Зайцям тут справжній рай.
...Світова криза, економічний колапс, привид масового безробіття, обвал гривні, коливання курсу долара, передчасні вибори. Все це так дістало, що перевтомлена психіка просто волає про перепочинок. Отож ми їдемо туди, де ніхто не говорить ані про долар, ані про парламентських комедіантів. Туди, де люди просто живуть. Їдемо у маленьке мальовниче село Заячівка, заховане на карті Ковельщини з усіх боків лісами й рукавами Стоходу...
Повертаємо на село, але ліс чомусь не закінчується. Ще за кілометр між молоденькими сосонками стали виднітися перші хатини. В’їжджаємо і... губимося. Кілька вуличок біжать у різні боки, а куди їхати, коли кругом ліс, і куди не кинь поглядом, стоять спорожнілі обійстя без жодних ознак життя? Навіть запитати немає у кого. Між деревами ледь–ледь роздивилися приміщення, схоже на колгоспну ферму. Так і є — пилорама. Звідти й чути перші ознаки життя. Якщо є пилорама — то село ще не зовсім померло.
— А їх у нас не одна, аж дві працює, — просвітили чоловіки, на яких наштовхнулися неподалік. — Ферм уже немає.
Пилорами — то єдине, що дає заробіток кільком десяткам місцевого чоловіцтва
— Хату у вас купити можна? — цікавлюся.
— Ось стоїть порожня, біля неї друга. Пусток вистачає, аби ви жили.
Доїжджаємо до центру села, як підказали хлопці, і знову доводиться дивуватися: традиційний сільський набір (школа, магазин, клуб) прилаштувався чомусь на самісінькій окраїні Заячівки. За ними вже — чисте поле і ліс. На шкільному подвір’ї не чутно і не видно ніяких ознак шкільного життя. Окрім жовто–блакитного прапора на маленькій хатинці та хреста–фігури, заквітчаного барвистими стрічками. Чому і як цей хрест опинився на шкільному подвір’ї, згодом пояснили люди. Виявляється, на цьому місці був колись сільський цвинтар. І не окраїна це ніяка, а справжнісінький центр, бо вулиця тягнеться он туди, далі. Там теж є хати. А в школу сьогодні бігає всього п’ять школяриків–початківців, тому і замок на дверях, бо розбіглася дітлашня по домівках. З усіх об’єктів сільської цивілізації у дії застати вдалося лише магазин. Хоча і тут було безлюдно. На полицях, щоправда, слідів якоїсь кризи чи ажіотажного попиту на товари не видно.
— Невже не закуповують люди про запас навіть солі, мила, сірників? — напівжартома й усерйоз запитую власника крамниці. — Бо колись, як тільки якісь непевні часи наставали, народ миттєво скупляв товари на чорний день і все змітав із прилавків.
— Як бачите, все є, і паніки ніякої. Ось крамницю ремонтую, в іншій половині бар хочу відкрити, — розповідає про особливості економічної ситуації в Заячівці молодий підприємець Олександр Поварчук.
— А хто ж туди ходити буде, коли молоді в селі майже немає?
— Це зараз немає. А влітку ви побачили б, скільки у нас тут народу. З’їжджаються у відпустки, на канікули. Треба, щоб культурна точка була.
Для Олександра Заячівка — більш ніж батьківщина. Тут народилися прадіди, діди, батьки. Він, уже міська дитина (бо родина живе у Маневичах), виріс практично тут, у діда з бабою. І весь час сюди повертається, щоб у рідне село вдихнути нове життя. За свої 21 він уже встиг чималенько, навіть одружитися у вісімнадцять і стати татом чудового синочка. Не так давно викупив приміщення сільського магазину, що стільки літ бовваніло порожніми вікнами, а односельці не мали де купити буханця хліба. Та на цьому його плани не обмежились. Хоче хлопець у великому погребі колишнього полковницького будинку (жив там колись у двоповерховій квартирі справжній полковник) печериці вирощувати. А в сусідньому селі Сашкова родина хоче ще приміщення ферми викупити. На тій фермі можна навіть коней розвести. Для прогулянок верхи. Це коли Заячівка здобуде собі славу такого собі поліського бодайбо. Бо дав їй Бог для цього все: річку, ліси, болота. Гриби збирати можна, переступивши поріг хати. У лісах — море ягід. Навіть зайці попід хатами бігають. Навесні, коли господині капусту ранню на грядки висаджують, примудряються капосні розсаду погризти. Зайців тут завжди було багато, через те й село так назвали.
