Хто помічає, аналізує, зрештою, рекламує літературний процес України? Сьогодні орієнтирами у світі літературних новинок стають не відділи критики так званих «товстих журналів», не книжкові колонки в газетах. Цю роль виконують інтернет–сайти. «Сумно», «Кульбіт», «ЛітАкцент» поступово заповнюють лакуну відсутності критики в українському культурному просторі. Ми зустрілися із керівником одного з таких віртуальних проектів Володимиром Панченком, професором Національного університету «Києво–Могилянська академія», доктором філологічних наук. П’ємо чай, говоримо про минуле і майбутнє.
— Володимире Євгеновичу, найбільше інформації про вас в інтернеті подає сайт міста Кіровоград. Ви звідти родом?
— Ні, я народився в селі Демидівка Любашівського району на півночі Одещини. У 1975 р. закінчив Одеський університет, там же навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, викладав. Утім одеситом я себе не вважаю, оскільки одесит — то особлива, якщо хочете, «порода», ментальність
— А чому ви переїхали до Кіровограда? Після Одеси це виглядає як «зниження рівня».
— На те були суто житейські причини. Річ у тім, що на початку 1980–х в Одесі дуже важко було навіть зняти житло, не те що отримати. Ми з дружиною квартири не мали — зате мали вже двох малих дітей. Офіційно виглядало так, що мене як члена СПУ запросили в Кіровоград, щоб уможливити відкриття там організації СПУ. Став викладати в місцевому педінституті, де сформувалася досить сильна за своїм складом кафедра української літератури. І зовсім не почував себе як у провінції, адже, як і в старому Єлисаветграді, культурне життя міста було досить інтенсивним.
— Справді, під південним сонцем колишньої Херсонщини виявили свій талант багато діячів української і російської культури.
— Про це я міг би багато розповідати, оскільки люблю Кіровоград, не раз писав про його історію. Колишній Єлисаветград зберіг своє архітектурне обличчя: друзям, які бували у мене в гостях, я завжди показував колишні приміщення класичної гімназії, де навчалися В.Винниченко, Ярослав Івашкевич, школи, в якій навчався Арсеній Тарковський, земського реального училища, з якого вийшли Панас і Микола Тобілевичі, Кароль Шимановський, Генріх Нейгауз, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський... Біографія Єлисаветграда варта окремої книжки...
Практично весь час, з 1984 року, я був активно включений як у культурне, так і в громадське життя міста. Зрештою, це закінчилося тим, що в 1990–му р. мене і Віктора Шишкіна кіровоградці обрали депутатами Верховної Ради.
— Тієї, яка проголосила незалежність України?
— Так. І я цим горджуся, адже то була абсолютно унікальна ситуація в історії України. Я про неї частково розповів у своїй хроніці «Записки рядового депутата», яка книжкою ще не виходила. Протягом чотирьох років мешкав у київських готелях, а в 1994 р. повернувся в Кіровоград. Невдовзі взявся за докторську дисертацію, присвячену Володимиру Винниченку. Такий вибір матеріалу для дослідження мав свої причини: в 1992 р. я ініціював повернення в Україну великої колекції особистих речей Винниченка з Франції. У тій колекції — кабінет письменника, дещо з картин, багато особистих речей. Усе це можна побачити в експозиції Кіровоградського обласного історико–краєзнавчого музею.
— Ви згадали про картини Винниченка...
— Їх ми привезли кілька — те, що з якихось причин залишилося в Мужені, де жив Винниченко. А загалом усі його картини — їх близько сотні — потрапили свого часу в США.
— ?
— Річ у тім, що останні років 25 Володимир Винниченко працював над філософсько–етичним трактатом «Конкордизм», вважаючи його універсальним ученням про шляхи досягнення гармонії людини з іншими людьми, з природою і з самою собою. Про порозуміння між політичними системами також ішлося. Після війни він вирішив їхати у США, де було багато його прихильників, щоб там влаштовувати виставки своїх картин і водночас проповідувати конкордизм! Картини Винниченко встиг переправити за океан, а ось візи йому не видали. Земляки–українці, політичні опоненти Винниченка, пішли в американське посольство у Франції і «настукали» на нього: мовляв, ви хочете мати в себе в Америці комуніста?! А в 1951 р. Винниченко помер. Що ж до картин, то в 2000 р. їх передали Україні. Я був очевидцем цієї події у Вашингтоні.
— Ви так цікаво розповідаєте про Володимира Винниченка, що шкода вас перебивати... Скажіть, Володимире Євгеновичу, ви — викладач, літературознавець, автор цікавих книжок про українських письменників, — але вам цього мало?
— У мене чомусь завжди так виходило, що обставини змушували мене бути «багатоверстатником». Повернувшись у 1994 р. у Кіровоград, я так і не зміг уникнути громадсько–політичної роботи. А в 2001 р. усе різко змінилося. Мені зателефонував президент Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький і запропонував переїздити до Києва і працювати в нього. Так і сталося. П’ять років я був одним із заступників Брюховецького (віце–президентом із навчальної роботи), а в 2007–му, коли він ішов із посади, «попросився» у відставку і я. Хотілося переключитися на наукову й літературну роботу. Адже адміністративні обов’язки відбирають дуже багато часу й сил. Я ще й так якось намагався писати, укладав книжки, видавав свої...
— І ось тепер ми у стінах, де створюється знаменитий «ЛітАкцент»?
