Того дня селищем Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області неслася страшна новина, від якої мороз ішов по шкірі: «Діти на Росі тонуть!!!» Люди зопалу хапали, що було під руками — хто драбину, хто швабру, хто дрючок та мотузку — і щодуху бігли на берег річки. А там на самісінькій середині у сірій холодній воді, схопившись руками за краї гострої, як лезо, криги боролися за життя дві маленькі подружки — 10-річна Оля Бахурінська та 8-річна Шура Бабак. Дехто з дорослих спробував потикнутися на лід, та почав провалюватися й повернувся назад. Загальне оціпеніння й безвихідь чималого гурту сільчан, які збіглися на береги Росі, прорвала 40-річна Тетяна Дорош. Ризикуючи власним життям, жінка кинулася на допомогу дітям...
На березі зібрався гурт чоловіків, але рятувати дітей кинулась жінка
Після 16 години Тетяна Іванівна поверталася з центру села додому у своє Заросся, так у Стеблеві називають другу частину селища, котре навпіл ділить річка Рось. Раптом неподалік понтонного мосту почула пронизуючий душу дитячий крик: «Допоможіть!». Зліва з вудками спокійно рибалили чоловіки. З іншого боку Рось закривали дерева і жінці не було видно льодяного плеса річки. Тільки зійшовши з горба, вже ближче до самого містка, Тетяна Дорош побачила, що вдалечині, буквально на середині широкої річки, у льодяній воді борсається двоє дітей.
Тетяна скільки було духу закричала їм: «Я біжу, тримайтеся!». Жінка кинулася понтонним містком, який несамовито гойдався. Здавалося, що біжить вона надто повільно. Вискочивши на берег Росі, забігла на подвір'я до Петра Насіди й закричала: «Дядя Петя, діти тонуть!». При цьому на ходу зняла з себе куртку, схопила у дворі першу-ліпшу дошку, й кулею полетіла на Рось. На березі, якраз навпроти ополонки з нещасними дітьми вже зібрався гурт чоловіків. Краєм вуха Тетяна почула від них: не йди, бо лід кришиться. У її голові майнуло: «Як же не йди? Там же діти...». Вона вже впізнала тих, хто потрапив у водяну пастку на річці. То були двоє сільських дівчаток — Оля та Шура. Тетяна Іванівна добре їх знала, адже не так давно працювала у школі медсестрою.
Не відчуваючи страху, жінка побігла льодом до потопаючих. Вона побачила, що у воді бовтається тільки одна дитина. Інша вже мовчала, намертво вчепившись руками за краї гострого льоду.
Аби дістатися до потопаючих, Тетяна пропливла річкою 30 метрів
Раптом крихкий лід затріщав, й Тетяна миттю шурхнула у пекучу холодну купіль просто з дошкою. У тіло мовби одразу вп'ялися тисячі голок — такою крижаною була вода. Жінка зібрала докупи свою волю й зробила все можливе, аби викотитися на лід. Вже на поверхні зняла із себе одяг, залишившись в одній блузці та брюках, роззула й чобітки. Потім обв'язалася мотузкою, котру їй кинув 60-річний сусід Іван Мовчан. І далі добиралася уплав.
З усіх сил, на які була здатна в тій екстремальній ситуації, вона била руками лід й пливла до дітей. Так Тетяна Іванівна добиралася до потопаючих дівчаток метрів із тридцять. Вона не зважала, що крига ріже їй руки, холод проймає наскрізь, але не відчувала ні лютої стужі, ні неймовірного болю. При цьому в неї вистачало духу ще й підбадьорувати малих. Жінка просила дівчаток, щоб ті не кричали й берегли сили!
Певно, така рішучість та холоднокровність рятівниці додали сил і дітям. За порадою Тетяни Іванівни старшенька з дівчаток — Оля — повернулася на бік, а потім на спину й самотужки викотилася на лід. Повзком метр за метром 10-річна дитина віддалялася від того місця на Росі, яке трохи не стало для неї могилою. А вже ближче до берега її підібрала голова Стеблівської селищної ради Надія Данільченко.
Шуру лікарі приводили до тями півгодини
Надія Овсіївна розповідає кореспонденту «УМ», що про трагедію на Росі їй зателефонували у селищну раду односельці. «Дзвоніть у «швидку» й пожежникам!» — розпорядилася вона, а сама з кількома місцевими мешканцями, які на ту мить були у селищній раді, побігла до річки. Туди метрів з двісті. Вже на горбі (а береги Росі в районі Стеблева досить високі) вона побачила, як Тетяна Дорош біжить льодом до дітей. «Таню, не біжи, а повзи!» — крикнула Надія Овсіївна й тільки потім збагнула, що та її не чує, бо ж далеко.
Перебігши понтонним містком, Надія Данільченко й собі кинулася на лід. Здираючи лікті до крові, вона доповзла до Олі та витягла дитину на берег. Тут малу забрала її бабуся, Галина Осенко, яка почула про страшну біду від людей.
У ту мить друга дитина — Шура Бабак, яка була у воді, ні на що не реагувала, тільки намертво вчепилася у край льоду. Тетяна Іванівна вже підпливала до неї й запитувала: «Шурочка, ти мене бачиш?». Дівча у відповідь кліпало очима й мовчало. Надія Овсіївна каже, що навіки запам'ятала той розпачливий погляд. Здавалося, що мала от-от зникне під льодом, але Тетяна Дорош уже взяла закоцюрблу дитину під руки й потягла до себе, аби відірвати від льоду. Потім вона обв'язала її мотузкою й підтягла Шуру до краю ополонки. Але вже не мала сил, аби виштовхати її на поверхню. Тоді не витримала Надія Данільченко і теж, знявши iз себе верхній одяг, повзком вирушила на допомогу. Біля ополонки, в якій були Тетяна Іванівна та Шура, вхопила дівчинку за комір одежини. Так удвох жінки виштовхали дитину на лід.
