Леся Воронина: Мрію, щоб усі крокодили раптом полетіли в космос

Леся Воронина належить до найпопулярніших вітчизняних дитячих письменників. Її твори активно видають, транслюють по радіо, друкують у часописах, вони перемагають у рейтингах. Сама пані Леся справляє враження тихої і домашньої. Що ж насправді ховається за цим поглядом уважних темних очей у великих окулярах — спробували ми з’ясувати в авторки нямликів, агентів 000, хлюсів та інших потойбічних істот.

«Я ніколи не була зразковою дівчинкою у випрасуваній сукенці з бантиками в кісках»

— Пані Лесю, цікаво, яким пригадується дитинство відомій дитячій письменниці?

— Пам’ятаю себе дуже рано. Наша завжди напівтемна кімната в «комуналці» на вулиці Толстого в Києві — цілий світ із дитячими таємницями, змовами й дружбами. Моє ліжко, відгороджене в кутку старими шафами, картина на стіні, яку я могла роздивлятися годинами — жінка у старовинному одязі стоїть біля вікна й пильно щось роздивляється. Довгий час я була впевнена, що вона вибирає цілу (без «стрілки») капронову панчоху, бо так щоранку робила моя мама, збираючись на роботу. Через багато років з’ясувалося, що то була репродукція Вермеєра «Дівчина читає листа».

Мене, як і більшість радянських діточок, дуже рано віддали в ясла, бо мама мала йти на роботу, і зіткнення з чужим, часто жорстоким і несправедливим світом дорослих — виховательок, нянечок, лікарів і медсестер — виробило в мене безпомилкове, як у дикого звірятка, уміння визначати людей з першого погляду — хто насправді добрий, а хто тільки прикидається, хто настукає на тебе виховательці, а кому можна розповісти навіть почуті у дворі моторошні історії.

Я ніколи не була зразковою слухняною дівчинкою у білих шкарпеточках, випрасуваній сукенці і з бантами в кісках. Я була схожа на хлопчика — у шість років навчилася кататися на ковзанах і на лижах, уміла давати здачі, мала одну найкращу подругу Маринку, без якої просто не могла жити, купу друзів і кілька ворогів, мріяла про двоколісний велосипед і ненавиділа будь–яку несправедливість і насильство.

— Родина відіграла роль у вашому становленні?

— Головним критерієм в оцінці людей для батьків було — «порядна людина», чи «непорядна». А ще вбивча характеристика — вона чи він «міщани». То був просто смертельний вирок. Ті міщани видавалися мені якимись казковими чудиськами, які гребуть під себе килими, кришталеві люстри й поліровані меблеві гарнітури. У нас, ясна річ, нічого того не було, зате була величезна розкішна бібліотека, і це, насправді, для мене стало найбільшим скарбом. Дуже рано я «проковтнула» всю доступну українську, російську й світову класику і зрозуміла, що світ у мільйон разів цікавіший, ніж ота ідейно–витримана потеруха, якою нас годували в рідній радянській школі.

Батьків я любила, але найбільший вплив на мене мала моя старша сестра Танюха — незаперечний авторитет і від народження найближча мені людина. А ще вона була неймовірно вродлива — схожа на юну Одрі Хепберн у «Римських канікулах». Іноді я їй кажу, що, певно, ми народилися близнюками (хоча зовні ми зовсім не схожі), тільки через якусь помилку це сталося з інтервалом у дев’ять років. Тому не можемо одна без одної жити.

Коли мені виповнилося 18, сестра одружилася з поляком і поїхала до Вроцлава. Тоді почався «польський період» у моєму житті — я вивчила польську мову, влітку їздила з її веселою компанією на сплави на байдарках, де ми говорили на будь–які заборонені теми, дізналася про театр Ґротовського, ходила на вистави за творами Ружевича, читала класні польські журнали й книжки, брала інтерв’ю у Станіслава Лема й перекладала свого улюбленого Мрожека.

— Ви зростали в «літературній» сім’ї. Що це вам дало?

— Мама багато років працювала у видавництві «Дніпро», була хорошим редактором, перекладала з німецької й французької, їздила в Будинок творчості в Ірпінь працювати і часом брала мене з собою. Думаю, що ті розмови під час прогулянок ірпінськими алейками (а я ходила за мамою та її співрозмовниками «хвостиком») багато в чому сформували мою свідомість.

