«До Чорнобильської трагедії суспільство втратило інтерес»

Відомий в усьому світі фотожурналіст Рюїчі Хірокава, редактор журналу «Дні Японії», потрапивши у Чорнобильську зону одного разу, назавжди втратив спокій. Тепер він постійно переймається долею постраждалих людей. Рюїчі Хірокава, який свого часу висвітлював війну в Лівані й допомагав місцевим дітлахам, створив «Чорнобильський дитячий фонд Японії» — він за час існування допоміг 12 тисячам маленьких чорнобильців. Японські благодійники надавали українським медикам дороговартісну апаратуру, медикаменти, створили для постраждалих дітей санаторії. Уже 20 років поспіль Рюїчі Хірокава навідується в Чорнобиль, видав про нього чимало книжок та фотоальбомів, організував у різних країнах понад сотню виставок, зняв десяток телепередач. Цього року він знову приїхав до України: каже, інтерес до Чорнобиля згасає, однак мовчазна «війна» людей із радіацією так само триває. І світ повинен про це знати!

«У мюнхенському парку після аварії на ЧАЕС виросли аномальні кульбаби»

— Пане Хірокава, пригадайте, як ви дізналися про Чорнобильську катастрофу? І як узагалі вас звела доля з цією темою?

— Коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, у світі про це нічого не знали. Та й я тоді не мав великого інтересу до Чорнобиля: у той час у Бейруті займався рухом за допомогу дітям Палестини — щодня там гинули люди. Наступного року війна стихла, і в 1987 році ми розпочали видавати журнал Days Japan («Дні Японії»). На засіданні редколегії вирішили зробити спеціальний випуск, присвячений ядерним катастрофам. Мені сказали: їдь знімай. Але тоді я ще нічого не знав про радіацію. Думав, що атомна енергія — це просто щось надзвичайне...

Я поїхав до США, на острів Три Милі, де теж був ядерний вибух. Уряд, офіційні джерела говорили, що там уже безпечно, що на острові рівень захворюваності такий, як і по всій Америці. Люди ж, які там жили, самостійно зробили реєстр і на карті наносили помітки: тих, хто захворів на рак, позначали чорним кружечком, тих, у кого виявили лейкемію, — рожевим. І ця карта рясніла від цяток. Стало очевидним, що уряд усі цифри замовчував. Місцеві мешканці помітили, що після аварії почорнів сік із дерев, з’явилися аномалії в рослин. Мені показували листок кульбаби довжиною в 60 сантиметрів. Зрозуміло, що я був дуже здивований. Але я не знав, чи буде в Чорнобилі те ж саме.

На той час в Україні будь–яка зйомка була заборонена, тому я поїхав у Німеччину і Австрію, де одразу після аварії на Чорнобилі було багато дощів. В одному мюнхенському парку, де були особливо рясні опади, працівник виявив рослину, яку він уперше бачив за 15 років своєї роботи, відніс її дослідникам. Це був такий же 60–сантиметровий листок кульбаби. Я тоді подумав: напевно, тепер і в Чорнобилі після аварії теж потрібно складати таку карту з чорних і червоних цяток.

«Коли я повернувся до Японії з Чорнобиля, весь час думав про постраждалих»

— Але до Чорнобиля ви таки потрапили одним із перших закордонних журналістів...

— Іноземним журналістам зйомка в Чорнобилі, збір матеріалів довгий час були заборонені, не було жодної інформації. Лише в 1989 році в московській газеті вийшла невеличка стаття про те, що в районі Народичів почали народжувалися тварини з аномаліями. І я дуже хотів потрапити туди, як і журналісти з усього світу, але усіх зупиняли ще в Москві. Коли ж я нарешті потрапив на станцію у 1989 році, одразу попросився у Народичі. І лише в останній день, коли мені вже потрібно було повертатися в Японію, КДБ дозвіл дало. Я поїхав у село Мотійки і Христинівку. Люди там були дуже налякані, але уряд, ЦК стверджували: все нормально — жити можна, лише нічого не саджайте.

