Відродити святого

      Минулого року «Кальварія» приємно подивувала своїх читачів двома книгами шведського письменника Торгні Ліндгрена у перекладі Ольги Сенюк «Джмелиний мед» та «Слід змія на скелі». Мене особисто ці повісті примусили здригнутися, а їх гравітація не відпускає ось уже багато місяців. Ці твори об'єктивно належать до текстів, які цілком здатні наснажити на втричі грубші за їх власний обсяг наукові монографії та дослідження. Однак простий і навіть аскетичний стиль Ліндгрена, фізіологічний побутовізм його моторошно цілісних (сказати «гармонійно цілісних» було б принаймні недоречно) історій спонукає не до лінькувато-курортного або й здивовано-заціпенілого «писательства». Швидше — до стрімкого, каторжного й пустельницького самозанурення. Ліндгрен учить мовчати.

      Наразі про «Джмелиний мед». Це історія двох рідних, мов вода і полум'я, братів. Історія їхньої, сказати б, непримиренної єдностi й нерозрубної окремішньостi. Історія існування їхнього солодкого (Улофового) та солоного (Гадарового) єства. Тож далі, подаючи цитати, я підписуватиму їх героями твору. До речі, ще одна незаперечна вищопілотажна чеснота повісті, коли про автора забуваєш узагалі, він цілком розчиняється у тексті.

      Є у «... меді» ще один начебто другорядний персонаж, без якого ця історія не відбулася б, а життя двох братів було б, мов кішко-кіт Мінна-Лео з від'єднаною від тулуба головою (теж мовчазний і смердючий герой твору). Цим персонажем є святий Христофор в особі безіменної самотньої літераторки, яка заробляє на шматок хліба читанням лекцій та книжками про життя юродивих та блазнів.

      На той зимний край світу жінку заніс випадок. Як випадок підкинув хворому на рак Гадару газету iз заміточкою, що в сусіднє містечко має приїхати письменниця з лекцією про святого, який не дає людям померти нагло, без підготовки і сповіді. Для чоловіка це була остання і дуже тяжка поїздка машиною, на яку він таки спромігся, щоб запропонувати жінці ночівлю, наперед прорахувавши, що через місцеві природні умови вона застрягне в тій глушині надовго. Тим часом хворий на серце гладун Улоф поглинав у своїй хаті солодощі і сподівався на цей-таки випадок, бо знав, що Гадар не помре просто так, не «добувши» людини, яка сповістить йому про смерть брата, а відтак дасть померти самому.

      Різнополюсова схожість братів не залишає їм іншого вибору, як ненавидіти одне одного. Бо кожен із них позбавлений того, що має інший. Природа не дала схреститися в них жодній спільній рисочці, жодній випадковій молекулці, жодній якнайдрібнішій звичці. Хоча симпатії читача, попри огиду і жаль до обох, мусять таки прибитися на чийсь бік.

      Чи не найперше, з чого починають свою сповідь брати — це їхнє сприйняття тіла. Бо не маючи гармонії у стосунках між власними душами, вперто шукають її  ззовні. Тіло від Гадара: «волів би зберегти до смерти геть усе, з чого складається тіло, не бажав, як то буває, час від часу рвати по зубові або десь втрачати на руці чи на нозі пальця. Бо тільки ціла, не вкорочена людина, тобто тіло, може зберегти свою гордість, рівновагу і гідність». Від Улофа: «Таке тіло, схоже на діжку з салом, страшенно важко носити, і тільки солодощі мають у собі необхідну поживу < ...> Це ліки на все гірке і прикре в цьому нікчемному животінні, вони згладжують бурхливі перепади між страхом і надією, відновлюють рівновагу духу. Так, якщо казати правду, то <...> втіха від солодощів і щастя — це одне і те саме».

      Навіть дружина була в них одна на двох: альбіноска Мінна — об'єднавча ланка між червоним і чорним, солодким і солоним. Вона навмисне згоріла на сонці після загибелі сина, який, виконуючи волю своїх батьків (кожен із братів був переконаний, що то його син), насипав вал для одного, а відтак рив канаву для іншого між їхніми садибами. Йому на перепоні став величезний камінь, шматок скелі, який неможливо було підняти із землі голіруч. Юнак змайстрував пристрій і, обв'язавши ланцюгом кам'яну брилу, підняв її над ровом. Але щось сталося чи з коловоротом, чи з ланцюгом, який зіскочив з каменя і взяв у зашморг хлопцеву руку та шию. Його підкинуло вгору, а камінь знову гепнувся в рів. Замість того, щоб зняти хлопця з металевого зашморга, брати зчепилися в бійці, сперечаючись за батьківство і виборюючи право на порятунок сина. Й навіть після цього страхіття вони не втрималися, щоб не допекти один одному. Улоф приховав від Гадара самогубство дружини, а Гадар, думаючи, що вона просто пішла з дому, назвав на Міннину честь їхню спільну кішку, що, за братовою версією, була котом.

      Смертельно хворі, брати щосили трималися за життя. Вже майже не здатні рухатися, вони заполонили комори наїдками, як на випадок війни: «А це і є війна, — коментує Гадар. — Я не справлю тому іродові радости, не помру перший». І нарешті святий Христофор в особі небалакучої літераторки, що доглядала за чоловіками і сповідувала їх протягом довгих зимових місяців, сповіща кожного про довгоочікувану братову смерть. Тішачись звісткою, цукровий наркоман, поціновувач своїх досконало-солодких «цілющих» прищів Улоф помирає під вагою власної плоті. А Гадар, знехтувавши підтримувальною дозою пігулок, припасовує своє висохле тіло у заздалегідь змайстрований пристрій, який дозволяє померти стоячи, з високо піднятою головою.

      Літераторка кладе примирених нарешті братів поруч і їде відвозити готовий уже рукопис книжки про Христофора до видавництва, підсумовуючи, що зрештою всі святі — це частково юродиві, а частково — блазні. І що Христофорове життя не таке вже зворушливе і шляхетне, через «звужену багатозначність» воно повертається до «кричущої однозначностi».

      З цих трьох персонажів: братів і літераторки, — автор створив триєдиний ланцюг, який у незбагненний спосіб зміг відродити святого Христофора. Жінка сама виконувала «обов'язки» святого, водночас запозичаючи його книжковий образ від братів, які, в свою чергу, були і покутниками, і духівниками.

      Однак, повернемося до джмелів та їхнього меду. Колись Гадар з Улофом мали діда, який, полюючи з вірним псом на той-таки мед (мали колись шведи таке химерне хобі), провалився в старий колодязь. Спершу дві дружні істоти чекали на порятунок, але згодом збагнули, що переможе той, хто виживе. Дід зубами перегриз собаці горлянку і з'їв тварину. Однак його це не врятувало. Бо, хоч як це прикро, шановні, у війні, що ми в неї вкручені, немає ні переможців, ані переможених. Зате є про що мовчати і з чого відроджувати святих.