Дорога до Достоєва

Поки ми розмовляли, я встиг добряче змерзнути, незважаючи на перші дні квітня: приміщення Липовецького районного архіву не опалюється. У таких умовах доводиться щодня працювати Олександру Роговому — керівникові цієї установи, а заодно авторитетному на Вінниччині краєзнавцю, розвідки якого розфарбували не одну білу пляму в історії регіону. В останні роки ім’я Рогового відоме далеко за межами країни. Його знахідки дозволили зробити важливий прорив у достоєвістиці, він став постійним учасником міжнародних наукових конгресів у цій галузі, а торік у співавторстві з московським дослідником Миколою Богдановим видав у Росії невеличким тиражем підсумкову книжку «Родословие Достоевского».

«Дід підписувався по–українському»

— Олександре Івановичу, як виникло ваше зацікавлення Достоєвським?

— Мені кажуть, що без містики не обійшлося. Не знаю як щодо містики, але дивовижні збіги справді були. Я народився в селі Луків під Ковелем, воно розташоване через поле від одного з родових гнізд Достоєвських — села Кличковичі. Потім батьки переїхали на Вінниччину, де я після школи вступив до педагогічного інституту. У 1980 році як учитель історії я потрапив за розподілом у село Війтівці Липовецького району. І в перші ж місяці роботи почув цікаву легенду від шкільного сторожа про те, що колись у селі був священиком батько Достоєвського. Я уточнив за збірником документів Подільського історико–статистичного комітету, що насправді священиком був не батько, а дід письменника, і цей факт увійшов до написаної мною історії села. Більш у це питання не заглиблювався, бо займався іншими краєзнавчими темами.

На початку 1990–х років у достоєвістиці було поставлено проблему: звідки походить батько письменника? Бо по лінії матері, російської купчихи, було відомо ніби все, а по лінії українських коренів — майже нічого. І коли московські дослідники випадково виявили в уже друкованих джерелах презенту на призначення священика Андрія Достоєвського «в Войтовку Немировского ключа Брацлавского уезда», вони почали розшукувати це село. Справа виявилася не простою, бо в Подільській губернії було шість подібних населених пунктів, і три — у тодішньому Брацлавському повіті. У двотисячному році у Війтівцях побував учений із Москви Микола Богданов, якому не розповіли і тієї легенди, яку чув я, — він навіть не був упевнений, чи до того села потрапив. Але йому дали мою адресу, він написав листа, тож через деякий час ми стали працювати разом і близько подружилися. Завдяки такому збігу обставин я й зайнявся генеалогією Федора Михайловича Достоєвського цілеспрямовано, і таке поєднання місцевого краєзнавства з великою наукою дало чудові результати.

— І що саме вам удалося знайти?

— Сенсаційні знахідки почалися після перших же поїздок до архівів, і практично в кожному щось виявлялося! Це робилося при активній участі Миколи Богданова. Їду в Київ — знаходжу метричну книгу із села Скала Вінницької області, де був священиком Ян Достоєвський — брат Андрія Достоєвського. Їду в Житомир — знаходжу цілу справу про встановлення дворянства Станіславом Достоєвським (це син Яна), і в цій справі ми бачимо волинські сліди, про які не було відомо. Їду в Хмельницький — там знаходжу автографи Андрія Достоєвського. Виявилося, що дід під церковнослов’янськими текстами своє ім’я підписував по–українському як «Андрій»! Хіба після цього можуть бути сумніви в українських коренях? До речі, батько письменника теж підписувався «Михайло» і тільки після війни 1812 року, на якій був лікарем, став писати «Михаил».

Полісся, Поділля, Московія...

— Скажіть, польовий пошук ви теж вели?

— Так, ми зробили кілька експедицій. Спочатку по Вінниччині — ми з Миколою Богдановичем побували в селах Скала, Новоживотів і Скоморошки Оратівського району, в селі Булаї Погребищенського району, де правив священик Черняк — нащадок молодшої батькової сестри, тобто тітки письменника. Торік ми побували в Кальнику Іллінецького району. Там теж є могили Достоєвських, і ми їх розшукували.

А найдальша і найцікавіша експедиція — на Волинь у 2006 році. Ми добирались туди і поїздом, і автобусом, а подекуди йшли пішки, поки розшукали села Кличковичі і Секунь, відомості про які знайшли в архівах. З’ясувалося, що Кличковичі дуже маленькі, там усього сім дворів, але ми знайшли місце, де були панський фільварок Достоєвських, погріб, криниця. У XVII і першій половині XVIII століття було там родове гніздо Достоєвських.

