«Я — пам’ятник собі!»

Іноді просто дивуєшся, наскільки погано розвинена уява в луганських україножерів. Аби втримати стрімко падаючий рейтинг, вони не зуміли нічого вигадати, окрім доволі банальної, як на сьогодні, провокації. А саме: оголосили про наміри встановити в обласному центрі пам’ятник німецькій принцесі Софії–Августі–Фредериці Ангальт–Цербстській, більш відомій як російська правителька Катерина ІІ. Підстави? Ви не повірите, але ці хлопці на повному серйозі стверджують, буцімто «Фіке» (дівоче прізвисько імператриці) якимось чином причетна до заснування українського міста на річці Лугань.

Історія як полігон для політичної «войнушки»

Кампанія почалася з того, що заступник міського голови Луганська, він же депутат обласної ради від Партії регіонів Заза Зухбая повідомив на прес–конференції у міськвиконкомі про намір прикрасити місто черговим пам’ятником. Цього разу — Катерині II. «Міська влада давно хотіли, аби в Луганську з’явився пам’ятник його засновнику», — уточнив при цьому чиновник.

Коли журналісти поцікавилися, чи не побоюється пан Зухбая конфліктів із представниками партій і національних товариств, заступник мера зухвало відповів: «Можливо, буде й скандальчик, але це — засновник міста. Ми маємо шанувати свою історію, і не треба звертати увагу на ці речі».

Іншими словами, саме на «скандальчик» те повідомлення й було розраховано, а заступнику міського голови призначили роль барана–провокатора. Адже якби чиновник насправді був переконаний у тому, що саме названа ним історична персона є засновницею міста — він мав би сформулювати свою відповідь приблизно так: «Ми спробуємо переконати наших політичних опонентів, що саме Катерина Олексіївна в листопаді 1795 року (за рік до своєї смерті) стояла на березі Лугані й, озираючи безкрає Дике Поле, промовила щось на зразок пушкінського: «Здесь будет город заложен...».

Утім, якби Катерина й справді опинилася тут у вказаний час, то просто перед собою вона побачила б засноване ще запорізькими козаками село Кам’яний Брід, праворуч — ними ж засноване поселення Вергунку, ліворуч — вибудуване в стилі класицизму «Дворянське гніздо» поміщика «из волоховъ» Костянтина Юзбаша, зведене за 23 роки до «заснування» Луганська...

За відомостями недавно померлого директора музею заводу ім. Леніна Юрія Темника, Кам’яний Брід ще з 1752 року мав статус т. зв. «гірничого міста» і був резиденцією гірничого начальника краю. До речі, після смерті Юрія Олексійовича не стало й унікального його музею, експонати якого він роками збирав власноруч. Але така історія жодного з місцевих можновладців не хвилює.

Що то було?

Наведені вище історичні факти можна прочитати, приміром, на офіційному сайті Луганської обласної ради. А указом Катерини про заснування ливарного заводу один із місцевих комерсантів навіть прикрасив вітрину свого магазину. Та скільки б не вчитувався незаангажований дослідник у рядки указу — жодного слова про заснування бодай якогось поселення він там не знайде. З тієї очевидної причини, що поселень у нижній течії Лугані на той час вистачало. І назви «Луганськ» або «луганський» в указі також немає. Просто сказано про «устроєніє» ливарного заводу при ріці Лугані в Донецькому повіті Катеринославського намісництва. «Луганським заводом» селище навколо будівельного майданчика стали називати лише через рік після Катерининої смерті.

Насправді тоді відбулася рутинна бійка між різними угрупованнями вельмож за право розпорядитися купою бюджетних грошей. Перемогла група адмірала Миколи Мордвинова. У тексті указу говориться: «Мы, для полного разрешения всех предположений ваших в рассуждении устроения оного литейного завода, сим повелеваем вам...». Тобто очевидно, що ініціатива виходила зовсім не від цариці.

