Під знаком орла і кактуса

Нас не залякати...

— Звідки прилетіли?

— З Куби!

— Куди прямуєте?

— До Канкуну.

Мексиканський прикордонник здивовано підняв очі. Ми його розуміли: від Гавани до Канкуну, що на півострові Юкатан, трохи більше години льоту. А нас чомусь «занесло» у Мехіко. Але наш агент, пообіцявши квитки на рейс «Гавана–Канкун», вчасно не викупив їх. І нам загрожувала невесела перспектива ще тривалий час дихати повітрям Острова Свободи. Щоб вибратися з нього, довелося покружляти над Мексикою, тобто летіти через столицю. Ми вже приготувалися пояснити нашу історію, але офіцер, махнувши рукою, поставив штампи у паспортах. «Безнадійні грінго — все у них не як у людей», — вочевидь, подумав він.

Наш задум виглядав геніально: 12 українських конкістадорів (тобто туристів) з берега Карибського моря через міста і села, джунглі і гори мали пробитися до Тихого океану. А звідти вирушити до Мехіко. «Where do you go?» — поцікавився в аеропорту Канкуна темношкірий чоловік, завваживши, як ми вперто намагаємось розібратися в місцевій транспортній системі. Почувши про наші грандіозні плани, незнайомець радісно вигукнув: «Вам пощастило! У нашої фірми якраз є мікроавтобус на 12 місць, який довезе вас аж до столиці». Обличчям він був схожий на менеджера середньої ланки мексиканської мафії.

Ми завагалися. «Довірливих іноземців мексиканці завозять у джунглі, грабують і залишають на сніданок хижакам», — прочитала з путівника Марина і підсунула ближче до себе свій рюкзак. «А чи не доведеться Україні шукати кілька мільйонів доларів, аби ми повернулися додому?» — захвилювалася Настя, ховаючи гаманець у внутрішню кишеню. «Мексиканські військовослужбовці, що виконували патрулювання у віддаленій гористій місцевості, потрапили під вогонь наркоділків», — прочитав Олександр у газеті, якою щойно розжився в аеропорту.

Мексика в плані безпеки — країна неоднозначна. Але ми ризикнули, подумавши, що не можуть аферисти так відкрито працювати в міжнародному аеропорту, який за рік приймає до мільйона туристів. Сумніви «як далеко ми заїдемо» не давали спокою до наступного дня, коли ми, віддавши водію половину обумовленої суми за маршрут, подалися на екскурсію. А коли повернулися, то, на наш культурний подив, і автобус, і водій стояли на місці. «Не все так погано в Мексиці, як пишуть у газетах», — полегшено зітхнула Ірина, впевнившись, що всі 12 валіз не змінили власників.

Юкатан: я вас не розумію...

Вода Карибського моря нереально блакитна і тепла, навіть узимку. Мексика — країна, біля берегів якої починається Гольфстрім — течія, що приносить тепло до Європи. Щоправда, Канкуну, окрім пляжів, і похвалитися нічим — типовий фешенебельний курорт, створений у 1970–х як «наша відповідь Чемберлену», чи то пак — Фіделю Кастро. Коли після кубинської революції американці зрозуміли, що не бачити їм пляжів Варадеро як власних вух, то заходилися будувати новий курортний комплекс на пустельних берегах Юкатану. Сьогодні Канкун, до слова, значно популярніший за «рекламований» у нас Акапулько.

«Час у дорогу!» — показав на годинник наш командор Михайло. Справді, ми перетнули Атлантику не заради відпочинку. Нас більше приваблювали історичні місця, природні дивовижі та куточки, не зачеплені цивілізацією, яких у світі з кожним роком дедалі меншає. Півострів Юкатан — перша земля Америки, на яку ступила нога іспанського конкістадора. А ступивши, завойовник поцікавився у місцевих майя: як називаються ці землі. Один з аборигенів відказав: «yuk ak katan» — «я вас не розумію». А конкістадор вирішив, що знайшов ключ до загадки...

