Катерина й Фріда. В мистецтво — через біль

Художниця Катерина Білокур народилася в Україні, її колега Фріда Кало — в далекій Мексиці. Незважаючи на те, що жили вони приблизно в один і той самий час, навряд чи можна відшукати в біографіях цих жінок багато схожого. Ну, обидві не мали спеціальної освіти, писали свої картини не за законами жанру, а за відчуттям душі, ну, з особистим життям не дуже склалося ні в Катерини, ні у Фріди... Але режисер Олександр Білозуб переконаний, що долі двох видатних жінок минулого століття, за винятком якихось незначних відмінностей, просто наче накладаються одна на одну. А в мистецтво і Катерина, й Фріда прийшли через біль.

Озброївшись цим фактом, як одним із головних у побудові майбутньої вистави, Олександр Білозуб спробував «допірнути» до основи основ двох айсбергів, які на мапі світового мистецтва позначені як Катерина Білокур та Фріда Кало. Саме тому головним компонентом сценографії стала не палітра, як це могло б видатися на перший погляд, а... ткацький верстат. Адже для того, щоб написати картину, треба спершу виткати полотно, а вже потім брати до рук фарби і пензлі. Через усю сцену висять довгі прядки ниток, заготовки до майбутніх холстів, а ткацький верстат у цій виставі виконує роль ще й такої собі клітки, до якої потрапляють обидві художниці. Невільницями вони себе не відчувають. Бо в цьому просторі їм значно затишніше, ніж у реальному світі. Життя Катерини (Олена Фесуненко) — це постійні докори батьків («Будеш малювати раз на тиждень, в неділю», — наказує мати, яка ніяк не може змиритися з «вибриками» своєї доньки), наполегливі, але такі незграбні, а тому болісні залицяння сільських парубків, і... квіти як єдине джерело позитиву в цьому суцільному побуті. На відміну від душевного болю Катерини, Фріді довелося пережити ще й біль фізичний. У 18 років художниця потрапила у страшну автокатастрофу. І отримала травми, після яких не виживають — зламані стегна, хребет пошкоджено у трьох місцях. Але Фріда все ж таки втрималася на цьому світі, й після кількох місяців нерухомості попросила принести їй пензлі та фарби. Ці дві трагедії Олександр Білозуб описав у співавторстві з хореографом Ольгою Семьошкіною (жанр вистави — хореографічна драма), яка вигадала для кожної з героїнь танець–долю. Катерина — мов тендітна квітка на вітрі, якій важко тримати рівновагу і відчувати себе частиною буденності. А Фріда (Лариса Руснак)... Спершу вона була наче вихор емоцій і пристрастей, нестримна, смілива, жива, яка одним порухом зривала з себе яскраву спідницю і, мов досвідчений тореадор, крутила нею перед чоловіками, які від цих маніпуляцій втрачали розум. Фріда ж після аварії — зламана лялька, яку на двадцять років закували в корсет. І лише полотна Фріди й Катерини, які проектуються на пасма ниток, залишають надію на те, що життя, навіть за таких обставин, усе ж таки жевріє в їхніх зранених тілах і душах.

Особливу увагу у виставі приділено кольору. Причому колір тут не лише демонструють — яскраве вбрання Фріди (художник по костюмах — Тетяна Соловйова), її знаменитий вінок, що дуже нагадує елемент українського народного костюму, помітно контрастує зі спокійною, білосніжною сукнею Катерини — а й описують словами. Жовтий — це безумство, сонце, синій — ніжність, пурпурово–червоний — це кров і любов... Власне, свій початок ця «кольорова енциклопедія» бере в назві вистави. Індиго, колір обраних, — це також об’єднуючий момент у біографіях Катерини і Фріди. В Україні в блакитні кольори фарбували хати і вірили, що цей колір захистить дім від нечистого. Будиночок, в якому мешкала Фріда Кало зі своїм чоловіком, художником Дієго Рівером, також був блакитним...