Павло Нечитайло: Вважаю себе гріховним християнином

Наша російська пісня виникла в Різдвяний піст

— Павле, звідки взялася така назва до вашого другого диску, і що він собою являє?

— До альбому потрапили різні пісні, одну з них ми навіть представляли на «Червоній руті–99» у Дніпропетровську. Решту робили два роки тому, коли ми перейшли з акустики на «електрику». А назвали його «Гонором» не через те, що це — наша гордість і ми ним аж настільки пишаємося. Назва виникла спонтанно: ми їхали трасою Львів—Хмельницький, була зоряна ніч, і якось прийшло це слово. А оскільки маємо кілька напівгероїчних пісень, то одноголосно проголосували за «Гонор».

— В альбомі є пісня, в якій звучить російська мова, що якось не стикується з загальним уявленням про вас як гурт, який грає своєрідний український фольк–рок.

— Ми думали, що будуть дорікання від слухачів стосовно тієї пісні. Вона виникла в Різдвяний піст і настільки швидко сформувалася, що ми вирішили залишити так, як воно вийшло. Думаю, не треба прикидатися, а потрібно бути таким, яким ти є. Ми виховувались у практично російськомовному середовищі, моя мама — викладач російської мови та літератури. Той же Кам’янець став винятково україномовним лише після незалежності. Тому пісні «С нами Бог» чи «Сова» є частинкою нас.

— Наскільки в текстах присутній автобіографічний момент? Той же «Охраннік» точно мав бути створений із власного життєвого досвіду.

— У цій пісні змальовано мого друга, ми з ним разом училися, ходили в секцію боксу, а потім він потрапив у силові структури. Це такий собі хлопець зі стійкими моральними принципами, і саме його ми змалювали в «Охранніку».

«Тур Україною поки не передбачається»

— Як творяться нові пісні в «Пропалої грамоти»?

— Наша робота — це чистий потік творчості, який мені хотілося б контролювати. У нас це алхімія: приходимо і граємо. Костя, наш барабанщик, порівнює процес творіння музики з чудернацькою силою. Записуємо річ лише тоді, коли сотню разів прогнали її на репетиційній базі чи кухні та побачили, як люди реагують на неї. Альбом «Гонор» я продуманим не назвав би: ми просто взяли той матеріал, який на момент запису був готовий. І зараз маємо практично десяток нових речей. Робота не стоїть на місці.

— Це буде та ж стилістика, що і в перших двох альбомах?

— Ми намагаємося не робити однакових пісень, хочемо кожну нову річ подавати свіжою. Усі треки пройшли жорстку внутрішню цензуру, а ми достатньо самокритичні в доборі матеріалу. Звичайно, завжди є питання до звучання та запису, і, можливо, наші найкращі речі з обох дисків ми в майбутньому переграємо.

— Плануєте проїхатись Україною на підтримку нового альбому?

— У Києві ми вже представили його. Стосовно підтримки по Україні, то поки використовуватимемо усі наші клубні та фестивальні виступи, аби якось показати його людям. Зокрема, виступимо влітку на фестивалі в Свіржі. А якогось великого проїзду країною, як це міг би зробити Славік Вакарчук чи гурт «Тік», у нас поки що не буде.

Розкрити очі Чехії на світову культуру

— Нещодавно ви проїхали з концертами по Чехії. Розкажи трохи детальніше про них.

— Так сталося, що сторінкою нашого гурту на інтернет–порталі «Майспейс» можу користуватися тільки я. Коли нарешті мені вдалося розібратися з його складним інтерфейсом, я натрапив на чеську «музичну жилу»: у них там безліч музикантів, вони всі талановиті й грають цікаву музику.

— Якийсь конкретний напрям чи «цікава музика» — збірний образ?

— Я назвав би це якимось напівакустичним «білим» європейським джазом навпіл із фольком. Вони не подібні один на одного і дуже популярні у своїй країні. Уявіть ситуацію: увімкнули ми їхнє телебачення, а там сидить чоловік років сорока з гітарою, щось шепче в мікрофон, і його слухають тисячі людей. Для нас це було чимось дивовижним. Один мій коментар на сторінках таких виконавців побачив місцевий музикант та продюсер Владімір Вацлавек і запропонував нам приїхати й виступити. Загалом ми побували в дев’яти містах: по одному концерту в день.

— І як реагували глядачі на «Пропалу грамоту»?

— Чехи сприймали всяко. Були виступи, де в глядачів була ледь не істерика, і вони просто підкидали нас на руках. Було так, що просто сиділи, слухали й аплодували. Але люди були скрізь, вони реагували на нас, ми побачили світ і показали себе — суцільний позитив.

