Комуністи — поза законом. Докази — є

Цими днями Окружний адміністративний суд м. Києва продовжив розгляд справи щодо позову 18 громадських організацій до Міністерства юстиції України. Всеукраїнське товариство політв’язнів і репресованих, Спілка офіцерів України, Всеукраїнське об’єднання ветеранів, товариство «Меморіал», Асоціація дослідників голодоморів в Україні, Українська всесвітня координаційна рада «Молодий Народний рух», «Жіночий український рух», «Соборне козацтво України «Січ» та інші вимагають у Мін’юсту скасувати реєстрацію Комуністичної партії України (запис у реєстрі МЮ від 05.10.1993).

Судові засідання тривають уже майже рік. При цьому представник Мін’юсту жодного разу не виступив, не брав участі в дебатах, повідомив «УМ» один з активних позивачів Артур Єременко.

На певному етапі суддя Блажівська на вимогу МЮ повідомила, що минув строк подачі позовної заяви, тож справу розглядати не можна. Але голова суду відсторонив колегію суддів, і цього тижня розгляд продовжується.

«Гадаю, для нас це безпрограшне питання, — коментує пан Єременко, надаючи правові аргументи для зняття КПУ з реєстрації. — Крім того, ми звертаємося з тим самим до Генпрокурора: аби ця партія була заборонена — знята з реєстрації через порушення українського законодавства».

Конституція України чи статут і програма Компартії?

Відповісти на це запитання — чим же справді визначають державно–політичний курс України — не береться жодна з 18 громадських організацій, які позиваються зараз до Мін’юсту про скасування державної реєстрації Комуністичної партії України. Реєстрацію цієї партії було проведено Мін’юстом без обов’язкової попередньої експертної оцінки на відповідність статуту і програми КПУ Конституції України. Внаслідок цього КПУ, яка сповідує марксистсько–ленінську політичну ідеологію і проголошує себе спадкоємницею й правонаступницею Компартії України часів КПРС, порушує шість обмежень статті 5–ї Закону України «Про політичні партії в Україні» і дев’ять (1, 3, 11, 13, 20, 35, 37, 41, 65) статей Конституції України.

Здавалося б, при такому парадоксі антиконституційну КПУ потрібно негайно забороненити. Проте такого не сталося. Навпаки, саме реєстрація наділила цю партію узаконеним державою правом на антиконституційну діяльність і представництво її у вищому законодавчому органі України. До того ж легалізація КПУ ще й озброїла її всіма юридично–правовими підставами для насильницького захоплення влади в Україні, запровадження в країні утопічного за своєю суттю і злочинного за своїми діяннями державно–політичного устрою. Простіше кажучи, Мін’юст надав КПУ правовий дозвіл на реставрацію в Україні колишнього комуністичного режиму.

Давайте розберемося, чи мало Міністерство юстиції на це право.

Дев’ять цвяхів у справу Леніна–Симоненка

У Законі «Про політичні партії в Україні» в розділі 5 зазначається: «Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їхні програмні цілі або дії спрямовані на порушення умов цього обмеження». Водночас шість із восьми обмежень, наведених у цьому законі, і дев’ять порушень статей Конституції України прямо стосуються статутних і програмних цілей та дій Компартії, а саме:

1. Програмою КПУ передбачається: «Неодмінними умовами швидкого виходу із кризи партія вважає скасування Біловезької змови». Тобто «Біловезькою змовою» іменується підписана на міждержавному рівні Біловезька угода, яка стала наслідком Всеукраїнського референдуму від
1 грудня 1991 року про державну незалежність України. Своїм намаганням скасувати Біловезьку угоду про припинення існування СРСР Компартія на чолі з Петром Симоненком демонструє українському суспільству несприйняття нею навіть самої ідеї незалежності України. Цим КПУ порушує обмеження перше статті 5–ї Закону України «Про політичні партії в Україні» — «ліквідація незалежності України», а також суперечить 37–й статті Конституції, яка проголошує: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, забороняються».

2. У програмі КПУ зазначається: «Комуністи не ставлять перед собою завдання зміни існуючого режиму насильницьким шляхом». Але далі там же проголошується: «Теоретичною та ідеологічною основою КПУ є вчення Маркса–Енгельса–Леніна»; «Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили, розірвати з марксизмом–ленінізмом, будь–які спроби віднести його до «фундаментальних досягнень наукової думки минулого, неприйнятних як основа ідеології Комуністичної партії у наш час». І це беззастережно вже ототожнює політичну діяльність КПУ з марксистським ученням, а воно таке: «Коммунисты считают презренным делом скрывать свои взгляды и намерения. Они открыто заявляют, что их цели могут быть достигнуты лишь путем насильственного ниспровержения всего существующего общественного строя. (К.Маркс, том 6, стор. 459).

