Професор стартував першим

Коли на стіл, поблискуючи повноколірним глянцем, лягли перші дві солідно видані — переважно коштом самого автора — книги, 80річний професор Володимир Грабовецький узявся писати листа до Президента Віктора Ющенка. Відомий історик, учень Івана Крип’якевича, хоче переконати главу держави в тому, що вже тепер, не марнуючи дорогоцінного часу, варто починати продуману підготовку до святкування ювілеїв Шашкевича і Шевченка (галицький просвітитель, лідер «Руської трійці» народився 6 листопада 1811 року, а Тарас Григорович, як більш відомо, — 9 березня 1814 року).

«Я глибоко переконаний, — каже Володимир Васильович, — що 9 березня може стати найповажнішим з­поміж наших національних свят. Аби не множити їхній перелік, ним можна було би замінити якусь іншу офіційну «неробочу» дату — байдужу і серцю, і розуму наших співвітчизників. Це дало б імпульс для серйознішого вивчення, вшанування і захисту Шевченка. Ви ж бачите, до чого ми вже дожилися: той лисий чорт із Києва такі пасквілі понаписував на Тараса, що навіть мене, людину поважного віку, гнів бере. Важко уявити, який би ще народ проковтнув таку ганьбу, а українцям — байдуже».

А таки й нині «славних прадідів великих правнуки погані»

— Що ж робити з тим нахабним, як він називає себе, літератором? — запитую пана професора. — По писку його вже били, та, як бачимо, не допомагає.

— Не знаю, хто замовляє і фінансує того писаку, але суспільство повинно захищатися. Він зазиває Шевченка гульвісою і бабієм. А що, приміром, робили Олександр Пушкін в Одесі чи Адам Міцкевич? Веселилися, гуляли з панянками. Та де ви читали, аби росіяни чи поляки глумилися над своїми видатними поетами? А ми, українці, коли треба оберігати національні цінності, байдуже реагуємо на такі ляпаси. Це камінь у город і національно зорієнтованих політиків, і талановитих літераторів, зрештою — всієї інтелігенції. Шевченка, як не дивно це звучить, нині треба популяризувати.

— Ваша книга про історію села Моринці теж наділена цією місією?

— Я би так не говорив, бо не вважаю себе шевченкознавцем. Це — мій скромний внесок у пошанування людини, яку обожнюю з дитинства. Пам’ятаю, як уперше побачив портрет Шевченка в читальні печиніжинської «Просвіти», куди мене, малого, привів тато. У передвоєнні часи в багатьох хатинах галицьких селян поруч з іконою Ісуса Христа висів портрет Кобзаря. Велелюдне святкування 100річчя від дня його народження в 1914 році стало поштовхом для пробудження національної свідомості в Галичині. І в нашому дезорієнтованому суспільстві культовий Шевченко, на мою думку, міг би стати своєрідним бальзамом від деградації.

Перший почесний громадянин Моринців — галичанин

— Вам, корінному галичанину і переважно досліднику княжих часів та опришківського руху, не страшно було братися за, так би мовити, не свою тему, адже про Шевченка «вузькоспеціалізовані» автори понаписували тисячі книг?

— Знаєте, я цілих півстоліття з весни 1956 року, точніше з 10 березня, ніяк не міг сплатити «борг» перед Кобзарем. У Винниках під Львовом тоді зі мною трапився випадок, що запам’ятався на все життя. Я виступав у тамтешньому Будинку культури з доповіддю про значення особистості Тараса Шевченка для українського народу. За наказом компартійців, про що стало відомо згодом, у залі раптом вимкнули світло. Промову я закінчував у суцільній темряві — лиш десь миготіла свічка. Коли вже був на вулиці, до мене підійшла незнайома жінка і тихо сказала: «Пане Грабовецький, ви так гарно розповідали про Шевченка, то я хочу подарувати вам його бюст, виліплений із глини у неволі. Я учениця Новаківського — щойно повернулася після десяти років поневірянь у сталінських таборах». Ця свята річ (показує пан професор. — Авт.) ось стоїть на моєму столі як індульгенція на скромний рядок до шевченкіани.

— Хіба про відомі на всю Україну Моринці ніхто не додумався написати книгу?

— Як не дивно — ні. Існує чимало окремих публікацій, а монографії про село від давніх часів до сьогодення не було.