Потім мама захопилася міжнародною мовою есперанто, була переконана, що завдяки цій мові можна популяризувати у світі українську літературу, бо тоді у світі про Україну взагалі нічого не знали. Багато років збирала матеріали про сліпого мандрівника й письменника Василя Ярошенка і написала про нього цікаву книжку. Мама брала мене з собою у літні есперантські табори — в Латвію, Естонію, Литву, і люди, яких я там зустрічала, були інакші, ніж ті, хто оточував мене щодня.

Там я познайомилася з Олексієм Хованським — нащадком княжого роду, який дивом вижив після всіх комуністичних «чисток», тихо викладав математику в Калінін­градському університеті, перекладав і поширював езотеричну літературу. І ось у 14 років на мене раптом «звалилися» заборонені книжки, з яких пам’ятаю «Відкриття третього ока», «Раджа йога», твори Олени Блаватської, Миколи Реріха, Ауробіндо Гхоша. Мабуть, це було передчасно, але та фантастична інформація справила на мене таке враження, що у 8–му класі я стала вегетаріанкою, завзято виконувала йогівські вправи, намагалася осягнути, як же можна відкрити всі оті чакри, не кажучи вже про третє око. Ясна річ, я пасувала школу, бо там було неймовірно нудно.

«У паспортному столі відмовилися записувати мене як Лесю, тому за паспортом
я — Олена»

— Як було україномовній дитині з інтелігентної родини в переважно російськомовному Києві? Чи виникали якісь драматичні моменти?

— Звичайно, я була білою вороною ще й тому, що прізвище моє — Воронина — одразу ж викликало запитання ПАЧЄМУ? І я мала пояснювати, що прізвище мого діда — письменника–плужанина — Прохор Данилович Воронин і що воно цілком українське. У татовому паспорті вже з’явилося і — сперечатися було неможливо, бо «так нада!» і все. До речі, мене батьки назвали Лесею, але у паспортному столі навідріз відмовилися записувати мене під таким іменем, мовляв, це зменшувальна форма від Лариси чи Олександри. Тож від народження всі мої родичі, друзі та знайомі знають мене як Лесю, а за паспортом я Олена.

І так само від народження я відчувала, що ми — інші. Українська мова викликала подив, цікавість, часом глузування і ненависть (бендери!), але в моєму оточенні все ж було набагато більше розумних, інтелігентних і толерантних до української мови людей, навіть якщо вони цією мовою не розмовляли.

Тато, художник–реставратор, закоханий у класичну музику, розповідав мені про письменницький будинок на Холодній горі у Харкові, де їхня родина мешкала до війни, про кімнату Юрія Яновського, який був їхнім сусідом по величезній «комуналці», — там стояла модель вітрильника, і мій десятирічний тато міг годинами тихо сидіти в кутку й захоплено роздивлятися те диво, поки Яновський писав. Коли я підросла, батько розповів мені про «чорний воронок», який щоночі навідувався до їхнього будинку й забирав чергового «ворога народу» — «буржуазного націоналіста». Він згадував, що колись, приїхавши в інший письменницький будинок — «Слово», — енкаведисти помилилися поверхами й забрали замість Василя Минка Василя Мисика. Минко встиг утекти, а Мисик відсидів років десять у страшних сталінських таборах.

— Вичитав, що в дитинстві ви займалися карате...

— Це досить кумедна історія, яка почалася дуже сумно. Мені було п’ятнадцять років і я ходила на хор «Гомін», який саме тоді почали розганяти, звинувачуючи його керівника Леопольда Ященка в усіх смертних гріхах, головним з яких, звичайно, був націоналізм.

І от ми з подружкою приходимо на репетицію, і раптом нам загороджує дорогу якийсь червонопикий дядько й кричить, щоб ми забиралися геть. Ми пробуємо прорватися, і тоді цей дядько щосили штовхає Ольку в груди, вона падає, б’ється головою об підлогу, плаче, а я нічого не можу зробити, бо та тварюка, що вдарила мою подругу, вдвічі за мене більша й сильніша. І тоді я вирішила, що ми будь–що вивчимо прийоми карате і ще покажемо всім тим садюгам...

Ми й справді знайшли засекреченого тренера, який маскував наші заняття під тренування з самбо — карате тоді також офіційно було заборонене. Тренувалися ми в парі з Олькою, вона була на голову вища за мене, тож наша пара, як я тепер розумію, викликала цілком зрозуміле пожвавлення серед дорослих хлопців–спортсменів, які, приховуючи усмішки, спостерігали за нашими двобоями. Хоча деякі успіхи в нас були, пригадую, що ми навіть узяли участь у якихось змаганнях юніорів.

