60 років в ім’я Кобзаря

Завтра головний шевченківський музей — Національний музей Тараса Шевченка, той, що на однойменному бульварі, — прийматиме гостей: з нагоди 60–річчя музею обіцяв бути Президент України. Понад сто запрошень розіслали також у творчі спілки, Кабмін, Верховну Раду, в Шевченківський комітет, Інститут літератури, запросили лауреатів шевченківських премій, шевченкознавців, мистецтвознавців, художників, письменників та іншу шановану публіку.

24 квітня 1949 року червону стрічку в новоствореному музеї перерізали голова Президії Верховної Ради України Дем’ян Коротченко і перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. Згідно з рішенням уряду, об’єднані в одну колекції Харківської галереї картин Т. Г. Шевченка і Центрального державного музею Т. Г. Шевченка, створеного на основі Республіканської виставки до 125–річчя від дня народження Кобзаря, — чотири тисячі експонатів — розмістили в будинку, який належав цукрозаводчику і меценату Миколі Терещенку. Походження шевченківських «фондів» встановлене: зразу після смерті поета українська громада Петербурга започаткувала Шевченківську колекцію. Костомаров, Честахівський, Жемчужников, брати Лазаревські, Козачковський почали цілеспрямовано збирати речі, які належали Шевченку або пов’язані з ним. До цієї збірки додався «спадок» Тараса Григоровича із приватних колекцій, та найбільше зібрання належало качанівському поміщику Василю Тарновському–молодшому. Тарновський передав свою багатопланову колекцію Чернігівському земству з однією умовою — вона має бути цілісною і не розпорошуватися по різних місцях. Але заповіт Василя Васильовича не виконали, відтак і в київському музеї Шевченка є багато качанівських раритетів, пов’язаних із Тарасом.

«Що даруватимуть високі гості до ювілею?» — запитую у вченого секретаря Національного музею Тараса Шевченка, письменника Василя Портяка. «Не знаю, ми ніяких замовлень не робили. Ось Шевченківська райдержадміністрація Києва до Дня музеїв минулого року подарувала великий плазмовий телевізор, ми тут показуємо фільми про Шевченка», — відповідає пан Василь.

«А розмови про те, що музей Шевченка збираються перенести в Канів, це серйозно?» — цікавлюся принагідно, бо столична інтелігенція б’є тривогу: говорять, що якісь темні сили плетуть інтриги навколо київського музею — поклали око на історичну будівлю в центрі Києва, хочуть сплавити всі експонати в Канів. А як же Київ без музею Шевченка? Василь Портяк каже, що теж чув такі розмови, але поки вони на рівні пліток. Можливо, й плітки, та цього року на закінчення ремонту канівського музею на території заповідника на Чернечій горі виділяється державна субвенція у розмірі 36 мільйонів гривень, а його ж треба буде чимось наповнювати...

Кажуть, канівські музейники­ уже представили в Києві концепцію експозиції оновленого музею, і вона нібито повторює оновлену київську. «Але в Каневі мало оригіналів шевченкових творів і меморій, — каже Василь Портяк, — навіщо витрачати стільки грошей, щоб будувати сучасний музей для ілюстративного матеріалу? У зв’язку з цим говорять, що нам запропонують поділитися експонатами. Там могила Шевченка — і це є найголовніший скарб, навколо цього і треба вибудовувати концепцію». «Гуманітарний бомонд» України з цього приводу не дійшов єдиної думки, відтак питання, де краще буде шевченковому спадку, широко дискутується у вузьких колах. А спадок за 60 років примножився — з чотирьох тисяч експонатів київського музею у 1949 році до 85 тисяч одиниць на сьогодні.

ДО РЕЧІ

Зараз у Національному музеї Тараса Шевченка триває виставка особистих речей Тараса Шевченка, приурочена до 60–річчя музею. «Після смерті Тараса Шевченка квартиру, яку він займав в Академії мистецтв, було опечатано, і після похорону, через деякий час, я одержав офіційне запрошення від поліції як домовласник бути присутнім при описуванні його майна, а Григорій Миколайович Честахівський для оцінки художніх творів, що залишилися після небіжчика», — згадував Зосим Недоборовський, чиновник митниці Петербурзької комісаріатської комісії. Оцінили все в 150 рублів 15 копійок сріблом. Найкоштовнішими визнано золотий кишеньковий годинник та паризький настінний годинник у круглій дубовій рамі. Завдяки вірним друзям поета, які влаштували проміж себе аукціон, щоб виручені гроші передати родичам Шевченка, а речі Тараса зберегти для наступних поколінь, ми й маємо можливість бачити на цій виставці той самий паризький настінний годинник у круглій дубовій рамі, і «хрустальний покарбований баклажок, із котрого Тарас Григорієвич пив горілочку збіса добру», і медальйон із пасмом волосся Шевченка, і полотняну солдатську сорочку, і франтівське літнє парусинове пальто з лляними штанями, і офортні дошки, пензлі, пера, олівці, навіть засохлі тюбики з фарбами XIX століття. До речі, настінний годинник, як і гіпсовий торс Венери, який стояв у нього в майстерні, Шевченко намалював у «Натюрморті» (1860) — сам малюнок і речі–прототипи зібрані в одному кутку.

Коли дивишся на матеріальний, речовий, світ українського генія, починаєш вірити історикам літератури, що Шевченко був естет і цінитель гарних речей: вишукані рамки для фотографій, порцеляновий кавник із позолотою, розписна табакерка з рогу з ініціалами Т. Ш., добротний мольберт з горіхового дерева, лакована дерев’яна скринька, яку Тарасу подарував Карл Брюллов у період навчання в Імператорській академії мистецтв — речі стильні й справжні, дорогі й зі смаком. На виставці також представлені стародруки — «Біблія» з автографом Федору Лазаревському, прижиттєві видання поем «Гайдамаки», «Тризна» з дарчими написами Миколі Маркевичу, два видання «Кобзаря» 1860 року, підписані дружинам Куліша і Бєлозерського, перший олійний автопортрет 1840 року та інші роботи — офорти, акварелі, малюнки олівцем, живописні полотна. З харківського художнього музею на тимчасове експонування привезли живописний портрет відомої поміщиці Марії Горленко пензля Шевченка, його помістили в постійну експозицію.

Ще в п’яти залах Національного музею Тараса Шевченка експонується виставка так званих шевченківських пейзажів — живописні роботи тих місць, де бував Тарас Григорович: Качанівка, Київ, Седнів, Березова Рудка. На мольбертах стоять пейзажі пензля Шевченка–художника, а на стінах — ті ж місця, закарбовані олією іншими художниками — зокрема Сергієм Шишком, Феодосієм Гуменюком та іншими.

Слова про особливу енергетику шевченкових речей — не пусті: занурення в епоху і контакт із меморіями генія залишає емоційний слід.