Вихованка Волошина

Із кожним роком дедалі менше залишається людей, які особисто знали президента Карпатської України Августина Волошина. Однією з останніх свідків тих подій є 90–річна сестра Ольга, черниця–василіянка, яка нині живе в Хусті.

На будинку, поруч із хустською Свято–вознесенською греко–католицькою церквою, меморіальна дошка. Із неї дізнаюся, що тут у 1938–1939 роках мешкав Августин Волошин. Нині тут невеличкий жіночий монастир. Дзвоню в електричний дзвінок. До брами виходить молода черниця.

«Чи можу я бачити сестру Ольгу?» — запитую, відрекомендувавшись.

— Так, звичайно, — посміхається чорниця. — Проходьте до каплиці.

Сестра Ольга не примусила себе довго чекати. Назустріч мені вийшла жіночка в чернечих шатах та капцях. З–під чорної хустки вибилося пасмо сивого волосся. Довідавшись, у чому річ, сині очі засвітилися усмішкою.

— О так–так, я знала отця Августина! Це була надзвичайна людина, — сестра Ольга присіла на лаву в капличці й почала оповідати історію свого життя.

Народилася вона 1919 року в селі Руські Комарівці. Батько Василь Ладжун, уродженець сусідньої Дубрівки, загинув у вирі Першої світової війни. Мати залишилася з двома діточками на руках. Коли вийшла заміж удруге, чоловік не злюбив падчерок. Місцевий священик порадив віддати дітей у сиротинець, яким опікувалися сестри–василіянки. Так Марічка Ладжун опинилася в Ужгороді. Сиротинець не мав жодної державної підтримки. Тому черниці обробляли землю, доглядали за великим садом, тримали коней, корів, і з того жили. У сиротинці було 15 дітей. Окрім того, василіянки опікувалися великим інтернатом попівських та дяківських сиріт.

Але в 1934 році графиня Анна Погані відсудила будинок і майно дитячого притулку. Тож сиротам довелося перебиратися до попівського інтернату. Проте через кілька тижнів отець Августин Волошин вирішив цю проблему: купив у чеського лікаря у центрі міста будинок і подарував його сиротинцю. Це було дуже зручно, адже поруч — василіянський монастир, навпроти — інтернат для попівських дітей, а через кілька будинків — помешкання рідних сестер Августина Волошина — Ольги та Олени. (Нині цю вулицю названо іменем президента Карпатської України, а на колишньому сиротинці, тепер — дитячий садок, у пам’ять про нього висить меморіальна дошка. — Авт.).

Закінчивши горожанську школу, Марія Ладжун вступила до учительської семінарії. Чернечі обітниці прийняла під іменем сестри Ольги.

Несподівано літня жінка дістає з молитовника чорно–біле фото і простягає мені. «Цю фотографію зроблено на ґанку будинку сестер Волошина, — розповідає сестра Ольга. — З одного боку сидить отець Августин, а з другого — його дружина, пані Ірина. У них своїх дітей не було. Ми, до речі, кликали його «татком», а її — «мамкою». А вони нас називали «діточками». Вони нам сукні пошили за свої гроші. Ми дуже любили приходити до Волошиних у гості. Пригадую, що паніматка Ірина, коли мене цілувала, то низько схилялася, бо я була мала зростом, і приказувала: «Марусько, коли ти вже виростеш?».

— Як ви зберегли це фото? Адже за нього можна було мати великі неприємності в радянські часи?

Сестра Ольга посміхається: «У книжках переховувала». Потім знову замислено подивилася на фото, наче перенеслася в той далекий–далекий час. «Бачите, я отут, в першому ряду, друга ліворуч. Здається, це було якраз на 50–річний ювілей отця Августина». Її рука затремтіла.

— Цей будинок у Хусті теж купив він для сестер–василіянок у посла чеського парламенту Куртяка, — продовжує сестра Ольга. — Тож коли тут постала Карпатська Україна, монашки з радістю виділили Августину Волошину місце під кабінет. Коли Ужгород зайняли мадяри, я з ще однією сестрою–василіянкою спакувала валізку і подалася на автобусі до Хуста. В цьому будинку ми й зустрілися з отцем Августином. Я була тут недовго, бо учительська семінарія перебралася до Виноградова і треба було поспішати на навчання. Це все відбувалося дуже динамічно. Як у кіно. Тяжко то згадувати, — раптом зітхнула вона. — Як нині бачу, як наші хлопці по двоє йдуть вулицею в мадярську армію. Я дуже плакала. А за якусь хвилю вже було чутно постріли. Дивлюся у вікно: суне натовп, тримає суху галузку, а на ній трикольорові пантлики. «Ієн Модьорорсаг!» — кричать. Далі почали розбивати крамниці й склади і тягнути звідти всякий товар. Адже Мадярщина була бідна. Там із паперу робили тканини, а на ногах носили дерев’янки.

Після повної окупації Закарпаття я повернулася до василіянського монастиря в Ужгороді, де залишилися сестри, які себе почували мадяронками. У 1941 році закінчила учительську семінарію, де навчання вже велося угорською мовою. Наші інтернати, школи були перетворені на військові шпиталі. Ми всі пройшли курси медсестер і доглядали за пораненими. Далі мене направили аж у Сегед (Це в Угорщині. — Ред.). Американські літаки трясли ним, як сірниковою коробкою. Згадую вози хаотично скиданих трупів. У шпиталях були такі страшні воші, що аж повзали підлогою. Ми рятувалися тільки тим, що постійно прасували... Коли фронт наблизився до Закарпаття, я повернулася до Ужгорода.

— А далі прийшов комуністичний режим і став боротися з релігією...

— Так, у нас відібрали і будинок, і господарство. Казали, що нема де розташувати університет. Тож не стало з чого жити, і сестри влаштовувалися на роботу, хто куди міг. Лікар Олександр Фединець прийняв до мукачівської лікарні з десяток наших черниць медсестрами. Але потім їх теж наказали звільнити.

— А як ви жили всі ці роки?

— Ходила з роботи на роботу, поки не вступила на біологічний факультет, але все одно не закінчила. З 1956 року і до пенсії працювала вчителем виробничого навчання у Середнянській середній школі. Вдома молилася. Звичайно, виникали підозри, чому я живу сама, не заводжу сім’ї. Доводилося переходити з одного кутка в інший. Так на своє житло і не здобулася.

А коли настала Україна, а з нею і свобода, то мене знайшли наші нові сестри. Тепер я з ними тут. Як і 70 років тому.

Якраз настав час молитов, тож наша зустріч мимоволі добігла кінця. Вийшовши на площу Богдана Хмельницького, я ще трошки постояв перед цим начебто звичайним будинком із такою незвичайною долею та незвичайними людьми, які в ньому жили і живуть досі.