Ігор Шимечко: Тепер я все роблю зі «здоровою головою»

На континентальній першості, що відбулася недавно в Бухаресті, збірна України посіла третє командне місце. Абсолютними чемпіонами стали Наталія Троценко й Ігор Шимечко. Особливо порадувала перемога 22–річного львів’янина, який тріумфував у ваговій категорії понад 105 кг. Востаннє в найпрестижнішій вазі атлет з України сходив на найвищу сходинку аж 25 (!) років тому — ним був нинішній президент Федерації важкої атлетики Анатолій Писаренко. Шимечкові вдалося повторити подвиг керівника. Повернувшись на рідну землю, кремезний, але скромний хлопчина поділився з «УМ» розповіддю про своє життя в спорті й поза ним.

«Здобуваючи медаль, навіть не знав, скільки піднімають суперники»

— Ігоре, ви їхали на чемпіонат Європи з конкретною метою виграти змагання чи апетит на «золото» розгорівся вже під час «їди»?

— Насправді важко було спрогнозувати, як ми зможемо підготуватися, адже на початку року важкоатлети не отримували фінансування від дер­жави. Збори в Феодосії нам вдалося організувати лише за особистого втручання в справу президента федерації. Тому до першості ми підійшли майже в оптимальному складі й у відмінній спортивній формі.

У Бухаресті я продивився стартові протоколи й знав, хто мої суперники й скільки вони планують підняти в перших спробах. Попередні розклади дозволяли сподіватися не просто на медаль, а саме на золоту. Розумів, що сума 430–435 кг дозволить перемогти, тож головне в такій ситуації — «не перегоріти». Налаштуватися було непросто — все ж таки відчував велику відповідальність.

— Чи згадували під час змагань у Румунії свій виступ на Олімпіаді?

— Якщо чесно, то в Бухаресті було важче, ніж у Пекіні. Бо в Китаї я розумів, що дотягнутися до олімпійської медалі на перших же Іграх дуже складно. А в Румунії успіху від мене чекали. Хотілося гідно завершити турнір, до того ж на очах Анатолія Писаренка.

— Ваш партнер по збірній Артем Іванов у категорії до 94 кг не переміг, оскільки переоцінив свої сили й заявив вагу, яку за три спроби так і не зміг штовхнути. Як сказав президент федерації, кримчанин із тренерами «фраєрнулися». А у вас не було спокуси налякати опонентів власним рекордом?

— У ривку мені вдалося відірватися від суперників на 10 кг, тому в поштовху не було сенсу форсувати події. Головне в таких випадках — підняти не рекордну вагу, а таку, яка б дозволила отримати медаль найвищого ґатунку. Заради цього ми навіть змінили початково заявлену вагу в менший бік, оскільки конкуренти відставали.

— Рішення щодо ваги ви приймали самі?

— Ні, я повністю довіряю своєму тренерові. Я не контролював виступи суперників і навіть не знав, скільки вони піднімають.

— Ну а хоча б вагу своєї штанги знали?

— У всіх випадках, крім одного. Коли перший раз піднімався на поміст у Бухаресті, то не знав, скільки «млинців» мені «начіпляли», але знав, що мушу їх підняти.

— У вашій вазі не заявилося кілька іменитих суперників: німець Штайнер, росіянин Чигишев, латвієць Щербатих...

— Є одна основна причина, чому спортсмен не їде на такий турнір — він не готовий змагатися на високому рівні. Гадаю, іменитим хлопцям не хочеться підривати свій авторитет і програвати молодшим, тому в таких випадках вони просто пропускають чемпіонат. Хоча про Штайнера чув, що він переніс операцію на паховій грижі. У майбутньому, звісно, мені доведеться враховувати, що ці конкуренти, зокрема й німець, повернуться на поміст.

— На Олімпіаді ви пропустили вперед першого номера збірної України у вашій категорії — Артема Удачина. Не боїтеся конкуренції з ним надалі?

— Узагалі–то я насамперед дивлюся на вагу, яку маю підкорити, а не на суперників, з котрими змагаюся. Усі ми для того й тренуємося і виходимо на поміст, щоб перемагати. Я ставитиму перед собою нові цілі, не звертаючи увагу на грізні імена конкурентів, — будемо вигравати в усіх.

«В аеропорту Будапешта спали на лавках»

— Що вам сказав Писаренко з приводу перемоги українця на чемпіонаті Європи через 25 років?

— Було видно, що йому приємно. Адже він прилетів до Бухареста на заключні виступи, коли змагалися найважчі атлети — очевидно, чекав від нас із Івановим та Торохтієм медалей. І ми постаралися не розчарувати президента федерації. Але Писаренко все ж наголосив, що треба й далі «пахати й пахати». Хороший дядько.

