З 84–річним Олександром Бичком ми зустрілися у переддень його подорожі до Бухенвальда. Ще юнаком він відчув там смак волі після трьох років концтабірного рабства. Відтоді не раз відвідує колишній концтабір на запрошення німців. Мислить світло і тверезо. Визнає, що до останніх днів залишатиметься «червоним» і що хотів би відчути на собі «тверду руку» правителя. Такі ідеали підживлювали в ньому упродовж багатьох десятиліть. Та від цього не стає менш жахливою розповідь Олександра Бичка про коричневий відповідник червоного «очищення». До пальта літній чоловік прикріпив свій табірний номер — 2216. Розмовляємо неподалік Бабиного Яру, що болюче прозирає крізь освітлене весняним сонцем гілля з бруньками й першими листочками.

Блокнот із різномовними записами про концтабір Бухенвальд харків’янин Еміль Альперін береже упродовж 64 років. На пожовклих сторінках — враження шістнадцяти його побратимів, в’язнів–підпільників. Це учасники інтернаціонального визвольного комітету: троє іспанців, двоє голландців, двоє французів, двоє громадян СРСР, німець, австрієць, бельгієць, поляк, словенець та британський військовополонений. «Треба було бачити стадо обірваних людей, у яких залишилися лише шкіра й кості. Ці люди жадібно кидалися на візок із лушпайками брукви, ніби голодні вовки. Треба було бачити щодня сотні трупів, які вивозили до крематорію», — писав один із побратимів, бельгієць Теодор Гайнц.