Валентина Шевченко: Смішно було б не мріяти про нові перемоги

«Медаль чемпіонату світу — новий крок уперед»

— Валентино, вітаю вас із нагородою. Чи ви очікували, що третє місце світової першості зробить вас «спортсменом місяця» на Батьківщині?

— Мені здається, що про ці номінації спортсмени дізнаються лише після того, як їх визнають переможцями. Для мене ця нагорода є дещо несподіваною, адже під час змагань думаєш зовсім про інші речі. Що сказати? Я дуже вдячна людям, які спричинили мої останні вдалі результати, а також тим, хто це оцінив.

— Відчуваєте зараз сатисфакцію за тяжку працю? Ваша самооцінка змінилася?

— Я б не сказала, що почуваюся після того третього місця якоюсь величнішою. Це, швидше, просто гідна нагорода за нелегку працю, за багато років тренувань. Це є новим кроком уперед і для мого тренера, і для сім’ї — усі вони довго очікували на цю медаль.

— Що ж для вас стало запорукою такої вдалої гонки в Чехії?

— Траса в Лібереці виявилась важкою, сніг був мокрий, і це внесло корективи у фінальні результати. Тим більше що найкращі результати на цій довгій дистанції показали дівчата, які не надто полюбляють бігти спринт, як і я. Коли я побачила на фінішній прямій суперниць, у яких була впевнена, що вони не надто сильніші за мене, — цей факт теж додав сил.

— Яке загалом враження від сезону, що закінчився? Чи відчули ви взимку вплив фінансової кризи?

— Як же без неї. Але добре, що навіть у часи економічних негараздів знаходилися кошти на участь у міжнародних змаганнях. Особливо корисною була моя поїздка до Ванкувера, де відбувався один зі стартів Кубка світу. Змагання відбувалися на олімпійській трасі, на яку я планую повернутися вже наступної зими. Отримана інформація тепер стане у великій нагоді в моїй підготовці до майбутніх Олімпійських ігор.

«Траса у Ванкувері не надто подобається»

— Ну і як вам траса Олім­піади–2010?

— Я б не назвала її надто комфортною, принаймні для мене. Там не такий рельєф, на якому я почуваюся впевнено. У Лібереці, для прикладу, лижня була силовою, з підйомами. У Канаді ж доведеться більше бігти ковзанярським ходом, а в цьому елементі мені трішки важче змагатися.

— А що саме у вас на трасі виходить легше, а що — гірше?

— Я почуваюся впевненіше на підйомах, подобається силова боротьба. З іншого боку, рівнинні ділянки маршруту недолюблюю. Там мені незручно.

— Відтак будете готуватися до лижні Ванкувера якимось особливим чином?

— Готуватися до неї ми будемо за звичним планом, як і раніше. Єдиним питанням залишається місце проведення передолімпійського збору. Але це вирішимо вже у процесі підготовки.

— Як ви оцінюєте свою спортивну форму після завершення сезону?

— Та не скаржуся. Щоправ­да, попереду на мене чекає операція на нозі, однак про неї не хотіла би багато говорити. Скажу тільки, що тренування планую відновити у травні; займатися буду в звичному режимі — крос, ролери. Операція ніяк не вплине на підготовку. Уже склали плани підготовки, проаналізували попередні результати. Сподіваюся, негативних моментів у цій роботі трапиться якомога менше, можна буде зосередитись винятково на спортивній складовій.

Вважаю, у Ванкувері можна буде поборотися за нагороди. Шанси на перемогу має кожна з тих двох десятків спортсменок, що пробилися на Ігри до Канади.

— Чи відчуваєте тепер у собі сили замахнутися на вище місце, ніж третє?

— Боротися можна і треба, тому й поїдемо до Канади по перемогу. Та й, знаєте, після того, як я вийшла на новий рівень, думати про щось нижче було б смішно. Думку про п’єдестал я сприймаю тепер як щось звичне. Але вона створює певний тиск відповідальності, адже тепер не тільки ти сам від себе, а й фахівці з уболівальниками очікуватимуть нових висот і гнатимуть уперед.

«Перемогла у новому костюмі за допомогою «піт–стопів»

— Віднедавна в лижних гонках з’явилися так–звані «піт–стопи». Як ви ставитеся до цього явища?

— На трасі багато залежить передусім від сервіс–групи. На останньому чемпіонаті світу було добре помітно: якщо лижі біжать погано, весь тренувальний процес може зійти нанівець. У мене ж вони, зазвичай, працюють гарно, і результатом цього стала бронзова медаль на 30–кілометрівці в Лібереці.

Стосовно «піт–стопів», то вони відіграли важливу роль. Коли сніг мокрий, лижі швидко втрачають свої швидкісні властивості. А тепер можна їх міняти на трасі певну кількість разів. У Лібереці я цим із задоволенням користувалась.

— Що за історія вийшла з лижним костюмом, у якому ви бігли в «бронзовій» гонці?

— Його привезли практично напередодні старту, я навіть не планувала в ньому виходити на лижню. Але якось так сталося, що раптово вирішила одразу випробувати. Хороша форма, мені сподобалося в ній змагатися. Там така незвична, для нашої збірної, кольорова гама, що мене ніхто не впізнавав спочатку.

— Цей костюм чимось суттєво кращий порівняно зі старим?

— Я б так не сказала. Той, у якому пробігала весь сезон, був трішки більшим за теперішній, але якогось дискомфорту не відчувала. Просто новий чимось сподобався, тому й вирішила спробувати його в ділі. Але шукати причини перемоги саме у формі я не хочу.

«На вулицях без шапки мене не впізнають»

— Після вдалої гонки вас дуже зворушливо привітала полячка Юстина Ковальчик, яка здобула «золото». Вона є вашою подругою, чи це був просто дружній жест?

— Із полячками у нас особливо гарні стосунки — ми товаришуємо командами, намагаємось допомагати в чомусь, якщо це можливо. Полячки навіть дещо схожі на нас, оскільки мають такий самий нечисельний склад, що й наша збірна.

— А в національній команді із ким найбільше спілкуєтесь?

— О, у нас дуже дружна компанія, ми завжди спілкуємося всі разом. Нема такого, щоб хтось із одним розмовляв більше, а з іншим — менше. Має бути командний дух, і саме в нашій збірній він присутній, на мою думку.

— Валентино, ви представляєте невеликі Бровари. А чи впізнають броварчани на вулицях відому землячку?

— Упізнають лише ті, хто мене добре знає, мої друзі. Я навіть рада, що так є, бо постійна увага — це було б занадто для мене. Це заважає повсяк­денному життю. А в рідному місті є люди, які за мене хвилюються, вболівають, і це мене тішить.

А звичайний уболівальник, який бачить мене по телевізору у шапочці й окулярах, навряд чи впізнає мене на вулиці чи в магазині у цивільному одязі (усміхається).