— Світовий рекорд у поштовху (265 кг) залишається у Анатолія Григоровича. Чи готові ви з часом замахнутися на досягнення земляка?

— Це справді видатний результат — я пишаюся, що він належить моєму кумиру. І мені було б приємно хоча б наблизитись до тих вершин, яких сягнув Писаренко. Поки що ж найбільша штанга, яку я піднімав над собою на тренуваннях, важила 240 кг. На попередніх чемпіонатах світу це дозволяло б зачепитися за бронзову медаль.

У Бухаресті я зафіксував 230 кг, на Олімпіаді в Пекіні — 232. Але на світовому форумі прагнутиму штовхнути більше. Підготовку до нього починаємо вже за пару тижнів — кількамісячним «ув’язненням» на базі в Кончі–Заспі.

— Яка вправа вам більше до вподоби?

— На чемпіонаті Європи всі бачили, що в мене краще вийшов ривок. Хоча я не сказав би, що це моя улюблена вправа — поштовх я також поважаю. Можливо, ще трохи бракує техніки, фізичної сили в поштовху, але мій організм ще формується, та й ми продовжуємо працювати. Гадаю, що з часом усе поставимо на вищий рівень.

— З організацією поїздки проблем не виникло?

— Переліт утомив. Замість того, щоб за півтори години дістатися прямим літаком Бухареста, ми спочатку полетіли до Будапешта. Просиділи в тамтешньому аеропорту близько семи годин. Дехто дивився фільми на комп’ютері, дехто просто спав на сидіннях. А потім ще півтори години провели вже на шляху до румунської столиці. Мабуть, державі треба було зекономити на квитках.

Я виступав під завісу чемпіонату Європи, тому встиг відпочити після дороги. А от тим, хто виходив на поміст у перші дні турніру, звісно, було гірше.

«Треба їсти червону ікру, але я люблю мамину їжу»

— А часто щось змушує вас хвилюватися?

— У мене ніколи не виникало проблем із витримкою. Вважаю себе врівноваженою людиною й спортсменом. Такого не траплялося, щоб я нервувався й не підняв хоча б початкової ваги, хоча перший підхід змушує хвилюватися найбільше. Я завжди контролюю розминку й тренувальний процес. Не можу віднести себе до «вершників без голови», які кажуть: «Дайте мені лише штангу, і я буду рвати й метати». Я все роблю зі «здоровою головою».

— Коли найбільше переживали?

— Перед Олімпійськими іграми у збірній була конкуренція на поїздку до Пекіна — на два місця претендувало троє спортсменів: Удачин, Колокольцев і я. Тоді мені в підготовці дуже допомогла львівська влада. Коли ж визначився склад команди, далі все пішло доволі чітко.

— А поза помостом?

— Коли повернувся до України, і в аеропорту на мене налетіло одразу кілька телевізійних камер. Говорю й сам відчуваю, як мій голос тремтить.

— Серед усіх важковаговиків у вас найменша власна вага. Збираєтеся трохи набрати кілограмів?

— Так. Говорили про це з тренером, але, зрозуміло, що це має бути корисна вага — тобто м’язова, а не жирова.

— І як же треба харчуватися, щоб калорії пішли саме у м’язи?

— Спочатку вагу треба, як у нас кажуть, «наїсти» й таки отримати жировий прошарок. Для цього вживати багато білкової їжі — зокрема, м’ясо, червону ікру. Ні в чому собі не відмовляй — і все буде добре (посміхається). І вже потім жир «перекачуємо» в м’язи.

— Виходить, бути гурманом вам просто. А є щось, чому ви надаєте перевагу?

— Мені подобається домашня українська кухня — усе, що готує мама: вареники у сметані, грибочки, смажені з картоплею. А всякі там суші — не для мене.

«У бійках доводилося і давати по жбану, й отримувати»

— Чув, що ви виросли в неблагополучному районі Львова, Сихові. Він справді такий страшний, як про нього розказують?

— Зараз ситуація дещо змінилася. А в ті часи, коли я вчився у школі, це дійсно було так. Тоді саме вийшов на екрани фільм «Бригада», і в нас частенько траплялися такі нерозумні «розборки» — район на район чи школа на школу.

— Ви брали в них участь?

— Доводилося (посміхається). Наскільки пам’ятаю, жодна дискотека того часу не обходилася без масової бійки. Ви ж знаєте, як буває: хтось образив друга, а друга в біді не залишиш — і починається...

— Були такі, кому вдавалося з вами впоратися?

— Усяке траплялося. Коли йде велика бійка, уже не контролюєш ситуацію. Доводилося і своїм по жбану давати, й отримувати... Але зараз вважаю, що такий дворовий спосіб життя не дає справжнього загартування. От спорт дійсно вчить перемагати, контролювати себе як на помості, так і поза ним.