Але мушу чесно визнати, що жодного поганого дядька я відтоді так і не побила, хоча одного разу відбилася від здоровенного збоченця, який напав на мене ввечері в Гідропарку, коли мій супутник на хвильку кудись відійшов.

«Головна риса дитячого письменника — неймовірна радість просто від того,
що ти живеш на світі»

— Чому люди стають дитячими письменниками?

— Скільки себе пам’ятаю, історії складалися в голові самі собою, без будь–якого зусилля з мого боку. Ось я бачила на вулиці якусь дивну людину, наприклад, старенького дідуся, що спирався на паличку з руків’ям у вигляді грифона. І я вже знала, що буде далі, які дивовижні події з ним стануться вже сьогодні увечері, коли він приїде на дачу, що стоїть на околиці лісу, у дерев’яний будиночок з відкритою верандою, пофарбованою вибляклою голубою олійною фарбою, полущеною від старості...

І я довго була впевнена, що такі історії складаються в головах усіх людей. Я розповідала ті історії під час «мертвої години» (яка моторошна назва!) у садочку, ввечері після відбою у піонерському таборі, на перерві у школі, любила й уміла веселити своїх однокласників. Пам’ятаю, як вони реготали й навіть часом падали під парту й дригали ногами. Я була майстром міні–мініатюр, імітатором — дуже точно копіювала вчителів і директрису, писала на них епіграми. Мама пригадувала, що років у шість, коли в мене запитували, ким я хочу бути, коли виросту, я відповідала: «Дитячою письменницею або Аркадієм Райкіним».

— Дехто вважає, що дитячим письменником бути легко. Чи не з цим пов’язаний масовий «призов» у дитячу літературу цілої плеяди сучасних «дорослих» письменників?

— Це так само легко, як бути письменником дорослим. Мені здається, головна риса дитячого письменника — відчуття неймовірної радості просто від того, що ти живеш на світі. Пам’ятаєте, як у дитинстві: щойно розплющивши очі, ви дивитеся, як танцюють золоті порошинки у промені сонця, що пробивається крізь фіранки? Це так точно й талановито описано у Віктора Близнеця у «Звукові павутинки».

Діти сприймають світ оголеними нервами — всі звуки, запахи, кожна зустріч стають величезною подією, у дітей ще немає тієї захисної оболонки й уміння пристосовуватися й прикидатися. Вони вміють дружити й любити так, як потім ніколи не можуть цього робити у дорослому житті — щиро й безкорисливо.

Такими все життя у своїх книжках залишаються Ганс Крістіан Андерсен і Льюїс Керолл, Астрід Ліндгрен і Туве Янсон, Клайв Льюїс і Роальд Дал. І тому для мене ці книжки — універсальні, їх можна читати у будь–якому віці й щоразу відкривати для себе щось нове. Вони не пласкі й одновимірні, а, сказати б, «багатоступеневі», як ракета, що злітає вище й вище. Але для цього обов’язково потрібна співпраця письменника й читача, їхня співтворчість.

— Ви довгий час були редактором журналу «Соняшник». Чому Україна так і не спромоглася на справді популярне дитяче видання, яке би знали всі і яке було б економічно успішним? Адже дітей в Україні — понад десять мільйонів!

— Створюючи «Соняшник», ми хотіли, щоб наші діти відчували, що їх люблять, що український журнал — найкращий, найцікавіший, надрукований на чудовому папері, проілюстрований гарними, дотепними малюнками. Ми відмовилися від принципу вторинності, і голов­ним завданням «Соняшника» було переконати читачів, що в Україні існує власна дитяча література будь–яких жанрів: фантастика, пригоди, детективи, історичні оповіді, комікси.

На жаль, уже два роки «Соняшник» не виходить. Чому? Озирніться навколо себе, і ви все зрозумієте. Часом мені здається, що всі ми — учасники якогось абсурдного спектаклю, поставленого безумним режисером.

Послухайте хоча б один виступ київського мера чи будь–яке засідання ВР. Які дитячі журнали?! Для них це така ж абстракція, як кратери на Місяці. І якщо наша культура ще й досі жива, то, звичайно, не завдяки державній допомозі. Просто якимось дивом у нас ще збереглися, і, що викликає найбільший подив і радість, продовжують з’являтися нові талановиті письменники, художники, журналісти й навіть видавці–камікадзе.

«Наша література не повинна викликати в дітей комплекс жертви»

— Яка ваша думка про «класичну» українську літературу для дітей. У вас не складається враження, що її начебто зовсім нема?