«Дівчинка була майже без свідомості. Я тягла її льодом до берега, наче лантух... Люди підбігли до мене й забрали Шуру», — згадує пережите Надія Овсіївна. За її словами, малу занесли у хату до родини Мовчанів, де вже медики зі Стеблівської дільничної лікарні взялися її реанімувати.
«Ми хвилин з тридцять відкачували Шуру. Вона так переохолодилася, що її постійно хватали судоми, час від часу дитина втрачала свідомість й інколи здавалося, що ми її не врятуємо... Аж коли вона заплакала, ми полегшено зітхнули й тут же помчали з дитиною в реанімацію», — розповідає лікар Наталя Масюк. Це вона разом із головним лікарем дільничної лікарні Людмилою Шевченко та старшою медсестрою Надією Харченко витягували з того світу 8-річну Шуру.
Глибина Росі в тому місці — вісім метрів
«Коли вибралася на берег й оглянулася на річку, тоді подумала: Боже, як я туди попливла. Тепер люди запитують: як зважилася на таке? Отак і зважилася. Не була б я матір'ю, може б, і не зважилася...» — каже Тетяна Дорош. Виросла жінка на річці Тальянці, у селі Зеленькове Тальнівського району на Черкащині. А її батько 25 років пропрацював старшим рибалкою. Бувало так, що він рятував потопаючих і донька не тільки бачила те, а й допомагала. Так що рішучість, на думку самої Тетяни Іванівни, у неї з дитинства. За професією вона фельдшер — 19 років тому закінчила Київське медичне училище, ще студенткою була в Афганістані...
Надія Овсіївна теж не стеблівська, вона родом із Житомирської області, з батьківщини Лесі Українки. Після закінчення Київської сільгоспакадемії приїхала сюди за чоловіком. Має дорослого сина. І для неї, й для Тетяни Дорош селище Стеблів, відоме в Україні як рідне село Нечуя -Левицького, стало рідним, адже мешкають тут жінки зі своїми родинами вже майже по 20 років.
«Там, де жінки рятували дітей, глибина Росі сягає приблизно 8 метрів. Місце те називається Перевозом. Свого часу був безрукий дід, який перевозив стеблівчан з одного берега на інший, щоб швидше потрапити на базар», — пояснює Василь Томіленко, начальник пожежно-рятувальної частини в Корсунь-Шевченківському.
Стеблівчани кажуть, що ширина Росі у тій частині, де мало не втопилися діти, — метрів 200. Така відстань від берега до берега у цієї річки є лише у двох місцях і, зокрема, у Стеблеві.
9 березня стане другим днем народження врятованих
«Оцей хрестик у мене з Почаївської лаври. Точно такий я помітила й на Шурі, коли її лікарі рятували», — каже Надія Овсіївна й показує свій хрестик на коричневій нитці. Певно, й справді, тут не обійшлося без Всевишнього, бо очевидці свідчать, що діти борсалися у холодній воді річки більше 30 хвилин й дочекалися допомоги.
«Те, що ми пережили — словами не передати. Я дуже вдячна людям, які врятували наших дітей. Вони б не витримали довго у воді, там же сильна течія», — плаче Наталя, мама Олі. Донька зізналася їй, що коли трималася за лід, то наказувала собі: головне не панікувати! Так їх у школі вчила вчителька, Юлія Паришко.
«Я ж їм наказувала: ідіть містком або через понтони. Та вони поспішали, бо починався серіал. Ото й вирішили скоротити шлях», — додає крізь сльози Наталя Бабак, мама Шури.
«Ми справді думали встигнути на кіно «Всі жінки— відьми». Я не хотіла йти через лід, але Шура була вперта. Та коли провалилися, то я так злякалася й подумала, що маму більше не побачу. І переживала за Шуру, боялася, що вона довго не витримає. А коли я побачила тьотю Таню, то трохи заспокоїлася, — розповідає Оля й показує порізані кригою руки.
Шура нині в дитячому відділенні Корсунь-Шевченківської районної лікарні. Як сказала «УМ» завідуюча цим відділенням Олена Завертайло, стан дитини задовільний i незабаром її випишуть додому.
Коли ми зайшли в палату, то побачили худеньку симпатичну дівчинку у білому пухнастому светрі та голубих брюках, яка сиділа на ліжку. Про трагедію, котра трапилася з нею та Олею на річці Рось, нагадували тільки порізані дитячі руки. А згадуючи про той жах, який довелося їй пережити у свої 8 років, зізнається, що коли залишилася у воді сама, то вже подумала, що її не врятують...
На щастя, тепер у цих дівчаток буде ще один день народження — 9 березня. І дві чудові хрещені мами, які за свій героїзм заслуговують найвищої шани i відзнаки.
Людмила НІКІТЕНКО.
Корсунь-Шевченківський район,
Черкаська область.
P.S. Автор висловлює щиру подяку начальнику Черкаського обласного управління МінНС Сергію Бикову та працівнику прес-служби Олегу Ткаченку за допомогу в підготовці цього матеріалу.
