Не даймо топтати наші святині

19.05.2009
Не даймо топтати наші святині

Євген ГІРНИК.

Євген ГІРНИК

народний депутат України IV–V скликань

Останні півроку, а може, й більше, спостерігається спланований і керований ззовні зухвалий, злобний і водночас бурхливо лицемірний наступ на все українське в Україні. Будь–яка не байдужа до українських цінностей людина не може не помітити витіснення української мови із телерадіопростору приватних каналів, засилля антиукраїнської істерії в політичних телешоу, де свобода слова давно підмінена нахабством словоблуддя і брехні. Критична ситуація існує в друкованих ЗМІ, де російськомовною, а часто й антиукраїнською за змістом продукцією переповнені кіоски.

Недавні події в Одесі показують, що справа дійшла вже до побиття і вбивства українців, у тому числі за те, що вони хочуть бути повноцінними українцями в Українській державі. Всупереч фактам і здоровому глузду, українським патріотам пришивають ярлики «фашистів», «нацистів», «ксенофобів».

Ситуація дуже напружена, щоб не сказати критична. Державні правоохоронні структури — такі як прокуратура, МВС — не можуть, а часто й не хочуть виконувати свої функції; РНБО та СБУ діють малоефективно. Поганий приклад подають деякі урядовці, зокрема міністр соціальної політики та праці пані Денисова, начальник податкової адміністрації пан Буряк, керівник фонду зайнятості пан Галицький, від яких надзвичайно рідко почуєш українську мову. Навіть міністр внутрішніх справ пан Луценко за фактом сповідує двомовність, користуючись у Криму та на Донбасі російською. Відповідно, дозволяють собі порушення Конституції і їхні підлеглі, особливо на Півдні та Сході.

У ситуації, коли державні органи з різних причин не справляються зі своїми обов’язками, не може, на мою думку, мовчати і байдуже спостерігати за подіями українська громадськість. Давайте ж допоможемо Державі, допоможемо Президенту, допоможемо українським Державцям відстояти своє.

Не маємо права допустити, щоби й далі паплюжили українські цінності.

Що я маю на увазі?

По–перше, діючий уряд призначений коаліцією, яку вибрали переважно свідомі українці, і результати трьох останніх виборчих кампаній показують, що нас в Україні хай невелика, але більшість. Тому маємо право вимагати від цих урядовців проводити українську політику насамперед своїм прикладом. Або ж вони мають поступитися своїм місцем людям, які будуть це робити.

Добрий приклад показав екс–міністр Воло­димир Огризко, коли поставив у рамки російського посла. Зараз же в одному телешоу посол Ізраїлю фактично принизила державу Україну. Ми також повинні вимагати адекватної реакції нашого міністерства.

Чи не щономера в газеті «Сєгодня» плює в душу українцям яничар Олесь Бузина. Його брехня нахабна, але явна, його домисли історично і політично неспроможні. Не мають мовчати наші історики й політологи, бо тут правило не діє: не чіпають, а воно смердить.

Усі українські видання, а не лише «Україна молода», повинні щоденно порушувати ці теми. Але ж для цього потрібно, щоб наші політики, вчені, письменники, та й просто свідомі громадяни нарешті пробудились.

Практика показує, що коли ми об’єднуємось і починаємо діяти — противник відступає, боїться. І свідчення навіть у тому, що жодна організація, на відміну від мусульманських терористів, не взяла на себе відповідальність за вбивство Максима Чайки.

Вони ж боягузи, коли пахне смаженим.

Зрозуміймо: єдина ксенофобія в сучасній Україні — це українофобія, і протистояти їй — це не дати плюнути собі в душу, це не дати топтати українські святині.