— Скільки часу їздили?

— Загалом вся наша поїздка склала 11 днів, їхали ми з пригодами. Одразу за Львовом наш «бусик» зламався, але ми вчасно знайшли людину, яка доправила нас до Чехії. А вже там пересувалися на місцевому транспорті між містами, навчилися користуватися їхніми автобусами–тролейбусами. Дуже допомагало знання англійської.

— Чи залишилися якісь особливі враження, якими хотілося б поділитися?

— Вразило невеличке 16–тисячне містечко, в якому ми грали останній концерт. Виступ припав на свято, на яке зібралося ледь не все населення, — був день народження місцевого авторитетного «неформала». І що парадоксально: там були люди віком від 15 до 60 років, і ми їм зіграли все, що тільки могли зіграти. Потім ці старші люди із захопленням розповідали про того хлопаку–неформала, який привозить різноманітні гурти до міста та розкриває очі на світову культуру.

«Було б приємно стояти поряд із Мозолевським»

— Давай поговоримо про те, як Нечитайло став «Писайлом». Нещодавно з’явилася книжечка твоїх віршів.

— Бажання видати книгу було давно — я маю свої вірші, хоча пишу не надто часто, це така спонтанна поезія. Видати збірку мені запропонував Сергій Пантюк, якого я називаю своїм учителем. Спочатку я довго думав, не був готовим, але коли «дозрів», то швиденько зібрав тексти і передав Пантюкові.

— Її можна десь придбати–почитати?

— Що далі буде з нею, де продаватиметься — вирішуватиме видавець. Я отримав свої авторські екземпляри, роздав друзям і на тому заспокоївся. Звичайно, було б приємно десь знайти рецензію на неї, але «запарюватись» цим і в когось випрошувати це зробити — не для мене.

— Ти ж за освітою археолог. Відчуваєш себе наступником відомого археолога–поета Бориса Мозолевського?

— Я задумувався про це, адже приємно було б стояти поряд із такою цікавою особистістю, якою був Мозолевський. Я знаю ще багатьох археологів, які займаються творчістю. Але акцент, безперечно, на Мозолевському, адже це був талант від Бога. На його працях виросло те покоління людей, яке потім вчило мене.

— У твоєму житті є археологія, музика, тепер от ще й офіційно з’явилася поезія. Що є найголовнішим?

— Назвати поезію покликанням не можу. Мої однолітки вже видали по кілька збірок, вони серйозно працюють над цим. Для мене ж, швидше за все, це — просто захоплення. Стосовно найголовнішого в житті, то я маю сумку з набором інструментів, яка завжди зі мною. Це все мої знання, вміння, навики, які принагідно використовую.

«У Кам’янці сходяться величезні енергетичні сили»

— «Пропала грамота» давно проживає в Києві, але й досі місцем базування вказує Кам’янець–Подільський.

— Наш барабанщик із Вінниці, ми всі — з Кам’янця, тому концепція «Кам’янець–Подільського фундаменталізму» досі витримана. Тут як за приказкою: де народився, там і приліпився. Оголошувати себе київським гуртом ми не маємо жодних підстав. Тим більше що навіть у новому альбомі червоною ниткою є подільська тематика, аранжування подільських народних пісень, нам навіть вдалося вкласти голос моєї покійної виховательки. Це все інспіроване нашою землею, і відвертатися від неї ми не маємо права.

— У чому феномен твого рідного міста? Стільки музикантів, письменників звідти вийшло.

— Кам’янець — це останнє місто на землі. Якщо подивитися на нього з висоти пташиного польоту, то воно схоже на грецьку літеру «омега». Там багато всього намішано: є багато теоретиків, які твердять про величезні енергетичні сили, що сходяться в цьому місці, також місто фігурувало в роботах якихось середньовічних чорнокнижників. Багато різних народів вклали в нього свою енергію, і це все зосередилось на невеличкій території у 100 гектарів. Думаю, що й природні, історичні фактори сильно й потужно вплинули на дітей Кам’янця.

— У багатьох твоїх піснях чи просто в процесі спілкування з глядачами можна почути якусь релігійну складову. Ти є віруючою людиною?

— Я вважаю себе гріховним християнином, який серцем із православ’ям, але якому ще багато треба працювати, аби стати воцерковленою людиною. Маю багато гріхів та недоліків, які мене дратують, але через слабкість постійно беруть гору. Хоча це лише вказує на те, що треба вдосконалюватись і працювати над собою.