— Про співавтора книги — Во­лодимира Невмитого — щось не доводилося чути як про краєзнавця. Як виник ваш творчий тандем?

— О, це дуже цікава історія, що бере початок ще в 1985 році. Тоді я читав лекцію і знайомився зі студентами істфаку ІваноФранківського педінституту. Один із них піднявся і каже: «Я Володимир Невмитий». «Як невмитий»,— перепитую, спершу не здогадавшись, що це — справжнє козацьке прізвище. Виявилося, що хлопець родом із Моринців, але про історію свого населеного пункту мало що знав. Словом, дав йому завдання підготувати на цю тему дипломну роботу. Про неї я згадав майже через два десятиліття і використав при написанні книги. Нині Володимир учителює на рідній Черкащині.

— Як сприйняли книгу земляки Тараса Шевченка? Не запрошували на презентацію?

— Дуже просили приїхати, але хвороба поки що не відпускає мене в далекі мандри. Щоправда, таки маю намір туди поїхати. Я вдячний громаді Моринців, яка проголосила мене почесним громадянином села під першим номером. До речі, земляки Маркіяна Шашкевича теж удостоїли такої честі.

Згорів, як свічка

— Постать засновника «Руської трійці», автора першої читанки для галицьких дітей і видавця славного альманаху «Русалка Дністрова», звісно, менш відома в сучасному українському суспільстві, ніж постать Тараса Шевченка. Чи не тому значну частину книги «Підлисся», окрім тисячолітнього літопису села, ви присвятили життю і творчості Маркіяна Шашкевича?

— Дивно, але тепер про Шашкевича, якого називали будителем і світочем Галицької України, мало хто пише, як і в перші десятиліття після його смерті. Маркіян прожив коротке, але яскраве життя, яке обірвалося 7 червня 1843 року на парафії в селі Новосілки, що на Львівщині. Йому тоді не виповнилося й 32 років. Хворобливий від природи молодий Шашкевич не витримав жорстоких переслідувань польських шовіністів, котрі будьщо хотіли заборонити «Русалку Дністрову», і згорів, як свічка. Про його смерть не повідомила жодна тогочасна газета. Лише через півстоліття домовину з тілом просвітителя галичан забрали з чужої гробниці й за участю українського студентства та «просвітян» урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі у Львові. Неподалік цього місця знайшов вічний спочинок й Іван Франко.

— У книзі ви пишете про те, що не залишилося жодного живописного чи фотографічного портрета Шашкевича, і той образ, який дійшов до нас, — не документальний, а уявний.

— Справді так. Ніхто з художників того часу не спромігся намалювати портрет Маркіяна. Лише на початку ХХ століття, перед 100річним ювілеєм, відомий галицький художник Іван Труш створив уявний образ Маркіяна Шашкевича на основі спогадів друзів поета та схожої, як вони стверджували, зовнішності його сина Володимира. Згодом інші митці малювали його портрети, беручи за зразок роботу Труша.

— Збирати матеріали про рідне село Шашкевича, зважаючи на географічну близькість, мабуть, було простіше, ніж про Моринці.

— Збирати матеріали я почав ще в далекому 1961 році. Тоді мій товариш і автор скульптурного пам’ятника Шашкевичу Дмитро Крвавич запросив мене у Підлисся на урочисте відкриття монумента поетові. Усі ставили вінки до гранітного підніжжя, а я поклав скромні три гвоздики, зате привселюдно пообіцяв написати книгу про рідне село Маркіяна. Згодом частково встиг зібрати історичні джерела та літературу, яка зберігалася в моєму домашньому архіві. Та обіцянку зміг виконати лише через 35 років.

— Вірите, що ваш голос почують на Печерських пагорбах? Намір листовно звернутися до вищого керівництва держави ви озвучили на недавній презентації книг у Прикарпатському національному університеті.

— Чесно кажучи, не дуже, але сидіти склавши руки теж не можу. Зважте: галичани цілеспрямовано при великому здвигові народу і неймовірному патріотичному піднесенні спромоглися відсвяткувати 100річні ювілеї Шашкевича й Шевченка в чужій країні — на початку ХХ століття ця територія перебувала в складі Австро­Угорщини. Соромно буде, якщо в незалежній державі двох великих українців ушановуватимуть нашвидкуруч — традиційним чиновницьким авралом.