На Схід, до центру Європи

У німецькому Вісбадені відбувся наш кінофестиваль. Наш у тому сенсі, що нас там було — і чимало. Фестиваль під назвою goEast (що означає «йти на Схід») проводився вже вдев’яте і мав певний український акцент. Передусім тому, що в рамках фесту було зорганізовано ретроспективу фільмів Кіри Муратової. А ще — у конкурсі студентських стрічок брало участь чимало українців...

На інший берег

А взагалі у Вісбадені чимало слідів східного слов’янства, передусім російського. Заледве не від початку ХІХ століття респектабельні мешканці Російської імперії купували тут обійстя, приїздили відпочити чи полікуватися (це ще й відомий курорт). Або в казино пограти, чим особливо грішив Федір Достоєвський. І навіть спочити довічно — на місцевому цвинтарі, який має цілком слов’янську «специфіку».

Фестивальним центром Вісбадена є кінотеатр «Калігарі», названий на честь знаменитого фільму Роберта Віне «Кабінет докто­ра Калігарі». Конкурсні програми приємно вразили тим, що їх доволі активно відвідувала місцева публіка. Особливо ж російські, українські та польські фільми — почути російську мову можна було дуже часто. Вихідці з теренів колишнього СРСР тут вчаться, працюють, відпочивають на пенсійних хлібах... Якихось ознак кризи я не помітив. Люди, особливо ж у вихідні дні, просто насолоджувалися чудовою погодою, цвітом каштанів (їх тут не менше, ніж у Києві), чудовою архітектурою.

Навкруги міста — виноградники, поля, де оброблено кожний квадратний сантиметр. А ще — старовинні монастирі, які мені пощастило відвідати разом із членами журі (його очолював відомий польський актор і режисер Єжи Штур, до нього входив і наш критик, журналіст Алік Шпилюк), та поспілкуватися з Іраклієм Квірікадзе, знаменитим грузинським режисером і сценаристом (останнім часом він здебільшого виступає якраз у ролі сценариста). Оповідки, які тут же обростали драматургійними ідеями, так і сипалися з його уст.

Квірікадзе розповів, до прикладу, як наприкінці 1960–х приїздив в Україну на Дні грузинського кіно. У кожному з наших міст їм урочисто вручали бюстики Володимира Леніна, вождя і учителя світового пролетаріату. Причому різні на зріст, згідно зі статусом гостя: більшому — більшенького Ілліча, меншенькому — меншого. Уже їх назбиралося... І тоді вирішили якось позбутися цієї колекції. Уночі відкрили вікно вагонне і, один по одному, почали тих вождів вергати у нічний простір. Одначе ж приїздять до Києва, а тут їх так само обдаровують ленінами. Склали до купи і пішли в гості до режисера Сергія Параджанова — рівно сім штук виклали йому на стіл як подарунок. Навіть вигадник і гуморист Параджанов розгубився першої миті. А потому взяв фарби і папірці і кожного вождя розмальовував, щось там попідклеював. І віддарувався гостям із Тбілісі.

Грузинська школа мислення — яскрава, образна, пластична. Оті бюстики Леніна, що відлітають у нічний вирій, хіба ж не запам’ятаються назавжди? Відтак не дивно, що саме грузинська картина (точніше сказати, спільного виробництва Грузії та Казахстану) перемогла у великому конкурсі (на додачу і приз ФІПРЕССІ) — йдеться про дебютну стрічку Георгія Овашвілі «Інший берег». Чимось нагадала картини італійського неореалізму... 12–річний Тедо через багато літ після війни вирішує повернутися до Абхазії. Він із тих грузинів, яких війна вигнала з рідних обійсть. Роуд–муві, сплетене з соціальною драмою. Режисура одначе не «тисне клавіші» й не прагне навернути сльозу: благородна стриманість оповіді й точне відтворення повоєнних жор­стоких реалій.

Любити Вітчизну... Тільки як?