— Звісно, що вона є, просто шкільна програма дуже часто робить усе можливе, щоб відбити до неї охоту, вихолостити її, перетворити на примусове зазубрювання вивірених і розкладених по поличках текстів. Я впевнена, що наша література не має викликати в дітей комплекс жертви. Герої ж творів, що пропонує шкільна програма, — це вічно гнані й голодні, стражденні сирітки, що заливаються гіркими сльозами й потерпають від чергових образ.

У Шевченка, Лесі Українки, Коцюбинського й Франка є твори, де українці постають гордими й незламними людьми, які вміють перемагати, а не лише оплакувати свою гірку долю. А повернути до активного контексту нашу класичну літературу можуть лише розумні, професійні вчителі, яких не принижуватимуть ганебною зарплатою й безкінечною писаниною планів–звітів–перевірок та анкет.

— А що думаєте з приводу сучасної української літератури для дітей?

— Мені здається, що саме в останні роки стався справжній культурний вибух — з’явилося ціле гроно гарних, талановитих, цікавих дитячих письменників. Мені дуже подобається, як пише Зірка Мензатюк, її «Таємниця козацької шаблі» стала бестселером, а «Казки–куцохвостики» просто розлітаються на книжкових ярмарках та виставках. Пригодницькі повісті Галини Малик — цілий світ із неймовірними пригодами й карколомними поворотами сюжету. А казкова повість пані Галини «Вуйко Йой» здається мені прозою світового рівня — дуже щирою, дотепною, доброю і при тому цілком українською, написаною на наших реаліях, із традиційно українськими казковими персонажами. Дуже цікаво пише Сашко Дерманський — молодий автор, який став улюбленцем малих читачів уже з першої своєї книжки — з веселих і захопливих «Пригод вужа Ониська». Надзвичайно глибока й загадкова проза Галини Пагутяк, динамічні й водночас пізнавальні книжки Олеся Ільченка, розкішна, дотепна й вигадлива поезія й проза для дітей Івана Андрусяка, блискучі дитячі вірші Романа Скиби, Юрка Бедрика.

— А чого не вистачає нашим авторам?

— Нашим авторам вистачає таланту і працьовитості, а не вистачає нормального повноцінного піару й гарних тиражів — адже тепер видавці ризикують видавати книжки українських письменників накладами не більшими, ніж три–п’ять тисяч примірників.

Я вже не кажу про щорічні дебати навколо закупівлі за бюджетні кошти книжок у дитячі бібліотеки. Засідають компетентні комісії та експертні ради, дають рекомендації, визначають найкращі твори, а потім одним розчерком пера чи навіть телефонним дзвінком усі ті кошти переадресовують до кількох «перевірених» видавництв...

— Ви працюєте автором та ведучою на радіо «Культура». Чи не заважає журналістика вашій літературній творчості?

— На радіо я прийшла випадково. Просто мене запросили на кілька передач як гостю, а потім запропонували самій вести культурологічні програми. І я з радістю погодилася, бо мені здається, що про культуру в нашому суспільстві дбають не просто мало, а ганебно мало.

Чи часто ви бачите на популярних телеканалах наших музикантів, художників чи письменників? Є один–два завсідники модних тусівок, які скажуть те, що від них хочуть почути менеджери цих каналів. І, звичайно, про які там проблеми в літературі й мистецтві можна говорити?! Натомість глядачам конче потрібно знати, хто з ким, де і в який спосіб розлучився–побився–відтягнувся, в якого кутюр’є цей хтось одягається, на якій машинці їздить і, найголовніше, чи їсть він (вона) суші? Чи, може, надає перевагу лобстерам?

Мене просто нудить від цієї телевізійної потерухи. На моє глибоке переконання, в Україні ще існують люди, яким важливо знати, які гарні книжки у нас виходять, спілкуватися зі справжніми, а не штучно розпіареними письменниками, філософами, акторами, режисерами, істориками, видавцями, музикантами й художниками. Це ми й намагаємося робити на каналі радіо «Культура» — запрошувати тих людей, які сьогодні творять українську культуру.

Моя радійна робота літературній творчості допомагає «перемикатися», забувати про щоденні турботи. У прямому ефірі ти залишаєшся сам на сам з аудиторією, яка тебе чує, це завжди екстрим, неможливо передбачити, як складеться ефір, хто зателефонує, які запитання прозвучать. Бо прямий радіоефір — це наше суспільство в мініатюрі. З такими ж проблемами й драмами, часом із трагікомедіями чи повним абсурдом, а часом із чудовими, добрими й несподіваними знайомствами й відкриттями. Так що радіо не забирає в мене креативну енергію, а тільки додає її.

