Володимир Сорока: У дзюдо має бути гармонія, бо самою технікою грубу силу не здолаєш

«Набрав вагу — отримав результат»

— Володимире, історично дзюдо не є слов’янською технікою боротьби. Як наші спортсмени долають цю невідповідність?

— Важко сказати, в чому тут «секрет». Але українські дзюдоїсти виступають у всіх вагових категоріях. У нас дуже непогана школа, ми показуємо цілком конкурентноспроможну боротьбу, котра проявляється на «килимі», і наш результат є очевидним.

— І мандражу перед чемпіонатом Європи ви, як дебютант, не відчували?..

— Ні, жодного страху не було, хоча я вперше виступав на змаганнях такого рівня. Адже перед цим у мене були численні турніри, був молодіжний чемпіонат Європи (до 23 років), Кубок світу... Вважаю, все йде так, як має йти.

— З якими відчуттями виходите на татамі, вже маючи в активі звання чемпіона Європи?

— Ну, європейська першість відбулася зовсім недавно — наприкінці квітня, тож поки із титулом чемпіона мені ще не доводилося виходити на змагання. Це ще попереду. А відчуття перемоги передати неможливо... Для наступних успіхів потрібно й далі тренуватися, і все буде гаразд.

— Чи доводиться від чогось відмовлятися заради тренувань? Скажімо, від якихось продуктів?

— Ні, тепер жодних дієт я не дотримуюсь. Після того як змінив вагову категорію, в цьому відпала потреба, так що тепер їм і п’ю все, що забажаю.

— Тренування забирають чималу частину життя. Як вам удається розподіляти свій час?

— Тренування у мене вранці та ввечері. Між ними я намагаюся приділити час дитині (синові Тимуру скоро виповниться три рочки), погуляти з малим, удень вкласти спати. Тобто насправді я більше сконцентрований на родині, ніж на чомусь іншому.

У тренувальних навантаженнях є спади, є підйоми — усе це розраховано тренером. Без нього — ніяк і нікуди, йому я неймовірно вдячний за чемпіонат Європи. Із того, що залежало від мене, я в Грузії зробив усе, що міг. Тренер мені в цьому дуже допоміг, підготував мене, правильно побудував графік тренувань і багато чого іншого.

«Усі прагнуть бути першими»

— Володимире, як ви прийшли до такого виду спорту, як дзюдо?

— Інтерес до бойових мистецтв прищепив мені старший брат; він раніше за мене почав займатися самбо. Я також спробував піти його шляхом, але з часом перейшов у дзюдо.

— А чим дзюдо привабливіше порівняно з самбо?

— Ну, насамперед, самбо на сьогодні не є олімпійським видом спорту, і це відіграє важливу роль. А дзюдоїсти можуть перемагати на олімпіадах. І взагалі, вважаю цей вид боротьби дуже перспективним, а тому й цікавішим для мене.

— Тобто ви з самого початку розглядали дзюдо саме як спорт, а не як давнє японське бойове мистецтво?

— Для будь–якого хлопця, спортсмена дзюдо є таким видом, у якому потрібно перевіряти свої навички, а це можна зробити лише на змаганнях. Цілком природно, що всі прагнуть бути першими, — для того й існують спортивні турніри. Це спосіб показати свою майстерність, показати, чого ти досяг на тренуваннях. Я особисто почав робити це ще з шести років.

— Якщо у вас настільки розвинений дух змагальності, то, мабуть, ви боляче сприймаєте поразки?

— Ну, як вам сказати... Без поразок не буває перемог! До програшів необхідно ставитися із розумінням. З певного погляду, поразки — це також дуже добре, це стимул, це поштовх до наступних змагань, а отже, й до успіху. Скажімо, перед чемпіонатом Європи в нас були змагання у Польщі, і звідти я повернувся ні з чим. Можливо, саме те, що в Польщі я програв, підштовхнуло мене до перемоги в Грузії на континентальній першості.