Фільм грузинського режисера про драму, коріння якої у недалекому, але минулому. А от польські режисери Джоанна Славінська та Марія Жмарц–Косянович у документальній картині «Я люблю Польщу» говорили про загрози ближчого майбутнього. Вони пов’язані з учасниками руху за «Велику католицьку Польщу». Велику — це значить повернення земель, у тому числі й українських, до польських володінь... Усе це під прапором поновлення історичної справедливості й скривджених національних почуттів. Режисери працюють у класичному документальному форматі, не акцентуючи власних позицій, дозволяючи невигаданим персонажам уповні виявити себе і свої переконання. Так само великим був інтерес і до фільму польського класика Анджея Вайди «Tatarak», зі знаменитою Крістіною Яндою у головній ролі, — про драму почуттів, зумовлену багатьма внутрішніми чинниками.

Приз за кращу режисуру отримав росіянин Борис Хлєбников — відзначено його картину «Божевільна допомога / Сумасшедшая помощь». В ній, на мій погляд, не у всьому вдалося подолати деяку штучність, умовність історії. Втім, це радше притча про такого собі донкіхота, який у сьогоднішніх реаліях кидається на допомогу людям і робить це по–донкіхотськи: надто екзальтовано і незрідка безглуздо. Не обійшов приз (Міністерства іноземних справ Німеччини) і фільм іншого росіянина, Олексія Балабанова. Його «Морфій» вибудувано на ранніх оповіданнях Михайла Булгакова. Герой стрічки, молодий лікар Поляков (Леонід Бічевін) прибуває у провінційне містечко і починає звичайну рутинну працю. Але події відбуваються у 1917 році, тому режисер поволі, але послідовно перелаштовує екранну історію на оповідь про руйнацію цілої цивілізації. У звичній для Балабанова (згадаймо хоча б недавній «Груз–200») жорсткій манері. Подіям історії присвячено і фільм «Подарунок Сталіну» казахського режисера Рустема Абрашова.

Призи надії

Найприємнішим підсумком Вісбаденського фестивалю стали призи конкурсу студентських фільмів. Їх, до речі, присуджувало не журі, все вирішували голоси глядачів. А до конкурсу включили стрічки студентів кількох національних кіношкіл. Однією з них і була українська — її презентував Інститут екранних мистецтв Університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка–Карого (разом із студентами був і ректор університету Олексій Безгін).

Отже, переможцем у номінації неігрових фільмів стала картина «Радуниця» Романа Бондарчука. Тонка, майже філігранна робота про мешканців села, розташованого на межі України, Білорусі та Росії. Третє місце у цій номінації посів фільм «Запах машиніста» третьокурсника Дмитра Медведенка. Тільки болгарські студенти трохи обійшли за кількістю призів. Зате упевнено випередили німців... Звісно, це не спортивні змагання і перемога тут є дещо умовною, однак приємно було переконатися, що наші виглядають на загальному тлі доволі гідно. До речі, всі наші студенти (сім фільмів!) презентували свої роботи англійською, і без найменших перешкод.

Ретроспектива стрічок Кіри Муратової, до якої у Німеччині стабільний інтерес, включала шість повнометражних («Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Ас­тенічний синдром», «Три історії», «Другорядні люди», «Два в одному») та один короткометражний («Довідка») фільми. Їх показували у двох кінотеатрах з незмінним переднім словом самого режисера. Вивершилося все доволі ґрунтовною бесідою Муратової з журналістами та іншими учасниками фестивалю. В ній було чимало цікавих моментів, які розкривали світоглядний та мистецький світ режисера.

Що стосується симпозіума, який традиційно проводять на goEast, то цього разу його присвятили ролі і місцю кіно у поваленні Берлінської стіни. Кіно готувало цей процес, як могло, — і зроблено чимало, аби очистити людство від намулу тоталітарних часів. У своїй доповіді я показав, як це виглядало в Україні. Однією з тез було: у нас роль політичного грало кіно поетичне. Справді, влада тих часів особливо боялась фільмів, які, на перший погляд, не мали жодного стосунку до сучасних реалій («Тіні забутих предків», «Вечір на Івана Купала», «Камінний хрест»...). Одначе саме в них ми, глядачі, зчитували так багато — про необхідність свободи, незалежності особистості, про звільнення фантазій від полону догм і т.д.

На жаль, загалом симпозіум не вдався. На відміну від попередніх років, його не вдалося сфокусувати на заявленій проблематиці. Говорили здебільшого про щось інше — про зберігання фільмів, про контакти між кінокультурами... Одначе головне, що ті контакти справді випрозорились на фестивалі. Українцям варто і надалі прагнути до Вісбадена — із центру Європи видно далеко, і чути добре.