Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор.
Дивно, що про особливості обрядовості християн–поляків, німців, американців та навіть мусульман, юдеїв і буддистів в Україні відомо більше, ніж про релігійність братів–росіян. Хоча київська церковна традиція тривалий час перебувала і продовжує бути під сильним впливом традиції московської, у жодному українському ВНЗ не читають курсу історії російського православ’я. Розповісти про самобутність тамтешньої обрядової культури «УМ» попросила відомого мислителя, ректора Колегії Патріарха Мстислава, архієпископа УАПЦ Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка).
— Ваше Високопреосвященство, чим відрізняються православний іконопис, храмова архітектура, обрядовість у Києві й Москві?
— Навернення на Христову віру племен Півночі й Поволжя вимагало пристосування мови сакрального мистецтва до їхньої естетики. Яскраві барви розписів і щільне наповнення храмового простору іконами значно краще свідчили для східної людини про Христа, ніж стримані й аскетичні західні церкви. Кожен, хто бачив ламаїстські храми Монголії чи Бурятії, впізнає в них прообрази московських шатрових бань. І хоча візантійські та руські (тобто київські, українські) культурні впливи часом досить відчутні в російському живописі чи архітектурі, однак цивілізаційна дистанція, що зростала з часом, все більше віддаляла Московську церкву від нашої.
Там з’явився власний покрій священицьких риз, цілком відмінний від грецького, з боярського побуту ввійшли у повсякденне вбрання клиру високі, прямі камілавки, скуфії. А московського патріаршого кукуля взагалі не знали давніші грецькі церкви.
У Московському царстві виробилася власна манера читання церковних текстів, вимова яких пристосовувалася до місцевої. До того ж цей процес триває: на очах двох–трьох поколінь зникло з церковної вимови давнє слов’янське [h], повсюдно замінене на східне проривне [g]. Хоча ще в середині ХХ століття лінгвісти рекомендували вживати навіть у сучасній російській мові українське [h] у словах церковнослов’янського походження: Бог, Господь, благодать. Тепер же навіть у церковних хорах Східної України намагаються співати слов’янське «Господи, помилуй», із редукцією [о] («акаючи») та з твердим [g].
— Росіяни створили самобутнє церковне мистецтво, якого ми не знаємо, хоча й бачимо всюди в Україні. Чи можна припустити, що до переходу на традиції іншого народу призвела природна еволюція київського православ’я?
— Неповторна краса російського церковного мистецтва могла б захоплювати нас, як захоплює вона французів чи німців, аби не проблема зворотного впливу московського православ’я на Київську церкву. Ідеологія московського месіанізму, що сполучилася спершу з імперською доктриною, а згодом із большевицьким тоталітаризмом, стимулювала асиміляцію давніших християнських культур неросійських народів імперії: грузинської, української («руської»). Не маючи досить сильних механізмів спротиву — ані національного самоврядування, ні держави, ні своїх церковних структур, — ми на сході, півдні й у центрі України протягом XVIII—XX століть значною мірою втратили тяглість християнської традиції, зафіксованої в обряді. Ще й досі українському суспільству бракує цілковитого усвідомлення того, наскільки згубними були ці процеси в перспективі деградації моралі та етнічної самосвідомості.
І ці процеси не зупинені. Часто побудова нових храмів на Волині чи на Закарпатті йде в річищі цілком чужої нам синодальної традиції ХІХ століття, руйнує архітектурний простір міста чи села, як–от новий кафедральний собор Ужгорода. Виходячи з простоти побудови й відносної дешевизни, й досі копіюються однотипні храми, що сотнями зводилися в Російській імперії за часів урядування «Святійшого Синоду». Російський восьмираменний хрест чомусь сприймається у Галичині як ознака православної ідентичності, на відміну від грецького чотирираменного хреста.
— Яким чином сьогодні можна пізнати київську церковну традицію?
— Джерелом нашого знайомства з автентичною руською церковною традицією є богослужбові книги й твори церковного мистецтва часів розквіту нашого митрополичого центру, що настали з приходом на київську кафедру святого Петра Могили. Крім того, в регіонах, вільних від синодального впливу до ХХ ст. — на Буковині, на Закарпатті, на Галичині,—значно краще на рівні народної релігійності й парафіяльного устрою зберігся досвід київського православ’я. Та й народна релігійність Волині, Поділля, Наддніпрянщини, перенесена переселенцями на Слобожанщину, Таврію та Кубань, дає чимало матеріалу для допитливого й свіжого розуму. Перечитаймо хоча б під цим поглядом «Старосвітських батюшок і матушок» Івана Нечуя–Левицького, абстрагуючись від стереотипних уявлень про суто антиклерикальний характер повісті. Навіть у класичній «Настольной книге священнослужителя» отця Сергія Булгакова час від часу зауважується про місцеві особливості церковного життя й богослужбових практик у «Юго–Западной Руси», як називали наш край в імперській Росії.
