Навіщо Павлограду ракети?

     Власне, ця історія бере свій відлік ще з 1993 року, коли Україна та США уклали угоду, згідно з якою на території нашої держави повинні проводитися роботи з утилізації твердого ракетного палива. І саме державне підприємство «Павлоградський хімічний завод» виявилося для цього найбільш підходящим. А три року тому Конгрес США виділив 24 мільйони доларів на реалізацію проекту з будівництва в Україні установки для ліквідації палива твердопаливних ракет СС-24. Згодом Меморандум про співробітництво в проведенні утилізації стратегічних ракет СС-24 та РСМ-52 підписали Україна з Росією. 8 листопада 2002 року вищезгадану установку було введено в дію. Однак невдовзі українці опинилися справді біля розбитого корита, до того ж вельми небезпечного. У червні 2003 року тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль повідомив міського голову Павлограда, що Пентагон призупиняє фінансування цього проекту через ... високі витрати на технічний ризик, пов'язаний iз переробкою твердого палива на вибухові речовини, призначені для промислового використання.

      Такий перебіг подій і спричинив у Павлограді неспокій. З ініціативи Екологічного товариства імені Варняка в місті відбувся мітинг, близько двохсот учасників якого поставили підписи під вимогою прибрати небезпечні вироби з території столиці Західного Донбасу.

      Щоправда, технічний директор хімічного заводу Євген Устименко запевнив, що безпечне зберігання гарантується до 2007 року. Для більшої переконливості він навіть послався на досвід Росії, де подібні ракети і взагалі ще на десять  років залишили на бойовому чергуванні. Однак далеко не всі фахівці з цим погоджуються. Якщо хімічні якості твердого палива залишаються незмінними, то з фізичними значно складніше — і тріщини пішли, і можливі ділянки внутрішніх напруг. Зокрема, півтора року тому під час спалювання решток суміші вибухнуло так, що у найближчому до підприємства мікрорайоні повилітали шибки у будинках.

      Найбільша ж складність ситуаВесна вступає у свої права.ції полягає в тому, що ракети надходять на хімзавод у нерозібраному вигляді. А в кожній з них міститься понад 100 тонн твердого палива, яке має величезну руйнівну силу. Тож можна зрозуміти занепокоєність павлоградців, що не бажають жити на такій пороховій бочці.

      До того ж проблема має й ще один характерний бік, що також таїть небезпеку. На думку українських, російських та американських фахівців, найоптимальнішим методом утилізації твердого ракетного палива є гідродинамічне різання під високим тиском із вилученням пального з корпуса ракети. Так ось, воно вже призводило до аварій. Зокрема, дві з них сталися у сімдесятих роках минулого століття на території тих же США. Щоправда, американці знайшли їм пояснення недоробками та прорахунками у фазі підготовки. А на початку 80-х аварія мала місце в Росії — тепер усе списали на помилки обслуговуючого персоналу.

      Швидше, не від доброго життя керівництво хімзаводу та Павлограда запропонувало свій варіант вирішення проблеми — заробляти кошти на плановій переробці зброї — снарядів, мін, з яких можна вилучати латунь, порох, високоякісний метал, а перероблені вибухові речовини використовувати для проведення вибухових робіт на гірничо-збагачувальних комбінатах. До того ж заводу можна допомогти, звільнивши його від частини податків. Такі позиції на державному рівні, звісно, підтримку знаходять, щоправда, не без іронічного присмаку — куди, мовляв, дінешся.

      З іншого ж боку, м'яко кажучи, несолідно буде дозволити американцям дати нам чергового ляпаса, а тим паче такого вибухонебезпечного. Тож політичний аспект проблеми мимоволі бачиться визначальним. Принаймні на черговому засіданні Ради національної безпеки та оборони України буде про що поговорити.