«Сила дзюдоїста — в гармонії»

— Який фактор ви вважаєте домінуючим на татамі? Сила, техніка, бойовий дух?..

— Ви знаєте, у цьому виді спорту мають бути збалансовані всі якості в рівній мірі. Однаково важливими є і навички, і техніка, і розум, і сила — дзюдоїст має зібрати все це в єдине ціле. Тільки тоді можливий потрібний результат.

— Серед представників деяких східних бойових мистецтв поширена думка, що навіть значна фізична сила не може протистояти високій техніці. Що ви скажете з цього приводу?

— Якщо в тебе буде хороша техніка, а супротивник буде набагато сильнішим фізично, то, я вважаю, із самою технікою в такій ситуації нічого не досягнеш. Усе має бути гармонійним — і вміння, і міць.

«Хамів треба ставити на місце»

— Чи вважаєте ви, що спортсмен має проявляти свої бойові навички лише на татамі?

— Вважаю, хамів треба ставити на місце. Але ми намагаємося таких ситуацій уникати.

Загалом траплялися ситуації, коли треба було постояти за себе. Але все обходилося досить–таки мирно, без бійок.

— За філософією майстрів східних бойових мистецтв, на істинного майстра просто ніхто не наважиться підняти руку...

— Та ні, люди в нас усякі є. Випадки бувають різні — і на дорозі, і в суспільстві... У нас ніхто не може бути від чогось застрахованим, незалежно від рівня майстерності.

— Ще кажуть, боєць має зберігати абсолютний спокій за будь–яких обставин...

— Чому ж? Коли, скажімо, перемагаєш у поєдинку — після цього виплескується чималий потік емоцій. А коли перемагаєш дійсно сильного супротивника, та ще й у фіналі, — емоції вирують через край!

«Боротьба з жінкою — справа специфічна»

— А які маєте найяскравіші спогади з історії ваших поєдинків?

— Це, безумовно, мої перші змагання! Був тоді зовсім юний, переміг на чемпіонаті міста, і це неймовірне відчуття я намагаюсь підтримувати в собі завжди.

— Кого вважаєте своїм кумиром у дзюдо?

— Я з цікавістю слідкую за всіма провідними спортсменами своєї вагової категорії. Коли дивишся на олімпійських чемпіонів і призерів, на людей, котрі досягли максимального результату в житті, хочеться рівнятися саме на них, прагнути досягти більшого. Тоді виникає бажання вийти на свій власний пік і показати не гірший результат.

— Чи є у вас суперник мрії?

— (Після паузи.) Усі суперники по–своєму складні, і з усіма хотілося б поборотися. От незабаром вирушаю на турнір в Москву. Дуже хотілося би попрацювати з кимсь із корейців чи японців.

— А жінка в дзюдо може бути достойним суперником для чоловіка, на вашу думку?

— Ви знаєте, на змаганнях я з жінками не боровся, тому не наважуюсь сказати.

— А тренуватися — доводилось?

— Так, бувало. Звичайно, є різниця в техніці жіночій і чоловічій, і в якості бою, в кидках. Багато специфічних моментів (посміхається).

— У яких країнах доводилося змагатися і де сподобалося найбільше?

— Ми боролися в багатьох країнах. У Польщу, зокрема, багато разів приїздили, а в Грузію я завітав утретє. Кожна з країн цікава по–своєму, із кожної в тобі відкладається якась часточка краси. Коли десь побував уже кілька разів, там усе стає знайомим і близьким.

Дуже хотілося би побувати в Голландії, де ще досі не був. Точний графік ще не затверджений, але маю поїхати туди на чемпіонат світу (відбудеться в Роттердамі наприкінці серпня. — Ред.). Однак, перед чемпіонатом будуть інші старти, тому загадувати наперед не можна.

— Окрім дзюдо, які ще види спорту викликають у вас інтерес?

— Ми стежимо за футболом і самі в нього граємо. Також слідкуємо за українським авторалі — своєрідний вид спорту, подобається.