Однак «нерозуміння» на півострові панує й досі. Іспанцям, а пізніше й центральній владі Мексики так і не вдалося асимілювати народ майя. Тож і нині туристів на Юкатані вражає схожість сучасних жителів півострова із зображеннями їхніх далеких предків. Горбатий, майже напівкруглий ніс, гостре підборіддя, трохи розкосі очі. Здається, всі вони щойно зійшли з барельєфів стародавніх майя. Можливо, саме глибоке культурне коріння й рятує цей народ від асиміляції. Вони тчуть свої тканини, сіють свою кукурудзу і не зважають на політичні буревії, які потрясають і Мексику, і планету. А тим паче — на обвішаних технікою туристів, які вибухають емоціями, потрапивши у «заповідник» ледве не кам’яного віку.

Через гори і долини

У Мексиці водій просто зобов’язаний мати ім’я Педро або Хуан. Природно, він повинен мчати щодуху, легко тримаючи лівою рукою кермо, а правою вітати зустрічні авто. У нашому випадку так і було. Десь у майже безлюдних горах наш «штурман» несподівано знаходив знайомих, з якими жваво вітався, а в долини спускався так, що у вухах закладало, немов у літаку. Але звали його не Педро і не Хуан, а Андреас. Він став нашим помічником: швидко знаходив готелі в горах і ресторани на дорогах, був перекладачем, показував, як правильно смакувати екзотичні фрукти. Але головне — з його допомогою ми легко долали неблизькі відстані задуманого маршруту, адже Мексика втричі більша за Україну.

Їхали швидко, аби охопити все заплановане. Не встигали засвоїти кольори, звуки і враження одного дня, як на них накладалися емоції наступного. І наша поїздка часто нагадувала низку швидкоплинних фантастичних вражень. Природа тут розкішна, компенсує втому не згірш за пиво «Корона». Кожен поворот доріг розкривав нову панораму Мексики: долини зеленіли банановими зарослями, у засушливих горах панували кактуси, які росли велетенськими свічками, а яскраво вифарбувані храми й індіанці у домотканих одежах виділялися на тлі блакитних гір.

Дорогою ми навіть ризикнули скупатися під 30–метровим струменем на водоспадах Агуа–Асуль і Місоль–Ха, що загубилися в джунглях неподалік Паленке. І не прогадали: такий потік, падаючи на голову, бадьорить значно краще за мексиканську каву.

Іноді, під час зупинок у глухих місцях, індіанці обережно обступали автобус і зацікавлено придивлялись до нас. У їхній уяві ми, напевне, прибували нізвідки і їхали в нікуди. Для таких диваків аборигени приберегли певну кількість людського співчуття. «Ми принесли вам фрукти», — ніяково посміхаючись, майже на мигах пояснили свою місію юні Адела і Любела. Але фотографуватись на згадку відмовлялися навідріз. Аж поки не побачили в наших руках знайомі для себе песо.

Сонце в небі марно намагалося пробитися крізь туман, а випадкові промені на мить золотили край гір. Ми піднімалися все вище, і повітря ставало холоднішим із кожним витком гірського серпантину. Увечері в’їхали у Сан–Крістобаль–де–лас–Касас.

... немає в революції кінця

Попри пізній час вийшли прогулятися старовинним містом, яке віднедавна в полі уваги світових ЗМІ. Проте хоч як придивлялися, слідів військових дій на будинках не помітили. Але цілком мирне надвечір’я в Сан–Крістобалі водночас має особливий присмак. Здається, його вузенькими вуличками бродить дух революції, обійнявшись з харизмою субкоманданте Маркоса.

...1 січня 1994 року Мексика разом із США і Канадою готувалася підписати торговельну угоду, яка передбачала необмежене освоєння нафтових та лісових ресурсів і загрожувала знищенням природного середовища індіанців. На знак протесту того дня до Сан–Крістобаля–де–лас–Касаса увійшли загони Сапатиської армії національного визволення (EZLN). Звістка миттєво облетіла світ, поставивши мексиканський уряд у незручне становище.

