Що таке суверенітет уяви і які в нього вороги?

      Борис Клименко — відомий київський журналіст, який працює на іспанське інформагентство «ЕФЕ», «Радіо Франс Інтернасіональ», друкувався у польській «Газеті Виборчій» та інших ЗМІ. Днями видавництво «Толока» видало збірник наукових і науково-публіцистичних статей Бориса Клименка-літературознавця «Дефрагментація диска», не всі знають, що за фахом він — теоретик літератури. Після закінчення аспірантури Iнституту літератури пан Борис відійшов від літературознавства, наприкінці 80-х — на початку 90-х у країні було багато цікавих подій в політиці, а коли повернувся, то з'ясувалося, що вже немає колишнього рівня наукових дискусій, змазалося поняття наукової термінології, немає великих учителів. «Останні кілька років я розмірковую про суверенітет уяви як складову суверенітету свідомості, — каже Борис. — І всі 10 статтей у цій книзі спрямовані на боротьбу зі стереотипами наукової свідомості».

      — А хіба уява може бути не суверенною?

      — Ще й як! Вона може бути навіть рабською. Причому рабськість ця зазвичай не усвідомлюється. Найпростіший приклад — графомани. З одного боку, в їхніх уявленнях про ієрархію статусів письменництво займає найвищу сходинку. Щоб уподібнитися письменнику, їм треба написати щось і видати його. Бажано через видавництво, бо таким чином відбувається легітимізація статусу. А з другого боку, написане ними уявляється їм літературою. Спроби пояснити, що це не література, а просто факт писемності, як вирізане «Кіса і Ося були тут», наполягання на тому, що література починається з величезної відповідальності перед людиною і словом, зверненим до неї, дають лише один результат: ти стаєш особистим ворогом графомана. Скажи йому, що написати високохудожній твір так само важко, як зібрати автомобіль, і він тут же скаже: то ж — матеріальне, а творчість — ідеальна. А в сфері ідеального, мовляв, усі рівні.

      Так, щодо ідеального як властивості свідомості можна казати, що всі homo sapiens рівні, а от щодо здатності ідеальність однієї свідомості зробити доступною іншій свідомості, тут, на жаль, ніякої демократії. Знаєте, дуже багато авторів ненавидять своїх літературних редакторів. Вони вважають, що редактор — це письменник-невдаха. Насправді я б сказав, що редактор — це мужній письменник, який розуміє міру свого письменницького дару і не спекулює ним. А от щодо розуміння, яким має бути красне письменство, то тут такий редактор-письменник стає мужнім захисником мистецтва слова.

      На жаль, я не проходив школи редактури, але бачив, що видатні редактори робили з текстами, які їхні автори вважали геніальними: живого місця не залишалося від того тексту. А от правлений текст автором сприймався так: ну, я ж так і хотів сказати, тільки не вийшло. Так оце «вийшло» і є мірою таланту і геніальності. Письменник — це в першу чергу богорівна любов до людини, високорафінована уява, геніальне чуття слова, енциклопедичне знання рідної мови.

      — Із порушенням суворої наукової ієрархії, заснуванням приватних і громадських академій, університетів, інститутів розмилося поняття науковості. І дуже часто якусь нісенітницю, підписану «професором», люди сприймають як істину в останній інстанції.

      — Є, наприклад, люди, яким конче потрібен сучасний міф про Україну. Чую в книгарні Києво-Могилянської академії жіночку, яка шукає автора Знойка, який написав книжку про Україну в стилі «Богдана Гатила». Їй же не поясниш, що однієї фрази пана Знойка про те, що назва давньогрецького бога Нептуна прийшла з української мови, оскільки він називався «непитун», бо і як же «її можна пити — морську солону воду», достатньо для того, щоб ніколи не читати нічого в цього автора. Однак хтось же перевидає це.

      — Якою б суверенною не була уява людини, хтось же на неї впливає, щось же її формує. Де межа цієї суверенності, за яку не можна впускати маніпуляторів?

      — Знаєте, коли говорять про уяву, то здебільшого мається на увазі уява творча. Так склалося за останні три століття, що митці, які добивалися права на свободу творчості, досягли того, що у суспільній свідомості поняття свободи закріпилося за творчістю художньою, в першу чергу літературною. Потужна уява митця, який своїм творінням уявного світу зрівнюється із самим Богом. Літератори стають законодавцями в сфері уяви.

      Ті, хто добивався свободи творчості — тобто свободи розповсюдження своїх уявлень, — раптом стали поневолювачами уяви інших! Слава Богу, ми створені з великим запасом міцності — здатності до спротиву втручання у нашу свідомість.

