Я — бандерівець у дуплі комунізму

Про львівського «Кота у чоботях»

— Романе Григоровичу, на моїй пам’яті ви вже втретє на «Форумі» і вдруге — на дитячому. Яке походження такої зацікавленості дитячою літературою?

— Коли пані Леся (Олександра Коваль — президент «Форуму видавців». — Ред.) сказала, я з радістю погодився приїхати, незважаючи на те, що через кілька днів у мене літак до Америки — у нас там гастроль. Мушу сказати, що мене здивували запитання, які ставили діти. Такі розумні й глибокі! Мати Божа, яка щаслива країна, що таке покоління підростає! І я подумав: «Яка відстань між тими, хто керує країною, і тими дітьми, що підростають». Це буде неймовірно прекрасне покоління. Я здивований.

— Які у вас є дитячі вистави?

— У Москві ми граємо «Кіт у чоботях» уже десять років. До речі, ми домовилися з Львівським театром юного глядача, що я у них також поставлю «Кота у чоботях» Михайла Кузьміна. Він так потерпів від радянської влади, у такій бідоті помер у 1936 році, і до сьогоднішнього дня його на сцені ніхто не ставив. Я вперше це зробив.

— «Кіт у чоботях» буде такий, як у Москві?

— Це буде інша казка. Тому що у Львові інший світогляд і час — сьогодні вже ХХІ століття. Вистава буде перекладена на українську. Можливо, перекладе Мар’яна Савка. Вона мені дуже подобається: у неї прекрасне відчуття дитини, і вона сама мені здалася дитиною.

«Я любив красти книжки»

— Давайте повернемося у ваше дитинство. Яка була ваша улюблена книжка?

— Зразу тобі скажу — «Гамлет» Шекспіра. Ні, це просто Шекспір. Перше, що на все життя мені лишилося. І зараз ми починаємо ставити його «Ромео і Джульєтту» в Москві. Прем’єра буде у червні.

Коли я прочитав Шекспіра, мені було 12 років. Я знав усі бібліотеки Львова і відразу брав 15–20 книжок.

— І вам отак відразу стільки видавали!

— Звичайно! Мене любили. Але я ще любив красти книжки. Вважаю, що це не вада. Тому що тоді не було гарних книжок у магазинах. Спереду і ззаду, під піджаком, я міг заховати чотири–п’ять книжок. А потім, коли я гастролював з акторами, ми виносили книжки з церков. Тоді у церкви совєцька власть звозила всю літературу, яку конфісковувала в людей і яка вважалася антирадянською. Отам ми виносили скриньками! У мене є ціла бібліотека з тих крадених книжок.

— Що там особливого?

— Все! Тоді це була Цвєтаєва, Пастернак, вся поезія і література, яку забороняли.

— І вона з вами подорожувала і зараз знаходиться на квартирі...

— ...сина Сталіна. Розумієш, як це смішно? Те, що вони вважали антирадянським, я як бандерівець тримаю у самому дуплі комунізму.

— Ви відчуваєте себе бандерівцем?

— А як я можу не почувати себе бандерівцем?

— Це ярлик? Чи внутрішнє відчуття?

— Це відчуття. Тому що я вважаю, що мене туди направили як «шпіона» для підривної роботи.

«Їду в Україну, щоб розбудити рибку, яка «спить»

— А в Україну ви наїжджаєте з якою метою?

— Щоб трошки розворушити те болото, де рибка нічого не робить, а спить.

— І з цією метою ви у Київ привозите свою останню виставу «Сон Гафта, переказаний Віктюком», прем’єра якої наробила в Росії добрячого шурхоту.

— Так, ми привозимо її в червні. І я сказав політикам, що вони повинні зробити все, щоб заборонити її, тому що вистава проти них. До цього ми ставили її тільки в Москві. У Київ привеземо, бо найкраще завжди везуть додому.

— Коли я була в Горі, то мене здивувало, що місцеві жителі пишалися тим, що Сталін — їхній земляк...

— Там це ще зрозуміло, там хоч є якісь корені. Але коли це в Україні — я цього не розумію. І не розумію, коли депутат — я його прізвища не хочу знати — встає і російською мовою каже, «что он не понимает, зачем этот украинский язык, что на этом языке нельзя ни одной мысли выразить, что этот язык надо забыть, его нету». Солженіцин теж казав, що немає України.

«Якщо немає гумору, тебе взагалі не почують»

— Ви критикуєте російський політикум, а от у розмові з дітьми українських представників влади хвалили, маю на увазі Віктора Ющенка.

— Я вважаю, що який би Президент не був, ми не маємо права так до нього ставитися. Треба вірити в людину, яка може зробити так багато. Тому що в нього в серці добро і любов. Ніхто не хоче цього помічати.

— Ви часто розказуєте цікаві історії зі свого життя, дуже схожі на байки. Наприклад, як ви на вступних іспитах магічним чином відчули єдність із Тамарою Макаровою чи Аллою Тарасовою, що вас саме провидіння направляло. Чи виллються ці спогади в мемуари?

— Я що, хворий? Я не вмію. Ні! Треба мати скромність і мовчати.

— Скромність — це ніби не про вас.

— Ні–ні! Я скромна людина.

— Ваші інтерв’ю досить оригінальні — це саркастичні, іронічні тексти. І складається таке враження, що ви насміхаєтеся над тими, з ким говорите, над аудиторією.

— Я насміхаюся над собою.

— Такий спосіб захисту?

— Мабуть. Це як російською: «Говори–говори, все равно тебя никто не услышит». Люди не чують один одного. Тому говори, що хочеш. А якщо не маєш гумору — тебе взагалі не почують. Не можна серйозно — зараз такий час жахливий.

— Недавно ви зауважили, що Валентин Гафт — останній великий актор. Розумію, радянське минуле породило стереотип, що й російські актори вважаються нашими. А от цікаво почути вашу думку щодо великих українських акторів.

— Я дуже люблю Ступку. Пам’ятаю його в одній виставі, де я грав у головній ролі, а він — задні ноги кобили. Коли він був міністром, я лише тоді наважився в Києві в інтерв’ю з надзвичайною любов’ю про це розповісти.

— А перед ким із жінок цієї професії ви би зняли капелюха?

— Перш за все, це велика артистка Театру Франка — Оля Кусенко. Ще — Надія Доценко — Львів, Театр Заньковецької — Люба Каганова, той же театр — Зінаїда Дегтярьова.