Армія виявилася досить дивною. У багатьох сапатистів зброю заміняли муляжі. І воювати вони не збиралися, а проголосили лозунг «Озброєна боротьба без стрілянини і кровопролиття». Іншими словами, EZLN боролася не за реальну владу, а примушувала Мехіко звернути увагу на проблему індіанських територій. Після безкровного захоплення Сан–Крістобаля на головній площі міста ватажок повстанців у чорній масці читав... вірші.

Хто ж цей відчайдух? «Мені 518 років. Я народжуюсь кожного дня, кожної години і кожної секунди. Я борець із несправедливістю, рятівник знедолених, надія слабких, недосяжна мрія для жінок, улюблений герой для дітей...» — так «фантазує» субкоманданте у своїх зверненнях, в яких не важко завважити стиль роману Гарбіеля Гарсія Маркеса «100 років самотності». Літературний слід привів до реальної особи: стверджують, що його справжнє ім’я Рафаель Себастьян Гільєн Вісенте, який до того, як стати бунтівником, закінчив філософський факультет університету Мехіко, друкувався як прозаїк і перекладач.

Пізніше працював програмістом у Сан–Франциско. Комп’ютерний досвід субкоманданте зіграв свою роль: війна спалахнула не в горах штату Чіапас (найбільш індіанського за складом населення), а в... інтернеті. Прихильники повстанців з числа хакерів оголошували інтернет–мобілізацію і атакували сайти фінансових корпорацій Мексики. Фактично EZLN винайшла нову форму ненасильницької боротьби.

Сьогодні субкоманданте Маркос продовжує розсилати вірші і заклики, ставши новітнім Че Геварою. Він — ідол і торговий бренд сувенірної промисловості штату Чіапас. У кожній крамниці Сан–Крістобаля ви знайдете футболки з символікою EZLN, портретами Еміліано Сапати, Ернесто Че Гевари і субкоманданте Маркоса. А хіт сувенірної продукції — чорна лялька «Маркос», що позирає з усіх прилавків на місцевих базарах.

Кров для богів

«Селище називається Чамула», — оголосив Євген, коли наш автобус, подолавши віражі гірських доріг, опинився у вузьких вуличках. Монотонність сільської архітектури порушував старовинний собор. На перший погляд — звичайний християнський храм з усіма необхідними атрибутами. «І чому всі мандрівники радять його відвідати?» — дивувалися ми, переступаючи поріг.

... На підлозі, вкритій сосновими гілками, горять свічки. Індіанці цілими сім’ями, стоячи на колінах і похитуючись, монотонно бурмочуть молитви. Чоловіки в безрукавках із овечої шерсті, жінки в квітчастих спідницях і кофтах періодично б’ють поклони. В їхніх руках живі півні, якими вони водять перед собою, немов хрестяться. Обережно, аби не порушити ритуал, йдемо до вівтаря. Там награють двоє музик із гітарою і гармошкою. Поруч кілька чоловіків... частуються, наливаючи у чарки з сулії. «Пош — самогон з кукурудзи, — пояснює Євген і, зазирнувши у путівник, додає: — Вони випивають по три чарки до служби, три — під час і три — після служби. Подивіться — кожен приносить міцний напій із собою». Озираємося — так і є: біля кожної сім’ї стоять пляшки. А через секунду отримуємо ще один «удар» — люди, які ще секунду тому перебували в релігійному екстазі, різким рухом скручують шию півням і мертвими кладуть біля себе. Важкий дурманний дим окутує їхні темношкірі обличчя. Де ми? Невже в християнській церкві? Чи не сниться це нам? Така фантасмагорія можлива лише в нічному кошмарі. І знімати її на фото чи відео — все одно що підписати собі вирок. Техніку конфіскують миттєво.

— Що це було? — запитуємо Євгена, коли, наситившись ірреальним видовищем, виходимо на вулицю.

