Чи лише Фрейд?..

Невдалий жарт про молдаван, що пролунав нещодавно з вуст Президента Ющенка — людини доволі етичної і толерантної, був, швидше за все, фрейдистсько–політичною обмовкою. Ця обмовка видала достатню поінформованість Президента про клубок інтриг, котрий не припиняють плести довкола найвищої в державі посади як потенційні претенденти на цю посаду, так і деякі політичні еліти сусідньої країни за допомогою наших «посередників». «Молдавськість» ситуації не в тому, що «майдану» в Молдові так і не сталося. Навпаки. Тріскотня московських аналітиків, нібито Росія в Молдові не допустила нового майдану і переграла Румунію, наштовхують на думку про те, що молдавську модель не забаряться накинути й українському політикумові — силами тих персонажів, котрі мотаються до Москви як по свячену воду. І якщо навіть по свіженький пантокрин літають на Алтай, то все одно до пантокрину вони хочуть ще й поживитися з російського інтересу, відповідно, й слугуючи російському інтересові. Так і хочеться вряди–годи закричати: здаючи Україну, вони здаються в полон і самі.

Лояльність молдовського політикуму до Росії відома. Подібний до тиску на Молдову комплексний тиск щодо України Москва застосовувала у значно сильнішому вимірі. І коли Україна епохи Ющенка не просто спромоглася встояти, а й провадити власну політику, нерви у декого почали здавати — і в Україні, і за кордоном. А досвід роботи з Молдовою, яку силами комуністів, через вибори президента в парламенті, досі вдавалося стримати в силовому полі Москви, так і підштовхує Кремль нав’язати подібну політичну модель Україні.

Тим більше що у відверто промосковських кандидатів у президенти України ситуація доволі мало прогнозована.

Усі прекрасно розуміють достатню емоційність та маніпулятивність соціології. Не науки в цілому, а всіляких часткових показників і рейтингів. Наразі респонденти оперують тактичними мотивами при голосуванні, а президентська ж кампанія, як відомо, — стратегічна.

«Косолапе» махлярство

Отже, на що розрахунок? Коли вислуховуєш людей, що Ющенко і тих не посадив, і туди не вступив — нічого не лишається, як погоджуватися. Коли запитуєш: чи є хто, крім Ющенка, здатний бути не директором України, а національним лідером і державником, — люди скрушно хитають головами: «Та крім Ющенка ж нікого й нема». Інші голоси — не менш категоричні: «Хоч дідька лисого, але не Ющенка!»

За невисоким на сьогодні рейтингом Ющенка є своя переконлива перевага — його модель мінімізації адміністративного тиску на громадянина стала вже своєрідною цінністю, якою чим ближче до виборів, тим більше стануть дорожити по–справжньому. І страх втратити нинішні свободи може відіграти більш ніж вирішальну роль.

Те, що, крім Ющенка, на сьогодні «нікого нема», прекрасно розуміють і його опоненти . Адже якщо для Ющенка його другий термін — точно останній термін президентства, то для основних опонентів це остання спроба штурмувати найвищу державну кадрову вершину. Але, не маючи певності в перемозі на прямих виборах, пропонують суспільству перекроювання Конституції: під приводом кризи і великих витрат на вибори пропонують обирати Президента в парламенті. Тобто — спочатку ми обрали без особливих протестів по закритих списках біс зна кого, а тепер ті казна–хто оберуть нам і президента. Собі подібного.

Але ж де це бачено, щоб зміни до Конституції набували чинності за існування тієї каденції парламенту, котра і внесла зміни? То, може, нехай паралельно з правом обрання Президента в парламенті ще й проголосять себе довічним парламентом? Адже все можна списати на кризу.

Але на кого спишеш те, що джерелом кризи є саме такий парламент? Саме таким чином обраний? Внаслідок саме такої недолугої конституційної реформи?

З–за спин модераторів цієї реформи стирчать вуха не тільки російських «косолапих», а й їхніх українських ведмежат.

Місія рішучих

Відомо, що в нас за кожної президентської кампанії частина опонентів переможця веде кампанію на повне спалення мостів. Але втікати з країни цим діячам просто нікуди. Страх самотності для багатьох є смертельнішим від страху безгрошів’я. Тому нинішню спробу «молдаванізації», тобто спроби нав’язування виборів президента в парламенті, можна розглядати не інакше як шантаж. Але азарт приходить у процесі. І мости запалають. Нинішніми «молдавськими» шантажами супротивники Ющенка пробують продовжити власне політичне життя. Однак навряд чи хтось з опонентів Ющенка здатен продовжити власне політичне життя, не продовжуючи політичне життя самого Ющенка.

Напевне ні етичний, ні професійний, ні моральний стан нинішнього політикуму не дозволяє йому знаходити відповіді на виклики сьогодення. Що залишиться простому громадянинові, котрому болить душа за долю країни і нації значно більше, ніж пересічному закритосписочному мандатоносцеві, коли — не будучи партійним і не маючи змоги придбати місця у виборчому списку — він ще й втратить право прямого вибору Президента, а значить, пряме право формувати національну стратегію в умовах кризи? Та ж знову іти на майдан!

А що залишається Президентові Ющенку, коли його посадові ресурси для гарантування Конституції вичерпуються? Та нічого іншого, як рішучість! Нічого іншого, як апелювати до простого українця, ба більше — очолити боротьбу простого українця за право прямого вибору свого національного лідера, свого гаранта Конституції, свого головнокомандувача.

Нинішній склад парламенту стає небезпечним. Із такою довірою суспільства і заради порятунку парламентаризму — найкращий вихід для цього парламенту — саморозпуститися, змінивши перед тим виборче законодавство для дострокових виборів. Але саморозпуститися може тільки парламент патріотичний і чесний. Тобто — не цей. Отже, вихід один — хамству політичних шахраїв мусить бути протиставлена рішучість Президента Ющенка.

Володимир ЦИБУЛЬКО
письменник, політолог