Треш із гламуром, помножені на «ню»

Щоб зрозуміти роботи художника, важливо не так проникнути в історію мистецтва і розібратися в символіці митця, як відчути його спосіб життя. Спостерігаючи за Романом Жуком на відкритті персональної виставки «Грабіжники» у Національному художньому музеї, розумієш, що перед тобою вже не той художник львівської школи, яким він був 15 років тому. Це Жук із Амстердама. Звик бачити розкіш, вільних жінок, коштовності, які притягують до себе грабіжників із чорними панчохами на головах, а інколи тих же жінок у тих же панчохах, тільки оголених. За Романом Жуком, краса ХХІ століття — у треші з гламуром, стилі, нав’язаному мас–медіа. Його моделі нагадують дівчат із глянцевих журналів, тільки намальовані талановито. Чисті кольори, чіткі лінії моделі приваблюють витонченістю форм, а не епатажністю. При тому, що всі вони спокусливо позують у костюмі Єви. Відштовхуючись від перших вражень, я просто змушена дізнатись, як же насправді живеться моєму однофамільцю Жуку і чому саме «Грабіжники» зайняли цілих два роки.

Украли гроші — прокинулось натхнення

Романа Жука відносять до львівської школи. Він належить до визнаних майстрів сучасного мистецтва, стояв біля його витоків наприкінці 1980–х разом із засновниками українського трансавангарду. Своїм учителем вважає професора Костянтина Звіринського. «У Художньому інституті я випадково потрапив у групу Звіринського, а міг і не потрапити. Це був єдиний викладач із внутрішньою свободою, творив авангард. У ньому бачив, що таке інтелігенція, справжня культурна людина, бачив, яким має бути художник. Після закінчення інституту працював чотири роки на кафедрі, був його колегою. Своїм учням завжди казав, що учні мають старатися перерости вчителя. Я б ніколи не хотів бути, як Звіринський. Я людина іншої епохи», — каже «УМ» Роман Жук.

Художник уже багато років мешкає в Амстердамі. На початку 90–х його часто запрошували в Голландію на виставки, а згодом і майстерню там відкрив, і жити туди переселився. «В Амстердамі комфортно, але за Україною сумую. Ще трохи поживу і повернуся», — запевняє Жук.

Причиною задуматися над цінностями і людьми в чорних панчохах стало вуличне пограбування Жука. Вкрали сумку з документами й велику суму грошей. А через декілька днів натрапив на ще гарячі сліди пограбування ювелірного магазину, де діаманти лежали на підлозі серед побитого скла.

А звідки ж взялися голі жінки? Невже маленький Ромчик підглядав за тітками, які після важкого трудового дня купалися на річці десь на Івано–Франківщині, де художник провів раннє дитинство. «Та ви що? Моє дитинство було важким і босим. Ні за ким не підглядав», — твердить Жук.

І справді, жінки у нього явно не селянки і навіть не українки. Це пані, які не уявляють себе без панчіх із мереживом, цуциків на шкіряних диванах і шаф, набитих коштовностями. Більшість із робіт мають розповідний характер. Акцент на декоративному плані показує вплив флорентійської школи або ж захоплення кінематографією. Надто вже модельки Жука нагадують героїнь із німецьких порнофільмів 90–х років, тілесно розкутих у житті, проте за задумом художника–режисера сором’язливих, тому обличчя або повертають до стіни, або вправно ховають за масками. Зважаючи на те, що художник принципово малював із натури, їхня стриманість і еротизм явно запозичені з глянцевих журналів. «Це відвертий, справжній кітч. Тільки виконаний академічно і красиво. Ось намалював три дупи. І що Жук хотів цим донести? Живопис не треба пояснювати. Інакше можна було б вивести формулу, через що втратилася б індивідуальність. Добиваюся того, щоб поціновувач, дивлячись на мої роботи, сказав, що хоче відчувати, як я», — автор радить саме так сприймати своїх «Грабіжників».

Дружина приревнувала до мистецтва

«Стовідсотково українки. Вони тільки з ланки. Подивись на руки. Тільки що відпрацювали на буряках. Це українка з колгоспу «Волинський шлях». Їй соромно, тому одягнула на голову панчоху. Бригадир скаже: «Як ти могла, куди полізла? Тобі що, не вистачає того, що на буряках заробляєш? — пояснює походження жінок із художньої і чоловічої точки зору однокурсник Романа Жука Сергій Бережненко. — Колись переселився в квартиру одного скульптора. Після нього залишилося багато фотографій оголених жінок. І саме тому, що в Радянському Союзі не було сексу і це так в’їлося у ментальність чоловіка, всі моделі були схожі на трупи... Роман хоча і народився в Україні, але мислить, як європейський художник. Ти не бачила його ранніх еротичних картин. Вони пропали під час розлучення. Жінка приревнувала до модельок. Надто красиво виходили».

У студентські роки Жук із Бережненком жили в гуртожитку в одній кімнаті. «Він прокидався о шостій ранку і відразу до мольберта. Я приходив із занять, лягав спати, а він продовжував малювати. Тому перегородив кімнату шафою, щоб я йому не заважав. А сьогодні бачимо результат», — тішиться за друга Бережненко.

В Україні Роман Жук співпрацює з галереєю Тетяни Миронової. Цього року вона має намір презентувати його «Грабіжників» на арт–базарі в Москві та Маямі в Америці. Хоче, щоб знайшовся великий колекціонер, який зміг би купити весь цикл. «Шкода розривати, адже всі роботи взаємопов’язані й лише разом пояснюють закодований сенс життя», — запевняє Тетяна Миронова.

ДО РЕЧІ

21 травня у Національному художньому музеї Роман Жук проводитиме майстер–клас, на якому обіцяє намалювати портрет когось із тих, хто прийде в музей, та організувати перформенс у музичному супроводі. А 22 травня у київській галереї «ХудГраф» відбудеться мистецький вечір, присвячений Роману Жуку. У планах презентувати фотографії, які художник робив у май­стерні під час творення проекту «Грабіжники», а також його аматорський фільм про Амстердам.

Виставка «Грабіжники» триватиме в Національному художньому музеї до 25 травня.