Насправді ці особливості ще чекають на свого дослідника. Адже небезпечно декларувати відродження українського православ’я, а на практиці підмінювати його імітацією, створеною на основі чужого нам російського церковного досвіду. Я б назвав це «латентною русифікацією». Вона відбувається, коли, скажімо, в українських церквах занедбується парафіяльне самоврядування або соборне життя єпархій, коли ми механічно перекладаємо богослужбові збірки московського синодального друку, не зазираючи до грецьких архетипних текстів, або поширюємо масовим накладом російські катехитичні книги, коли повсюдно вішаємо копії ікон суздальського письма або покровительку дому Романових — Казанську ікону Божої Матері.
— Разом з особливостями церковного вбрання, архітектури, піснеспіву українське православ’я, навіть Київського патріархату, запозичує від росіян і особливості світогляду, часом дивні...
— Зверніть увагу, в яких ризах правлять наші священики. Причому йдеться не лише про те, грецькі це ризи чи московські. У Росії виникло кілька екзотичних звичаїв. Скажімо, міняти на Великодньому богослужінні кілька різних риз. Причина цього елементарна: кожен із купців, даруючи фелонь, вимагав, аби в ній батюшка служив на Великдень. Ось священик і намагався всім догодити. Але нині ми бачимо, як у деяких, навіть не вельми багатих, парафіях отці намагаються змінити два–три комплекти риз, нібито йдучи за стародавнім звичаєм.
Або ще один звичай прийшов із Росії — служити на світлому тижні в червоних ризах. Але ж у православному обряді червоні ризи — символ мучеництва, страждань. У них правлять на дні пам’яті мучеників, на Воздвиження Чесного Хреста, а в темно–червоних — у постові дні. Чому ж у Росії на пасхальні дні вбираються в червоне? А поміркуймо–но, як росіяни розуміють образ із церковнослов’янського тексту Квітної Тріоді «Пасха красная»? Правильно, «червоний Великдень». Ось і йде з народної етимології таке дивовижно невідповідне вживання риз. Чорних риз православна традиція взагалі не знала. А вони з’являються і в піст, і навіть на похороні, коли устав вимагає використовувати світлі ризи на знак народження спочилого до вічності. Тим часом декорування церкви в постовий час у темно–червоні, а не чорні, барви значно глибше відображає православну атмосферу посту, закріплену українською естетичною свідомістю.
— Очевидно, нам би слід краще знати церковну традицію сусіднього народу. Чи в Україні є дослідники, які серйозно вивчають історію Росії та її православ’я?
— У мене складається враження, що, оскільки русистика пильно контролюється й значною мірою спонсорується російським урядом або тамтешніми позірно неурядовими організаціями, її об’єктивність не вельми висока — і в самій Росії, і в нас, в Україні. Більшість українських публікацій про Росію має суто публіцистичний характер. А шкода. Адже це справді близька й водночас цілком відмінна від нас країна. Звільнення від політичних протистоянь і від комплексів старшого брата чи меншої сестри можуть відкрити перед нами неповторну самобутність партнера на шляху до спасіння. Це було б справжнім дарунком Провидіння і для нас, і для росіян.
Юрій Ісіченко народився 1956 р. 1979 року закінчив Харківський державний університет (спеціальність — українська мова та література). Працював у школі, викладав українську літературу в Харківському університеті. 1987 р. захистив кандидатську дисертацію «Києво–Печерський патерик в історико–літературному процесі XVI—XVIII ст. в Україні». Чернечий постриг з іменем Ігоря прийняв 12 березня 1992 р. у Михайлівському Золотоверхому монастирі. З благословення Патріарха Київського і всієї України Мстислава у 1992 р. висвячений на ієродиякона УАПЦ, у 1993 р. — на ієромонаха та єпископа. З 2000 р. — представник митрополита УАПЦ Константина в Україні.
Нова ідентичність Залісся формувалася у ХІІІ столітті у взаємодії фінно–угорського, слов’янського і тюркського люду, значний вплив на неї мало інтегрування тих земель в імперію Чінгісідів та феномен Золотої Орди. З часів Юрія Долгорукого й до Івана Калити заліські землі обмежувалися сприйняттям київського духовного досвіду, змагалися за свою церковну автономію в межах Київської митрополії. Однак із виділенням із Золотої Орди Московського князівства там формується цілком нова модель Помісної церкви, озброєна гаслом «третього Риму». У 1448 р. вона розірвала зв’язок із Константинопольською Церквою–Матір’ю та Київською митрополією.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
