Рівно дев’ять років тому, 16 квітня 2000 року, в Україні відбувся останній на даний момент всенародний референдум. Після напруженої виборчої кампанії, в ході якої завдяки нагнітанню народного страху перед «червоною загрозою» в особі Петра Симоненка Леонід Кучма переконливо переміг на других для себе президентських виборах, главі держави заманулося укріпити свої й без того немаленькі повноваження. Внаслідок вельми сумнівної «народної ініціативи» відбувся сумнівний плебісцит, який так і не став тріумфом Леоніда Даниловича, зате став неабияким посміховищем для України в очах міжнародної спільноти.
Дев’ята річниця — дата не кругла, але ми згадуємо про ті події невипадково. Адже питання референдуму знову набуває актуальності і знову йде від Президента. Цього разу — Віктора Ющенка. Обраний на хвилі Помаранчевої революції глава держави запропонував новий проект Конституції і наполягає на тому, що затверджувати його повинен народ. За збігом обставин, деякі позиції нового проекту Основного закону збігаються з тим, що свого часу пропонував ненависний Майдану Кучма. І що, до речі, за підсумками референдуму–2000 нібито переконливо підтримав народ. Однак навіть «озброєний» повноваженнями, адмінресурсом і ще досить потужною підтримкою електоральних мас Кучма так і не зміг втілити результати референдуму в життя. Тож, згадуючи події дев’ятирічної давності, спробуємо з’ясувати, наскільки вдалою буде (якщо буде) аналогічна ініціатива його наступника. І чи така вже вона аналогічна.