— Якщо коротко, мова про синтетичну релігію: коли нав’язане іспанцями християнство змішалося з тутешніми віруваннями. Місцеве населення майя, формально прийнявши християнство, насправді у храмах молиться своїм старим богам.

Частування триває біля церкви. Черга терпляче очікує своєї порції «веселої» рідини. Її ми не куштували, але, судячи з настрою дегустаторів, ефект від «причастя» солідний.

Тихоокеанські мрії

Упродовж п’яти днів пірнути у води двох океанів — таке щастя випадає нечасто. І коли дорожня табличка повідомила, що ми в’їхали у портове містечко Саліна Круз, а на горизонті зблиснули води океану, наша мрія набрала реальних обрисів. Поблукавши вуличками і спитавши дорогу у кількох аміго, під’їхали до пляжу біля напівзруйнованого кафе. Тріумфального входження у воду не вийшло: вітер здіймав хмари піску, а вода більше пасувала для Північного полюсу, ніж для крайнього півдня Мексики. «Але ж це на п’ятсот кілометрів південніше Акапулько», — запротестували ми. «Течія», — розвів руками Андреас.

Коли після символічного купання вийшли з води, на березі нас чекала глядацька аудиторія: група школярів прибігла подивитися на грінго у великій кількості, а з поліцейської машини, яка зупинилася неподалік, насторожено виглядали два кашкети. «Чи не бажають аміго скуштувати риби з океану?» — наче джин із пляшки перед нами з’явився господар кафе. І хоча зовнішній вигляд закладу не викликав довіри, ми погодилися зайти, інакше за хвилину ризикували перетворитися на атракціон для цілого міста.

Ми сиділи на широкій терасі, вкритій соломою невідомого походження. Між нами і горизонтом не було нічого, крім смуги сліпучо–білого піску, сліпучого прибою і ще більш сліпучого океану. Океан нагадував театральну декорацію з білим корабликом на горизонті. У такі моменти хочеться покинути турботи світу і розпочати спокійне життя рибалки чи збирача мушель. Думки гайнули легким бризом до островів за горизонтом, і уява малювала райські картини...

На землю нас повернув аромат смаженої риби, що долинув із кухні. Острови відразу вивіялися з голови. А з–за рогу виплив наш Андреас. І без слів натякнув: гуляй, не гуляй — а в дорогу треба.

Дорогами беззаконня

— Хто там у вас? — чоловік у касці і з автоматом зазирає в розчинені двері мікроавтобуса. Ми завмираємо.

— Ці люди — з України, — миролюбно усміхається Андреас. — Я їх везу з Канкуну до Мехіко.

— Покажіть паспорти! — супиться військовий.

На щастя, наші тризубчаті документи його заспокоюють. Під час подорожі нас змусили дістати їх лише одного разу, хоча автобус зупиняли на всіх КПП, котрі загороджують дорогу через кожні 100—150 кілометрів. В інших випадках Андреасу вдавалося переконати, що везе він цілком мирних «любителів мексиканської історії».

«Я ще в Канкуні попереджав, що тут іде війна, — сказав Олександр, коли ми вирушили далі. — Перед поїздкою поцікавився, наскільки безпечна Мексика для подорожей, і натрапив на інформацію, що країна поділена між наркокартелями, які ведуть нескінченні війни між собою й офіційною владою. Війна йде не на життя, а на смерть. Торік під час сутичок загинуло майже шість тисяч людей. Американське міністерство юстиції офіційно визнало організовані угруповання мексиканських наркоторговців найбільшою кримінальною загрозою для США. Зверніть увагу, що поліцейські пости, які ми проїжджали, нагадують укріплені дзоти. Тут звичними стали обстріли з гранатометів, напади на армійські колони і КПП поліції».

Ні перемоги, ні поразки...