Колись пан із Поворська виселяв сюди селян, які провинилися. На пісок і болота. І не знав, який же тут райський куточок! Київський художник, викладач Національної академії образотворчого мистецтва Віктор Крижанівський теж народився у Заячівці. Після смерті батьків він із сестрою не продали й не покинули батьківську хату. Минулого літа збудував художник тут свою майстерню. А батьківський дім доглядає, як писанку. Він з Сашком уже думали про створення музею свого села. Хай залишилося тут лише шість десятків дворів і живуть, в основному, лише пенсіонери, не можна, щоб така краса пішла у небуття. А для початку хочуть центр Заячівки облагородити. Хто знає — може, й приїдуть сюди туристи в пошуках екзотичних куточків недоторканної природи. Олександр може організовувати і хорошу риболовлю, і полювання (якщо є ліцензія), екскурсії на човнах по Стоходу. Ще б якийсь ґрант виграти, щоб зелений туризм започаткувати. Поки ж що знання здобуває — навчається на еколога у Харкові.
— Он там острівок симпатичний є — із старим дубом, предковічним болотом. Майже як у «Лісовій пісні» Лесі Українки. Там би баньку збудувати... — не стримує своїх фантазій Сашко. — У нас навіть хати, покриті очеретом, збереглися. А головне — доїзд до нас прекрасний. І залізницею, й автобусом.
Василь Олексійович Боровик — сусід Сашка Новарчука. І хоч старший за нього майже втричі, енергії йому не позичати. Він пам’ятає дещо інші часи свого села. В середині шістдесятих життя тут кипіло–нуртувало, і Заячівка гриміла на весь район. Якось в один період повернулися з армії майже 30 молодих хлопців. І не самогонку цмулили і по барах сиділи, а працювали, як всі, і серйозно займалися спортом. Сільська футбольна команда грала на рівних із відомими на першості району і області. А потім... Міста забрали поступово молодь, хтось поїхав вчитися, хто до Кузнецовська на АЕС подався, а хто до Ковеля. Молоді робочі руки потрібні були скрізь, не те, що тепер. А Олексійович залишився у селі, хоч працювати доводилося по всій області. Але де б не був, що не робив би — про здоровий дух у здоровому тілі дбав завжди. Займався практично всіма видами спорту, з деяких мав навіть спортивні розряди. І коли тепер бачить, як проводить вільний час молодь — у нього серце болить. Тому і взявся організувати молодих заячівців і молодь із сусіднього Поворська у спортивні команди. Тренер на громадських засадах. Не всі розуміють Олексійовича. Невже чоловікові немає чого робити, як ходити з молодими на тренування, їздити на змагання, шукати по магазинах спортивні форми і бутси, а потім ще забирати брудну форму додому прати? І все це за просто так.
— Олексійовичу, маєте гарну господарку, обійстя красиве, добротну хату. Можете туристів у себе приймати?
— А де вони, ті туристи? Були, правда, якось іноземці у мене. Покатав їх по Стоходу на човні, ще й заплатили. Знімали на камеру краєвиди наші. Я теж глянув в об’єктив — краса! Отут живеш, щодня ходиш і не помічаєш, яка краса довкола. А вони обіцяли ще приїхати. Маємо що показати, чим пригостити, умови всі є. Треба лише займатися цим серйозно. Уявіть, я віддав у музей знайомому колекціонеру старовинний човен. Тому човнові років з триста було, і невідомо, з якого дерева він видовбаний, якщо зберігся до цього часу. Коли душею треба відпочити і втекти від навали цивілізації — колекціонер цей приїжджає сюди. Бо аура у нашої землі особлива. Запрошую і вас, приїздіть до нас влітку — не пожалкуєте.
... Повертаємося назад бетонкою «Ковель — Київ» і дивуємося: білий день, а на трасі — геть порожньо. Ні дальнобійних фургонів не видно, які мали б мчати до держкордону чи звідти, навіть підводу чи трактор не вдалося зустріти. Ось тобі й криза! Якщо вдень тут така безлюдність, то що тут уночі? Колись, не доведи Боже, було потрапити пізньої пори та ще в малолюдному місці на київську бетонку. На початку 90–х цю дорогу звали голодним шляхом. Їхав нею український люд на польські базари, вивозячи останнє з полиць спорожнілих крамниць, рятуючись від безробіття, безгрошів’я і непевності. Тут і промишляли, в основному, дикі банди. Розбій на дорогах сягнув таких масштабів, що хоч надзвичайний стан на дорогах вводь. Але якось пережили. Перейшло, перемололося. Хочеться вірити, що назавжди.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