Коли я приїхав, назустріч мені вийшло все село. Вони хотіли почути від мене бодай якусь правдиву інформацію. У мене був із собою дозиметр (хоча в радянські часи їх було заборонено провозити на територію — я про це не знав). Я вимірював радіацію біля станції, у Прип’яті. І мав можливість порівняти. Коли всі зібралися, я дістав цей дозиметр і почав вимірювати: рівень радіації у тих селах, за 60 кілометрів від Чорнобиля, був таким же, як і в Прип’яті. А на сміттєзвалищі — точно такий, як за 200 метрів від станції. Мій дозиметр увесь час пищав — селяни були шоковані, багато хто почав плакати... Пам’ятаю, там була жінка, яка тримала на руках немовля і ридала...

...Я повернувся до Японії, але не мав спокою — увесь час думав про те, що сталося з тими людьми. У 90–му році я знову поїхав у те саме село. Я вже розумів, що люди переживають за своє здоров’я, тому узяв із собою якісь ліки, вітаміни. Уже половина жителів на той час виїхала — стало ж зрозумілим, що кількість хвороб зростає...

— Невдовзі ви створили «Чорнобильський дитячий фонд Японії», аби допомогти постраждалим?

— Я зрозумів, що тільки своїми силами не впораюся, тому об’єднав друзів, і ми створили фонд. Привозили ліки, продукти харчування, дозиметри... Але можливості нашого фонду теж обмежені, тому ми вирішили зосередитися на чомусь одному і з повною відповідальністю це робити. Найбільша проблема, яка виникла внаслідок аварії, — це збільшення кількості дітей, у яких діагностували рак щитовидної залози. Ми вирішили, що будемо хоча б після операції забезпечувати цих дітей замісною терапією. Створили два санаторії для післяопераційних дітей та тих, що живуть на забруднених територіях, — це в Білорусі та в Криму, біля Чорного моря.

Зараз ці діти, які пережили операції, уже самі стали батьками, і ми намагаємося допомагати їхнім дітям. Тим, хто перебуває у скруті, виплачуємо стипендії. Іноді нам говорять: «Ми врятувалися завдяки допомозі Японії». Але був і такий випадок, коли ми не змогли нічим допомогти, — дівчинка померла. У Тані не одразу діагностували рак щитовидної залози, метастази пішли в легені й мозок. І вона померла... Для мене це був дуже великий шок...

Для раку щитовидної залози дуже важливо, щоб його виявили на ранній стадії. І тому ми надавали необхідну техніку, обладнання для УЗД.

«Чорнобильська» самогонка і челябінський плутоній

— Якими були перші враження від Чорнобиля?

— Було просто страшно. У Прип’яті, де немає жодної людини, навіть не розумів, чи можу я там стояти, чи для мене це нормально. Коли йшов по дорозі з увімкненим дозиметром і він пищав, було ясно: уже навіть справжній рівень радіації не можна виміряти. Був момент, коли ми їхали берегом Прип’яті, водій, перекладач і я одночасно відчули різкий біль у горлі. І в той же день, коли ми повернулися у готель, у всіх трьох була блювота, запаморочення...

Під час моїх перших приїздів у Чорнобильську зону я не знав, що там можна їсти, брав із собою консерви, хліб, воду. Але все це дуже швидко закінчувалося. Були й курйозні випадки, пов’язані з цим. У 90–му році я їздив у Краснопілля, це Білорусь, теж зона відселення. У практично всіх сусідніх селах нікого вже не було, але випадково я потрапив на весілля. Люди, які там жили, були дуже вражені, що аж з Японії хтось приїхав до них. І, звичайно, всі припрошували до столу — м’ясо, грибочки, торти. Мені було страшно це їсти, і я сказав, що у Японії спочатку вітають молодят, а потім п’ють. Мені налили склянку самогону — довелося пити. Потім же люди чекають, що я буду закушувати, дивляться на мене. А я сказав, що в Японії, перш ніж їсти, треба тричі випити... Після цього я мало що пам’ятаю. (сміється). Потім перекладач розказав мені, що я танцював з фотоапаратом на шиї, але навіть тоді відмовлявся від їжі.

