сприймаючи, наскільки тоді міг, глобального знищення всього. І нещадна іронія одного з героїв фільму щодо «будинків в уніформах» під вигук «Хати, струнко!» сприймається як своєрідне повстання проти одноманітності, типовості забудови у сусідньому селі, яке на сходці вирішать назвати, звісно ж, Ленінським. Щоправда, невеличку частинку Грушівки все ж залишили. І саме вона стала початком Ленінського. А от Кут і Тернівка щезли під водою безповоротно. Нещадно було затоплено і славну історію цього краю, де Ілля Рєпін розпочинав роботу над своєю знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану», і мешкав батько Дениса Давидова, якому ще у 9–річному віці Олександр Суворов, завітавши до Грушівки, напророчив велике майбутнє.

Цікавий факт: у 1899 році у Грушівці мешкали 2467 жінок, 2443 чоловіки, народилися 304 дітини і 206 людей померли. З нинішніми часами порівняння видадуться щонайменше некоректними. Зокрема, у двох школах у Ленінському, що в Апостолівському районі, нині нараховується загалом 380 учнів. А за минулий рік народилися 32 дитини і 123 людини померли. Неважко підрахувати, до чого все йде. Що цікаво, ще два роки тому, кажуть, у Ленінському продавалися більше 230 хат, а нині — лише 11. Все пояснюється дуже просто: міські жителі скуповують це житло під дачі. Зайве підтвердження цього — дітей у місцевих школах не додається.

Інша одна особливість — корінних мешканців тут знайти не так просто. Тим паче тих, хто пережив переселення з Грушівки, Кута чи Тернівки до Ленінського. Отож вищезгаданий Василь Кабак, до речі, учасник оборони Севастополя і штурму Берліна в роки війни, є безцінною «знахідкою». У будинку, куди його колись силоміць переселили, мешкає дотепер. І появу Каховського водосховища, до речі, протяжністю 230 кілометрів, у цих місцях дотепер називає не інакше, як великим горем. Неабияк пишається Василь Іванович і тим, що бачив Довженка на власні очі — режисер жив на квартирі у бригадира місцевого колгоспу імені Леніна Федора Потурая.

Саме Каховське море місцеві жителі називають не інакше, як великою калюжею, не шкодуючи образних висловів в оцінці того, наскільки там жахлива вода. Як не парадоксально, водна проблема тут дошкуляє людям дотепер. Уже четвертий рік тут немає навіть питної води. Бо відтоді, як у 50–х систему водопостачання Ленінського ввели у дію, жодного разу її не ремонтували. Тепер, кажуть, життєдайної вологи втрачається до 70 відсотків, що, певна річ, влітає у досить кругленьку копієчку. Як зізнався «УМ» голова місцевої сільради Володимир Конюшенко, над вирішенням цієї найнагальнішої проблеми влада б’ється, немов риба об лід, однак просвітку не видно.

Проза скаліченої природи у фільмі Довженка символізує трагедію суспільного колективізму, що знищує сутність людини. І саме безкрає море уособлює ту безодню, яка у Ленінському, своєрідному епіцентрі колись бурхливих подій, проявляється особливо показово.