— Так, це офіс наукового центру досліджень сучасної літератури, створеного в НаУКМА наприкінці 2007 р. У «надрах» центру і з’явилося інтернет–видання «ЛітАкцент». Це спільний проект НаУКМА і видавництва «Темпора», з яким ми й раніше реалізовували в Академії наукові проекти. Ми виходили з того, що в Україні є проблеми з літературною критикою, — отже, хотілося заповнити цю нішу якісним продуктом. З цього наміру півтора року тому виник портал.
— ... який за досить короткий час став помітним і серед інших літературних сайтів, і загалом у культурному просторі України.
— Ми керуємося трьома головними принципами. По–перше, намагаємося висвітлювати не тільки українську літературу, а й світову. По–друге, — ніяких «тусовок»! По–третє, «ЛітАкцент» задуманий як інтелектуальний майданчик, на якому можуть зустрічатися різні, навіть полярні за своєю суттю, ідеї, бачення. Через те серед наших авторів є й «модерніст» (чи «ліберал»?) Ростислав Семків — і «традиціоналіст» (чи «націоналіст»?) Петро Іванишин. Є студенти — і є професори. А щоб уникнути загрози «всеїдності», доводиться часом писати щось і «від редакції». Зрештою, я, будучи головним редактором, також пишу для сайту. Здається, нас важко запідозрити в «кастовості» чи упередженості. Головне, що думка була аргументованою, фаховою.
— Якщо я правильно розумію, формат інтернет–видання виявився оптимальним як на нинішню ситуацію, коли є проблеми з періодичною пресою?
— Знаєте, є люди, які звикли до книжки і до друкарської машинки. Я б дуже хотів бачити серед авторів «ЛітАкценту», скажімо, Володимира Базилевського чи Михайла Слабошпицького. Може, з часом так і буде. Але вони більше звикли бачити свої статті надрукованими, ніж «вкинутими» у віртуальний простір. Отож — чекаю того моменту, коли вийде другий випуск альманаху «ЛітАкцент» (це станеться днями), щоб подарувати його кільком потенційним авторам — «затятим» книжникам. Може, через книжкову версію вони потягнуться й до Інтернету? Є й інші проблеми. У «сонному» стані перебувають цілі літературно–критичні жанри. Наприклад огляди, літературні портрети. Або: існує мало не китайська стіна між поколіннями. Інколи складається враження, що Дмитро Павличко чи Борис Олійник для нинішніх молодих — то антична література! Спробуй у такому разі знайти авторів, які б аналітично написали про шеститомник Олійника, про нові романи Юрія Мушкетика й Романа Іваничука...
— Сподіваюся, що принаймні частина цих проблем подоланна. Я звернула увагу, що «ЛітАкцент» намагається уникнути одноманітності. Ось нещодавно ви оприлюднили результати свого рейтингу «ЛітАкцент року» — і привернули увагу не тільки тих, хто читає сучасну літературу, а й ширшого загалу.
— Протягом усього 2008 року наша експертна група (до якої увійшли фахівці з різних міст України) відслідковувала за книжковими новинками, визначала лідерів кварталів за кількома номінаціями. Так що 6 лютого ми провели фінальну церемонію, на якій назвали три імені й три книжки. У номінації «Художня література» переможцем стала поетична збірка Петра Мідянки «Ярмінок», у номінації «Гуманітаристика» — дослідження Марка Павлишина з Австралії «Ольга Кобилянська: прочитання». А «Золотою булькою» відзначено книгу «Добло і зло» Ірени Карпи.
Мені ось Ростислав Семків каже: «Зателефонував батько з Тернополя, який дізнався про «Золоту бульку» і попросив, щоб я йому купив «Добло і зло». Виходить, ви додали Карпі піару?». Я на це кажу так: кожному своє. Наше завдання — тримати планку, щоб ніхто не міг сказати, що вона для української літератури не може бути високою. Хтось має називати речі своїми іменами (не претендуючи, звісно, на остаточність присудів). Що ж до Карпи...
— Ви, до речі, знайомі з її агресивною реакцією на «Бульку»?
— Знайомий. Але, знову–таки, кожному — своє. Якщо батько Семківа або хтось іще, прочитавши книжку, скаже: «Для чого я витратив 25 гривень?», — то, значить, ми працювали недарма. Адже важливо, щоб не розмивалися цінності. «Добло і зло» — це порожнеча. Це епатаж будь–якою ціною, це, як мені вже доводилося казати, література задертих спідничок, постійне «колупання» у фізіології і експлуатація одного–двох інстинктів. Від людини в такій «літературі» мало що залишається, через те я б видавав Карпу хіба що в серії «Глухі кути цивілізації». Ми і в 2009–му році проводимо свій рейтинг. І після Нового року знову назвемо дві кращі — з нашого погляду — книжки і одну книгу–невдаху. Що більше «Золотих бульок», то менше буде «бульок» у самій літературі.
Володимир Панченко
Професор Національного університету «Києво–Могилянська академія», доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України. Народний депутат України першого скликання (1990—1994 рр.). Автор численних досліджень з історії української літератури ХХ століття: «Юрій Яновський» (1988), «Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства» (1995), «Будинок з химерами. Творчість В. Винниченка 1900—1920 рр. у європейському літературному контексті» (1998), «Морський рейс Юрія III» (2002) та ін.
За сценаріями Панченка знято кілька документальних фільмів.
Лауреат Міжнародної премії імені В. Винниченка Українського фонду культури (1995), літературної премії «Благовіст» (1996) та премії імені
О. Білецького (1998). Зараз є керівником наукового центру досліджень сучасної літератури при НАУКМА.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