Виконання цього недвозначного марксистського постулату КПУ надійно гарантує своїм статутом: «Член партії зобов’язаний застосовувати в практичній роботі марксистсько–ленінське вчення». І цим Компартія беззаперечно спростовує задекларований нею ненасильницький шлях зміни конституційного ладу в Україні.

3. У Програмі КПУ проголошується: «Головною метою Компартії України на нинішньому етапі» є: «усунення від влади буржуазно–націоналістичних сил, перехід всієї повноти влади до Рад депутатів трудящих», а також: «Головна мета Компартії України на нинішньому етапі — рішуча заміна політичного курсу країни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства». При цьому КПУ ще й попереджає: «продовження курсу на капіталізацію неминуче веде Україну до назрівання в країні революційної ситуації, соціального вибуху, до катастрофи».

Ці ультимативно–погрозливі постулати КПУ є відвертим закликом до повалення конституційного устрою і зміни політичного й економічного курсу в Україні.

Сповідуючи відомий марксистський постулат, що «буржуазный собственник, такая личность действительно будет уничтожена», Компартія проголошує і своє революційно–агресивне ставлення до політичних її опонентів в Україні — приватних власників, різного роду підприємців, сільських фермерів, членів приватних структур, акціонерних товариств тощо: «Комуністи бачать свій обов’язок у тому, щоб виявляти і повною мірою використовувати фактори, що сприяють боротьбі мас проти капіталізації, допомагати їм організуватися і перемогти». Прагнення КПУ досягти в українському суспільстві «революційної ситуації і соціального вибуху», які нарешті розв’яжуть їй руки для насильства над своїми «класовими ворогами», свідчать про маніакальне устремління КПУ до революційного захоплення влади в Україні, а це порушує обмеження п’яте і шосте статті 5–ї Закону України «Про політичні партії в Україні»— «незаконне захоплення державної влади» і «пропаганда насильства», а також суперечить 13–й, 41–й і 37–й статтям Конституції: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом», «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним», а також: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на незаконне захоплення державної влади, забороняється».

4. Програма КПУ проголошує: «Ми виходимо з того, що національне питання завжди має конкретний соціально–класовий зміст. У наш час він визначається рухом людства до соціалістичного майбутнього, тобто протиборством сил, які обстоюють соціалістичний шлях розвитку, і тих, хто цьому перешкоджає. Саме в цьому зараз зміст національного питання в Україні».

Цим КПУ навіть у національному питанні поділяє український народ винятково за його політичною орієнтацією, що цілком відповідає зловісній ідеї Фрідріха Енгельса: «Среди всех больших и малых наций Австрии только три были носительницами прогресса, активно воздействовали на историю и ещё теперь сохранили жизнеспособность. Всем остальным большим и малым народностям и народам предстоит в ближайшем будущем погибнуть в буре мировой революции. Поэтому они теперь контрреволюционны». (К. Маркс и Ф.Энгельс, Сочинения, том 6, стр.178–179).

Ця «антилюдська відрижка» марксистської ідеології, за дороговказом Компартії, залишає «контрреволюційним» українцям єдиний для них шлях — шлях до їхньої загибелі. КПУ свідомо й цілеспрямовано створює в багатонаціональному українському суспільстві вкрай небезпечне протистояння його громадян, яке поглиблюється ще й тим, що Компартія підігрує в політичному плані тій національній меншині, яка й досі плекає надію на повернення України до минулих імперських часів. Тож наведений програмний постулат КПУ відверто порушує обмеження шосте статті 5–ї Закону України «Про політичні партії в Україні» — «розпалювання міжетнічної ворожнечі» — і знову суперечить 37–й статті Конституції, де записано: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на пропаганду насильства, розпалювання між­етнічної, расової ворожнечі, забороняються».

5. Своїм статутом КПУ запевняє, що вона є «спадкоємницею ідей і традицій та правонаступницею Комуністичної партії України», а програмою підтверджує, що «теоретичною та ідеологічною основою КПУ є вчення Маркса–Енгельса–Леніна». Цим Компартія проголошує і свої традиційно–ідеологічні зазіхання на демократичні права та свободи людини в Україні, які відповідають її марксистському дороговказу. «Ближайшая цель коммунистов — завоевание пролетариатом политической власти», а «Политическая власть в собственном смысле слова — это организованное насилие одного класса для подавления другого», — читаємо у Маркса й Енгельса (издание 2, том 4). Така революційна, комуністично–агресивна філософія і слугує КПУ ідеологічним керівництвом для розпалювання в українському суспільстві класової ворожнечі, запровадження в ньому насильства і застосування комуністично–насильницького деспотизму щодо кожної людини. Цим КПУ порушує обмеження сьоме статті 5–ї Закону «Про політичні партії в Україні» — «посягання на права і свободи людини» і ще раз «проходить» за 37–ю статтею Конституції («Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на посягання на права і свободи людини, забороняються»).