Ми вийшли на фінішну пряму: автобус м’яко котився Панамериканською магістраллю. Скелі, що купчилися в блакитній далечіні, почергово виступали з серпанку. «Ось вони, — Михайло показав ліворуч, де проступали тіні двох згаслих вулканів. — Індіанці назвали їх «Спляча пані» і «Коханець, який стереже її сон». Вони — неподалік Мехіко. Отож ми майже на місці».

Двох днів, які залишилися у нас для Мехіко, звісно було замало, аби охопити увагою третій за величиною мегаполіс світу, який поступається лише Токіо і Нью–Йорку. Але ми намагалися встигнути максимум. На жаль, неможливо відтворити у словах музику і гамір міста, вечірнє сонце, «занурене» в тотальний смог, і зелені галявинки, колоніальні палаци і хмарочоси, всесвітньо відомі музеї і нескінченні бідняцькі райони. Тут живе 24 мільйони людей, практично — кожен третій мексиканець.

До приходу іспанців на місці сучасного Мехіко процвітала столиця ацтекської імперії Теночтітлан. На площі Трьох культур нині викарбувані слова: «13 серпня 1521 року, попри героїчний опір Куаутемока, Теночтітлан опинився під владою Фернандо Кортеса. Не було ні перемоги, ні поразки... Було болісне народження народу метисів, які створили сьогоднішню Мексику». У цих словах — суть історичної доктрини країни. Адже від того часу почалося злиття корінного населення із завойовниками — злиття крові, звичаїв, культур. А символ ацтеків «орел на кактусі зі змією у кігтях» став гербом нової Мексики.

Серце Мехіко — величезна площа Конституції (Цокало) з президентським палацом і собором Кафедраль Метрополітана — найбільшим у Латинській Америці. Поруч парламент, куди може зайти кожен, показавши посвідчення особи. Туристів приваблюють фрески всесвітньо відомого Дієго Рівери, якими прикрашені його стіни. Ми потрапили на Цокало в суботу, коли на площу стікається особливо бурхливий потік місцевих жителів. А також індіанців, які пропонують причаститися за їхніми язичницькими традиціями. На майдані є кілька точок, де індіанці проводять обряд очищення — лімпію. Туристи шикуються в чергу до шаманів: викурення злих духів ще нікому не зашкодило.

А для «очищеної» душі доречний бальзам приготували мар’ячі — колоритні мексиканські музики, які окупували площу Гарібальді. Їхні розшиті сріблом сомбреро й усіяні зірками накидки особливо виблискують увечері — о цій порі веселощі розгортаються тут на повну силу. І ви можете за символічну суму замовити пісеньку для себе чи для коханої. Ну хоча б «Бесаме мучо» — хіт усіх часів і народів. 16–річна мексиканка Консуела Веласкес написала цю пісню 1941 року. І хоча сама ще не звідала смаку поцілунка, назвала твір «Цілуй мене міцно». Пісню виконували 120 мовами, і вона забезпечила Консуелі безбідне життя. Авторка хіта померла чотири роки тому.

Ну і, нарешті, обов’язок кожного туриста — відвідати Теотіуакан — один із найвідоміших археологічних комплексів країни, що за 50 км від столиці. Коли його будували — сучасники достеменно не знають. Розквіт Теотіуакана припав на початок першого тисячоліття нашої ери, але близько 750 року жителі залишили його. На щастя, дивні піраміди і храми не зачепили ні час, ні віроломні конкістадори.

Уздовж кількакілометрової Алеї мертвих розташувались храми і палаци. Але всім їм далеко до піраміди Місяця, та ще грандіознішої піраміди Сонця заввишки 60 метрів. На її вершину ведуть 242 сходинки. Хоча нам здалося: їх значно більше. Кажуть, що саме в Теотіуакані — енергетичний центр Мексики. Так воно, мабуть, і є. Мандрівники потоком прямують сюди, аби отримати свою порцію енергії. Місце зачаровує — вдалині проступають давно згаслі вулкани, зелений ліс переливається всіма відтінками, а люди внизу здаються зовсім маленькими...