— Зараз дедалі популярнішими стають неолімпійські «силові» види. Вас не запрошували спробувати сили, скажімо, в «Богатирських іграх»?

— Кликали позмагатися на рівні області, але мене це не приваблює. Я маю свою справу й мрію досягти успіхів саме у важкій атлетиці. Подібні ж проекти розвиваються завдяки фінансуванню — є люди, зацікавлені в цьому, в тому числі на телебаченні. Показуючи змагання, вони заробляють великі гроші на рекламі. Відомо, що телевізійні канали транслюють те, за що їм платять.

«Є симпатії серед спортсменок»

— А як ви потрапили у спорт?

— Імовірно, через те, що не хотілося бути слабким. Пішов у тренажерний зал «підкачатися». Насправді просто проходили з хлопцями повз нього і з цікавості вирішили зайти. Там мене помітив тренер, запропонував попіднімати «паличку», потім штангу — й пішло потихеньку. Я поміняв кількох наставників, поки 2000 року потрапив до Ярослава Мартинюка, з яким працюю й донині.

— Виходить, що важку атлетику ви обрали випадково? Адже могли піти й на інші єдиноборства.

— Так, «потрапила на очі» важка атлетика. Особ­ливо відчув смак, коли почав добиватися успіхів. Хоча мені завжди подобалися і бокс, і боротьба. Якби спершу зайшов у гості до борців, то, можливо, займався б на килимі. А взагалі я вболіваю за українців в усіх видах спорту.

— А з ким із представників інших «спеціальностей» товаришуєте?

— На базі тісно спілкувалися з тими ж борцями й боксерами, фехтувальниками й гімнастами — маю широке коло спортивних знайомств. Навчаюся в одній групі в університеті фізичної культури зі шпажисткою Яною Шемякіною, стрільцем Олександром Петрівим, триразовим чемпіоном світу з пауерліфтингу Іваном Федуном.

— Романтичні стосунки зі спортсменками не зав’язувалися?

— Давайте цього не торкатися (сміється). Звичайно, в обмеженому колі спілкування з’являються симпатії — це природно. Але дівчини в мене немає, бо наразі складно поєднувати збори й особисте життя.

«Більярд приваблює не менше за штангу»

— Принаймні після чемпіонату Європи дозволили собі трохи відпочити?

— Друзі заздалегідь зняли хатинку біля озера на Львівщині, де збиралися порибалити. Свята прово­джу вдома, а потім — на черговий збір до самого чемпіонату світу.

— Щось важке тягати десь поза залом доводиться?

— Зараз ні. До домашнього господарства мене не залучають (посміхається), аби, не дай Бог, не травмувався. Хоча роки три тому на базі «Локомотив» у Львові, де я тренуюся, трапився курйозний випадок. Семеро велосипедистів намагалися перевернути службову «Волгу», й у них ніяк не виходило. І ми втрьох, я з колегою й тренером, швиденько їм підсобили.

— Що ще приваблює в повсякденному житті?

— Сильно захопився більярдом. У мене чи не всі друзі грають, і ми ледь не одразу, як я приїжджаю додому, йдемо до клубу. Якби на базі в Кончі–Заспі поставили стіл для цієї гри, він користувався б великою популярністю. Я, мабуть, проводив би там більше часу, ніж у залі зі штангою.

ДОСЬЄ «УМ»

Ігор Шимечко

Майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики (категорія — понад 105 кг).

Народився 27 травня 1986 р. у Львові.

Чемпіон Європи 2009 р. у ривку, поштовху й двоборстві, учасник Олімпійських ігор 2008 р. (п’яте місце), володар Кубка України 2008 р. Переможець і срібний призер чемпіонатів світу та Європи серед молоді 2006 і 2008 рр.

Тренер — Ярослав Мартинюк. Перший тренер — Богдан Сукач.

Студент V курсу Львівського університету фізичної культури (спеціальність — паралімпійський професійний спорт).

Вага — 132 кг, зріст — 190 см.

Неодружений.

АВТОРИТЕТНА ДУМКА

Анатолій Писаренко,
президент ФВАУ, рекордсмен світу:

— Ігор дуже молодий, у нього ще достатньо часу для звершень — потенціал для росту має колосальний. Гадаю, якщо Шимечко цілеспрямовано й чітко працюватиме, особливо в техніці поштовху, то, сподіваюся, він перевищить навіть мій світовий рекорд. За силовими характеристиками він до цього готовий. Та і з нервами, бачу, все в порядку. А конкуренція з Удачиним має лише підстібнути Ігоря, бо спочивати на лаврах довго не можна.