— Ви були в Чорнобилі близько 20 разів, неодноразово наражали себе на небезпеку і в інших забруднених місцях. Захворіти не боїтеся?

— Я сам для себе визначив певні правила безпеки: наприклад, їду лише по асфальтованій дорозі... Але якщо через це захворію — така вже доля, нічого не вдієш.

І дійсно, Чорнобиль — не єдине радіаційно небезпечне місце, де мені довелося бувати. Я був на заводі в Штатах, де виготовляють атомні бомби. Вражаюча поїздка була в 1994 році, в Росію. Під Челябінськом є місто, якого немає на карті, — там розміщено завод, де найбільше в Союзі вироблялося плутонію. 50 років тому там стався вибух, і це все було засекречено. Я дуже хотів туди поїхати. Щодня ми сварилися з КДБ, і врешті–решт Москва дозволила мені наблизитися на певну відстань до заводу. Але ми напередодні поїздки з «кадебістами» випивали, і я в комітетника виграв «хто кого переп’є». Він мене трохи почав поважати (сміється) й дозволив проїхати на десять кілометрів уперед. Було дуже холодно — мінус 40... Вони всі навіть не виходили з машини, а я катався по снігу і фотографував. І коли це комітетник побачив, сказав: добре, ще на десять кілометрів уперед дозволяю... Таким чином ми доїхали до цього місця вибуху — я був першим із нефахівців, хто туди потрапив. (Я взяв звідти якийсь заморожений фрукт і потім виміряв — рівень плутонію і стронцію був надзвичайно високий). А коли ми повернулися в Челябінськ, науковці дуже хотіли обстежити мене. Але я відмовився: якщо я побачу, що щось не так, тоді мені буде страшно і я закину цю роботу. Ліпше не знати.

«Літня японка віддала чорнобильським дітям усі заощадження — 50 тисяч доларів»

— Як японська громадськість реагує на чорнобильську тему?

— Був час, коли ця тема піднімалася досить часто в Японії, зокрема в новинах. З 1996 року ми запрошували музичний ансамбль постраждалих дітей «Червона калина», вони розказували про Україну, Чорнобиль. Ми намагалися зачепити японців, підтримати інтерес до цієї теми. Зараз у Японії живе двоє дівчат з ансамблю, вони досі проводять концерти і нагадують японцям час від часу про чорнобильську тему. Але зараз практично немає інтересу до неї. Раніше, коли постраждалі діти ще були дітьми, це було резонансно, зараз вони вже дорослі. І це сприймається, як проблема дорослих. Тому практично програм з підтримки чорнобильців в Японії більше немає.

— А хто з японців переважно жертвує на потреби чорнобильців?

— Багаті люди не жертвують. Хоча був такий випадок, коли після телевізійної передачі, подзвонила літня жінка і сказала, що хоче пожертвувати всі гроші, які вона зібрала за все своє життя. І надіслала 50 тисяч доларів. Але останніми роками допомога суттєво зменшилася. Зараз допомагають постраждалим два основні фонди — «Допомога сім’ям Чорнобиля» і «Діти Чорнобиля за виживання». Надається ще також і обладнання для онкологічного центру.

— Яке, на вашу думку, ставлення Української держави до постраждалих громадян? Чи помітна реальна підтримка?

— Я думаю, що не тільки в Україні, а й у Японії для постраждалих майже нічого не робиться. Що стосується наслідків від Хіросіми — це теж дуже приховувалося. І довгий час не визнавалося, що хвороби виникали внаслідок бомбардування. Нещодавно я побував в Овручі, де навколишні села забруднені, і в мене склалося враження, що люди там залишені сам на сам зі своїми проблемами. На них давно вже всі махнули рукою...

Авторка вдячна за організацію інтерв’ю сходознавцю Ользі Балинській.