«Одна шестирічна дівчинка маже стіни манною кашею, щоб виманити звідти нямликів»

— Ви належите до авторів, які відзначаються плідністю. Із того, що ви написали, що вам видається найбільш цінним?

— Знаєте, вибирати серед своїх книжок найкращу — це все одно, що визначати, кого з дітей любиш найбільше. Вони всі — твої, рідні.

Я з величезною насолодою писала свій перший іронічний, пародійний детектив «Суперагент 000». Насправді це був експеримент, бо багато хто казав, що діти моїх підтекстів і натяків просто не зрозуміють. І я була страшенно рада, коли до мене на книжковому ярмарку підійшла жіночка й сказала, що її десятирічний син уперше сам прочитав книжку від початку й до кінця, і це був мій «Суперагент». Та ще й виявилося, що той хлопчик російськомовний, і, власне, після історії про непереможного Гриця Мамая він зацікавився літературою й тепер став «книгожером».

Напевне, таке спілкування є найважливішою частиною письменницького буття. Коли ти бачиш своїх читачів, відповідаєш на їхні запитання і розумієш, що твої книжки можуть змінити цей світ на краще. Хай навіть зовсім трошки. Власне, це й було моїм надзавданням. А для цього треба писати так, щоб дитині було цікаво дізнатися, що ж станеться з героями далі, і щоб та дитина просто не могла відірватися від книжки, аж поки її не дочитає.

Дуже смішна історія сталася з казковою повістю «Прибулець з країни нямликів». До редакції видавництва «Грані–Т», яке видало цю книжку, прийшов лист, в якому молода матуся писала, що її шестирічна Оленка крадькома маже стіни манною кашею, щоб виманити звідти малих чоловічків–нямликів, котрі, як відомо, з’ївши бодай ложку манної каші, стають чарівними і можуть робити різні дива.

А найкумедніша ситуація у мене була в одній школі, коли до мене підійшла дівчинка–мулатка й чистісінькою українською мовою сказала, що їй здається, ніби героїня моєї фантастичної повісті «Таємниця Пурпурової планети» — це вона. Бо у неї є точнісінько такий кіт, і що звуть того кота Гарбузик. Ну хіба могла я розчаровувати дитину й казати, що в моєї героїні блакитні очі й вона білявка?

— Розкажіть трохи про вашу творчу кухню...

— Я не знаю, звідки в мене беруться історії і чому. Планів не складаю, просто, коли пишу, то бачу перед собою живі картинки, на яких рухаються, розмовляють, бігають й вигадують різні пригоди мої герої.

Свого часу, коли я працювала у «Соняшнику», мені багато чого доводилося робити самій. Так, коли я не могла знайти цікавих коміксів, то сідала й писала сценарії тих коміксів сама. Щоправда, не під своїм іменем, а під псевдонімом Гаврило Ґава. А в коміксах, як відомо, весь час має бути динамічна дія, рух, постійно мають змінюватися картинки. Мабуть, це мені дуже багато дало. Пригадую, як реготала, коли склала жалісну пісеньку, яку мали співати гігантські кури–бройлери, що відлітали на свою історичну батьківщину до Америки: «Летить бройлер через море,/ літаючи кряче/ — стануть вам поперек горла/ стегенця курячі!!!»

—  І насамкінець — про що мріє дитяча письменниця Леся Воронина?

— Пам’ятаєте старий анекдот? Стоїть вуйко на полонині й гукає до іншого вуйка: «Ви чули, що москалі у космос полетіли?!». А той другий відповідає: «Що — всі?».

Так–от, я мрію, щоб усі ті крокодили, які тепер допалися до влади, раптом узяли й полетіли у космос. А на їхнє місце щоб прийшли порядні люди, хай це слово й видається декому архаїчним, а саме поняття «порядність» поступово випаровується, як калюжа на сонці. Якби я не вірила, що так може статися, то, напевно, не писала б для дітей. n

ДОСЬЄ «УМ»

Леся Воронина — письменниця, журналістка, перекладачка. Народилася в Києві. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У 1987—1991 рр. була редактором відділу літератури та мистецтва журналу «Україна», з 1991 року працювала у дитячому журналі «Соняшник» (з 1992–го до 2006–го — головний редактор часопису). Нині — автор та ведуча програм на радіо «Культура». Член Спілки письменників України, член Асоціації українських письменників. Пише для дітей. Лауреат Всеукраїнської акції «Книжка року» (2004), лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п’єс «Коронація слова» (2005), лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Дитячий портал» (2006).