6. У програмі КПУ зазначається: «Всупереч волі переважної більшості народів України було змінено символіку України». Цим демагогічним посиланням на «волю народів» Компартія демонструє українському суспільству своє відверте несприйняття конституційної державної символіки України, яка є символами етнічної культури українського народу, і заперечує 20–ту і 65–ту статті Основного закону, де йдеться про прапор, герб і гімн та той факт, що «шанування її державних символів є обов’язком громадян України».

7. Програма КПУ проголошує: «Будучи прихильниками діалектично–матеріалістичного світогляду, комуністи виступають за невтручання церкви у виховання воїнів». Але ж це традиційний, ідеологічно–насильницький тиск КПУ на релігійну діяльність Церкви, яким комуністи порушують обмеження сьоме статті 5–ї Закону України «Про політичні партії в Україні» — «посягання на права і свободи людини» і суперечить 35–й статті Конституції: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь–яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність».

Водночас із цим КПУ пропагує в суспільстві переваги однієї Церкви над іншою. За це безбожний її керівник Петро Симоненко навіть одержав орден від церкви Московського патріархату, яку він, на противагу Київському, проголосив більш канонічною.

У своїх заявах КПУ почала навіть схвально ставитись до «опиума для народа». Зокрема, у виступі 31 березня 2008 року на українському радіо лідер КПУ пристрасно закликав народ «захистити нашу православну столицю від Буша».

Теологічними маніпуляціями, а точніше, аморальним релігійним шахрайством, Компартія свідомо створює в державі політично вигідний для неї міжконфесійний розбрат і релігійне протистояння. Така пропагандистська діяльність політично–дволикої КПУ відверто порушує обмеження шосте статті 5–ї Закону України «Про політичні партії в Україні» — «розпалювання релігійної ворожнечі» — і суперечить відповідним рядкам 37–ї статті Конституції.

8. «Конституційний Суд України вважає, що Комуністична партія України, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об’єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України у складі КПРС», — читаємо архівне рішення. Проте у статуті самої КПУ проголошується, що вона «є спадкоємницею ідей і традицій та правонаступницею Комуністичної партії України...»

І навіть при такому разючому протиріччі між політично–правовим визначенням Конституційного Суду і статутом КПУ Мін’юст України без проведення обов’язкової експертної оцінки цього документа все ж спромігся зареєструвати цю партію!

9. У програмі КПУ зазначається: «Зберігаючи за своїми ідейно–теоретичними, політич­ними витоками, соціально–класовою природою, організаційними принципами спадкоємність щодо незаконно забороненої в 1991 році Компартії України, наша партія має інший правовий статус, нову організаційну струк­туру». Проте у рішенні Конституційного Суду України від 27 грудня 2001 року за підписом його голови Віктора Скоморохи зазначено: «Постанова пленуму ЦК Компартії України від 26 серпня 1991 року про «повну самостійність Компартії України» не рівнозначна виходу із КПРС і по суті не змінює її правового стану. Немає підстав розглядати Компартію України як самостійну організацію». Отже, вкрай недостовірний, а точніше, політично–лукавий постулат КПУ про начебто новий її правовий статус є лише її намаганням хоч якось зберегти протизаконно надану їй легалізацію в демократичній Україні.

Який же вихід із колізії?

Підсумовуючи зазначене, слід констатувати: КПУ не відмовляється від марксистсько–ленінської ідеології, яка на науковій основі застосовує насильство як метод установлення влади. Існуючі політичні реалії якраз і надають КПУ реальні підстави для протизаконного впровадження в Українській державі злочинного комуністичного режиму. Саме того режиму, який неодмінно призведе до скасування демократичних принципів, запрова­дження злочинної диктатури і жорсткого порушення прав людини, а також до масових репресій. Все це створює величезну загрозу не лише для життєдіяльності людей, а й для самого існування Української держави.

Оскільки своїми статутом і програмою КПУ відверто порушує шість обмежень статті 5–ї Закону «Про політичні партії в Україні» і суперечить дев’яти статтям Конституції, виходом із такого політичного абсурду може бути одне з трьох: або комуністи мають змінити свої програмні документи й ідеологію (що не виглядає реальним), або Верховній Раді слід скасувати згадані обмеження щодо діяльності політичних партій у законі і статті Конституції, або Мін’юст має заборонити діяльність Компартії в Україні. Іншого просто не дано.

Виходячи з реалій, громадські організації, які позиваються до Мін’юсту, вважають: лише скасування легалізації КПУ в змозі переконати українську громадськість, що суверенність, незалежність і демократичність правової України нарешті стануть надійно захищені і твердо гарантовані найголовнішим її Законом — Конституцією України.