      Відомий вислів «від того, що сто разів скажеш «халва», солодше в роті не стане» може бути потрактований і так: у роті не стане, а от уява, навантажена регулярним нагадуванням про халву, буде підсовувати свідомості цю «халву», аж поки не придбаєш її. Тобто таке нагадування є нi чим іншим, як засиланням у свідомість її паразитів. На розумінні того, що через опанування уявою людини можна втручатися в її свідомість, побудовинй весь механізм реклами і політичної пропаганди.

      Пам'ятаєте бум книжки «Как обретать друзей...»? Я працював на початку 90-х років у видавництві «Абрис». Тодішній керівник видавництва Юрій Прилюк, що так передчасно пішов від нас, — у наступному році виповнюється 10 років, як його немає, планував видати її в Україні. Я зазирнув у цю книжку і був шокований набором банальностей, про які розповідалося ще банальнішою мовою. Але симптоматичною була її поява саме в час розвалу тоталітарної імперії. На місце планового втручання у свідомість співгромадян одержавленої Комуністичної партії прийшло втручання громадян у свідомість інших громадян на, так би мовити, атомарному рівні. І що цікаво, з допомогою таких книжок усіх навчають, як втрутитися в чужу свідомість. Бачите, скількі курсів із нейролінгвістичного програмування? А от курсів і книжок із методиками захисту свідомості від втручання в неї практично немає.

      — А що ви називаєте захистом?

      — Радянський анекдот часів єдиної програми новин «Врємя» розповідав про людину, яка вирішила поклацати каналами, щоб знайти в цей час щось інше. І на одному з наступних каналів ця людина натрапляє на кадебешника, який показує кулака і каже: «Я тобі поклацаю. Дивись програму «Врємя». Тепер каналів багато. А от одноманітність їхня майже радянська. І всі вони пропонують матеріали, що мають так заколисати уяву, а через неї і свідомість людини, щоб у неї не було потреби розмірковувати над світоглядними чи політичними проблемами. Мовляв, для цього існують зовсім інші люди — політична і ділова еліта, чиновництво різних рівнів, як державне, так і муніципальне. А ти — глядач, слухач, читач — працюй, ходи до церкви і не суши собі голову над проблемами не твого рівня.

      Простим вимиканням телевізора свідомість не захистиш. Бо її ж практично неможливо вимкнути. Тебе намагаються захопити зсередини, проникаючи в твою свідомість. Але в свідомості має бути вироблений механізм «свій-чужий», і його появі дуже допомагає національна і світова класична художня література.

      — Тобто художня література не загрожує суверенітету свідомості?

      — Вмикаючи телевізор, радіо або купуючи газету чи книжку, я вирішую, допускати в свою свідомість чужу уяву чи ні. Добре, якщо вона буде суголосною чи співмірною, а якщо ні? Свого часу, читаючи «Братів Карамазових» Достоєвського, я зупинився на «Легенді про великого Інквізитора». Я відчув, що в мене не вистачає ні душевного, ні духовного досвіду, щоб бути читачем, адекватним письменникові. Майже те ж саме було і з «Анною Карєніною» Льва Толстого: разів десять я брався її прочитати, але зміг це зробити тільки тоді, коли набув необхідного життєвого досвіду.

      Але ж є такі види чужої уяви, які справедливо кваліфікуються як нелюдські. І чи треба проходити через цей досвід нелюдськості?

      З іншого боку, потужностей для регенерації у свідомості з роками меншає. Вона костеніє, як і все інше. І хоча уява може ставати все більш потужною, відповідників їй в особистісному житті людини стає все менше. Людина починає шукати Вічної книги.

      Ви не замислювалися, чому держави не викреслюють зі шкільної програми вивчення літератури? Приватні навчальні заклади також не відмовляються від курсів історії художньої літератури, вітчизняної і зарубіжної. Здавалося б, в умовах існування і якнайширшої доступності телебачення, театру, радіо, газет, журналів, потужної кіно- та відеоіндустрії, інтернету, зрештою, навіщо ще й літературу вивчати? Виявляється, треба.

      Правила уявляння, усвідомлення, уподібнення і розподібнення різноманітних знаків, символів тощо, — все відбувається завдяки художній літературі, тобто олюднення свідомості людини відбувається саме через художню літературу.

      У цих дрібненьких чорних цяточках, розсипаних по білому полю сторінки, таїться такий потенціал! Як би не намагався керувати уявленням читача письменник, усе одно уява читача намалює те, на що вона здатна. У видатного американського фантаста Айзека Азімова я прочитав в ранній юності оповідання про спецшколу майбутнього, де спеціально відібрані діти навчаються, на відміну від більшості, яким просто переписували у мозок усю необхідну їм масу знань, за друкованими книжками. І це не просто данина давній гуманітарній традиції — це захист суверенітету уяви, а через неї — незалежності свідомості.

Ярина РОМАНОВА.