Брак державності,

Голові українського уряду не позаздриш. Вона сама загнала себе у глухий кут. Вирішивши, що в президентську гонку краще вступати, маючи під собою прем’єрське крісло, Юлія Володимирівна явно проґавила той момент, коли цим кріслом треба було б красиво поступитися. Тепер усі шишки від негараздів глобальної фінансово–економічної кризи сиплються саме на неї.

Головна проблема — катастрофічний брак коштів. Їх не вистачає не лише на проведення майбутньої передвиборчої кампанії, а й для фінансування елементарних соціальних програм. Станом на сьогодні лише заборгованість із зарплатні працівникам бюджетної сфери становить більше 800 мільйонів гривень. Навіть за оптимістичними прогнозами самих урядовців, дефіцит бюджету не мав би перевищувати 17 мільярдів гривень. У той час як, за оцінками незалежних експертів, розмір бюджетної дірки становитиме 62 мільярди.

У цій ситуації порятунком не лише для уряду, а й для держави мали б стати зовнішні запозичення. Як відомо, ще в минулому році Міжнародний валютний фонд погодився надати Україні позику в розмірі більше 16 мільярдів доларів США, але після надання першого траншу другий і третій опинилися під великим питанням. Офіційна причина — невиконання умов МВФ. Те, що на початку року могло виглядати як огульне критиканство з боку секретаріату Президента та парламентської опозиції, виявилося об’єктивною реальністю. Представники МВФ також вимагають внести зміни до бюджету, зменшити соціальні виплати, і, нарешті, прийняти антикризову програму.

Утім представники МВФ зацікавлені в наданні даного кредиту не менше, ніж представники україн­ського уряду — ніхто на Заході не хоче назавжди втрачати такий перспективний ринок збуту товарів. А головне — західні фінансові установи не хочуть дефолтів з боку українських банків та компаній. І тому провал переговорів у лютому щодо надання наступних траншів виглядає як щось надзвичайне. Більш того, від’їзд місії МВФ у квітні без чіткої обіцянки надати гроші — відверто насторожує. Для цього мають бути більш серйозні причини, ніж дефіцит державного бюджету чи поганий стан економіки.

Ці причини представники МВФ воліють офіційно не афішувати. Проте після неформальних розмов із деякими членами делегації місії МВФ стає зрозумілим, що співрозмовники прекрасно знають внутрішньополітичну ситуацію в країні. У той час, як голова місії офіційно висловлює своє задоволення з того, що уряд, секретаріат Президента і Нацбанк України «демонструють прекрасний рівень співпраці», її супутники не на диктофон щиро дивуються тому, що відбувається тут. Вони не розуміють, чому в нас усі говорять про економічні реформи, але ніхто їх не проводить. Чому політична еліта ніяк не може дійти згоди між собою й кожен із лідерів прагне поміняти Конституцію під себе. Але найбільше їх дивує очевидний брак державності в українських урядовців. Здається, ще трохи і співрозмовник взагалі висловить сумнів щодо подальшого існування Української держави як такої.

Невідомо, чи дивляться члени місії МВФ українське телебачення, але з екранів наших телевізорів ми мало не щодня чуємо підтвердження справедливості їхніх претензій. Зовсім недавно в прямому ефірі одного з телевізійних каналів Голова Верховної Ради України звинуватив БЮТ і Партію регіонів у підготовці силового захоплення влади через прийняття змін до Конституції щодо обрання Президента у стінах парламенту. При цьому під «силовим варіантом» Володимир Михайлович цілком логічно розуміє будь–які конституційні зміни без згоди на це народу. Можна не сумніватися, що цей сигнал від українського спікера уже почули у світі. Чи додає він оптимізму місії МВФ в Україні? Навряд чи.

Заради справедливості треба зазначити, що Володимир Литвин має рацію. До того ж він завжди знає, про що говорить. Лідер БЮТ, яка заробила свій політичний капітал на безкомпромісній критиці «донецьких бандитів», останнім часом демонструє дивовижну злагодженість зі своїми непримиримими опонентами. Ні, вона й далі продовжує дотепно кепкувати з лідера парламентської опозиції, але її запал тут же вщухає, коли доходить до бізнесових інтересів одного з видатних спонсорів Партії регіонів. При цьому Юлія Володимирівна поступається не стільки своїми принципами, скільки державними інтересами.

Яскравим прикладом такого «угодовства» може стати черговий етап розвитку історії з ВАТ «Дніпроенерго». Як відомо, уряд Януковича ще 13 червня 2007 року своєю постановою № 407–р незаконно дозволив провести додаткову емісію акції цієї енергогенеруючої компанії, в результаті чого частка акцій контрольованої Рінатом Ахметовом «Донбаської паливно–енергетичної компанії» (ДПЕК) у «Дніпроенерго» збільшилася до 44, 279 %. Крім того, представникам державної НАК «Енергетична компанія України» було дано вказівку голосувати за менеджерів ДПЕК при обранні керівних органів «Дніпроенерго». Таким чином формально державна компанія опинилася під контролем донецького олігарха. Ще рік тому ці незаконні рішення відмінив Верховний Суд України. Але, здається, «Дніпроенерго» так і залишається поза впливом держави.

Підтвердженням тому є проведення 24 березня цього року так званих «зборів акціонерів «Дніпроенерго». Участь у них представників НАК «ЕКУ» є фактичним визнанням, що держава володіє не 76,04 % акцій компанії, як це було до 13 червня 2007 року, а 50 % плюс одна акція. Крім того, на цьо­му зібранні було прийнято рішення про заміну реєстратора «Дніпроенерго» на більш угодного ДПЕК.

Очевидно, такими «подарунками» лідер БЮТ розраховує отримати підтримку від «групи Ахметова», яка разом із «групою Клюєва» змогла нейтралізувати противників Тимошенко всередині Партії регіонів. Чи рятує це її від нищівної риторики стосовно неспроможності уряду подолати кризу й необхідності проведення дострокових парламентських виборів? Очевидно, що ні. Озвучені парламентською опозицією ідеї мають абсолютну підтримку серед виборців, тож навряд чи Партія регіонів відмовиться від їхнього втілення, якими б не були кулуарні домовленості. Та й Рінат Леонідович, попри чутки про якісь розбіжності з Віктором Федоровичем, завжди ставив на того, у кого більший рейтинг.

Коли Юлія Володимирівна це зрозуміє, вона напевне зробить спробу повернути «подарунок» назад і подати це виборцям як перемогу державних інтересів над олігархічними. З іншого боку, для того, щоб не залежати від жіночих примх, деяким спонсорам «регіоналів» достатньо отримати більшість у парламенті, що можливо лише при дострокових виборах.

Хто кого «кине» першим? Ось у чому питання! Думається, відповідь на нього цікавить не лише пересічних українців, а й іноземних позикодавців. А в таких умовах надавати кредит вельми небезпечно! Бо наші посадовці й МВФ також можуть кинути!

Олег Петренко