Цікава знахідка нас чекала в селі Секунь під Ковелем. Там стоїть церква, яку розписував Тарас Шевченко, а збудовано її з дощок старої церкви ще часів Достоєвських! Тепер мрію побувати в селі Достоїв, яке розташоване в Білорусі й від якого походить відоме прізвище. До речі, це українське село, на українських етнічних територіях, там і зараз розмовляють українською мовою.

— А коли Достоєвські перебрались в Україну в її нинішніх кордонах?

— Припускалося, що далекий предок письменника Аслан Мурза, представник роду Ртищичів, 1389 року приїхав у Москву із Золотої Орди. Прізвище вказує на село під назвою Ртищів, і ним, вірогідно, може бути нинішній Ржищів Київської області, який тоді був на території Золотої Орди. Так вважаю не тільки я, а й інші дослідники. Було відомо, що його нащадок Данило Ртищич у 1506 році отримав село Достоїв. Його нащадки ним володіли до XVII століття, тому рід став називатися Достоєвськими. А от те, як вони потрапили у Війтівці, було суцільною білою плямою.

Історичні документи згадують, що в 1570–х роках «прокуратором» князя Андрія Курбського був якийсь Феодор Достоєвський. Більше про нього нічого не знаємо, але важливо, що це їхній перший слід на Волині. Поодинока згадка 1664 року вказує на пана Достоєвського в Секуні. А що стосується Кличковичів, то архівні дані свідчать: першим власником був Карл Достоєвський, який мав сина — Гомера Достоєвського.

— То як тепер — на основі нових документів — виглядає рух роду Достоєвських із Волині на Поділля?

— З Волині вихід Достоєвських відбувся в 1775 році, коли вони продали Кличковичі. Невідомо, чому вони це зробили, але саме того року Григорій Гомерович Достоєвський переїздить до Янушполя. Є різні думки, де він був, але, за моєю гіпотезою, це Янушпіль під Житомиром. Там Григорій Гомерович став священиком, на церковне служіння послав і своїх синів. Таким чином Ян опинився в Скалі, Андрій — у Війтівцях. Андрій Достоєвський, дід письменника, править із 1782 приблизно по 1820 рік, тобто майже сорок років. Потім із 1820 по 1829 рік там править його син Лев — дядько письменника. У 1809 році звідси їде до Москви Михайло Достоєвський, щоб учитись на лікаря.

Документи проти легенди

— Пригадую з історії літератури, що у сім’ї був спротив, аби Михайло Достоєвський ішов на медичну службу...

— Ми з Миколою Богдановим розвінчали кілька поширених легенд, і це одна з них. Вважалося, нібито Михайло поїхав у Москву через конфлікт із батьком і нібито його благословила мати. Це зовсім не так: він навчався в Шаргородській семінарії, і його, як одного з кращих семінаристів, послали здобувати лікарський фах до Москви за рознарядкою, яка надходила щороку. Матір, яку звали Анастасія, теж не могла його благословити, бо померла ще в 1805 році, і ми знайшли метричний запис про її смерть. У джерелах згадується, що вона була знатна і дуже відома у своєму краї жінка.

— А вона з якого роду?

— Дівоче прізвище досі не відоме, хоча в мене є робоча гіпотеза. Взагалі виникло ще багато питань, на які слід відповісти. Скажімо, в 1829 році у Війтівцях помирає Лев, який мав дуже слабке здоров’я. Після його смерті сім’я виїхала, Михайло її розшукував, але не знайшов, і ми досі не можемо встановити, куди саме вона поїхала.

— Крім Лева, ще були брати або сестри?

— Було ще шестеро сестер. По цих лініях ми відшукали в Україні багато нащадків Достоєвських — у Києві, Одесі, Макіївці і, звісно, у Вінниці. Правда, у них зараз інші прізвища.

— Отже, є підстави сподіватися, що у нас відкриють музей Достоєвського?

— У світі є сім музеїв Достоєвського: один — у Казахстані, один — у Білорусі, решта — в Росії. Формування першого в Україні музею Достоєвського зараз іде повним ходом за активної участі обласного краєзнавчого музею, якому ми передали матеріали, та за сприяння місцевої влади, і він буде у Війтівцях. Сьогодні створення музею виходить на фінішну пряму — у третій декаді квітня його мають відкрити. Поки що це буде громадський музей. Сюди може пролягти один із важливих туристичних маршрутів, адже письменник дуже відомий у світі. У Війтівцях уже побували науковці, князі, російські дипломати. Тут збереглись чотири могили предків письменника. Щоправда, їх ще треба впорядкувати, поставити камінний знак із написами, але найближчим часом це буде зроблено. Можливо, знайдуться люди, які допоможуть нам видати книжку в Україні.