Маємо визнати, до операції з вилучення рублів із державної скарбниці адмірал підготувався ґрунтовно: відрядив у луганські степи шотландського інженера Карла Гаскойна; той «знайшов» вище по Дінцю значні поклади кам’яного вугілля (відкриті за три чверті століття до появи шотландця), а ще — поклади залізної руди. Щодо вугілля — то була чиста правда. Але надто вже бідні на залізо. Тому виробництво чавунних гармат на заводі практично ніколи не було рентабельним. І хоч як модернізували ливарне виробницт­во, у 1887–му довелося завод закрити.

Потім на цьому місці за указом Олександра ІІІ було зведено патронний завод (старожили іноді й досі так називають верстатобудівний завод ім. Леніна, який цими днями оголошено банкрутом). І саме в часи правління Олександ­ра III (у 1882–му) Луганському заводу (між іншим, об’єднавши його з Кам’яним Бродом) було надано статус міста. З нинішньою назвою Луганськ. Дивно, але поки що ніхто з луганських провокаторів не ініціював встановлення в місті пам’ятника цьому імператорові. Можливо, тому що в сенсі антиукраїнського паскудства Олександр Олександрович був царем дуже посереднім. Він навіть жодного Емського указу не видав, як його батечко–«освободітєль».

«Раби, подножки, грязь Москви...»

Загалом, дуже симптоматично, що як подразник для національно свідомих українців «регіонали» обирають фігури відверто аморальні. Достатньо нагадати, що свого законного чоловіка розбещена «Фіке» прибрала руками коханця.

Читачам «України молодої» немає потреби докладно розповідати про знищення Запорозької Січі. А на москвофілів ця розповідь враження не справить. Але ж ця «клята баба» закріпачила не лише українських селян. Вона завершила розбудову такої системи рабства в центральних російських губерніях, жахи якої відомі нам із творів пізнішої російської класичної літератури. Чи, може, саме ця обставина і приваблює «регіоналів»?

Ще один «аргумент» можна почути: якби не Катерина, не бачити б Україні причорноморських степів. Ну, по–перше, українське козацтво їх бачило за кілька століть до появи тут голіциних, мініхів та інших потьомкіних. І в Чорному морі воно почувалося досить упевнено: «Синопом, Трапезондом галушки варило». По–друге, вичавити турків із Причорномор’я без військової й економічної потуги України було неможливо. А якщо й припустити, буцімто для десяти років повномасштабної війни вистачило б самого наказу «матінки–государині» — велася вона не задля процвітання українського народу, якому цариця діяльно готувала ярмо кріпацтва. Є, є за що любити «янучарам» Катерину Олексіївну.

Тож відкрию страшну «луганську» таємницю: насправді йдеться не лише про монумент. Емпіричним шляхом виявлено закономірність: антиукраїнська істерія роздмухується зав­жди, так би мовити, в конкретно історичних обставинах. Зокрема й у цьому разі. Просто тепер настала одна цікава дата: 21 березня минув рік із дня підписання головою облради Валерієм Голенком скандально відомої концесійної угоди — про передачу офшорному «інвесторові» (зі статутним капіталом у 46 тис. грн.) левової частки системи водозабезпечення Луганщини. Отож час звітувати, а в «інвестора» лише борги наросли. Вихід один — переносити «дискусію» в іншу площину.

Є ще одна поважна причина. Бо, крім іншого, луганські ватажки гадають, що це — монумент самим собі. Таким сміливим, таким переможним, що навіть отой «помаранчевий» Київ не сміє нам завадити. І за це нас повинні любити наші піддані й згадувати нащадки.

ДВА СПОСОБИ

Існує всього два способи вшанувати історію свого народу. Перший — це плекати й примножувати історичне й культурне його надбання. Луганськ у цьому розумінні є суцільною цілиною. Руйнуються не те що будинки ХІХ — початку ХХ століть. Термінового порятунку потребують споруди, які, здавалося б, мають бути знаковими для самих «регіональних» князьків. Скажімо, для уродженця Кам’яного Броду, екс–голови Луганської ОДА і нинішнього нардепа від Партії регіонів Олександра Єфремова таким мав би бути стадіон ім. Леніна. Колись тут тренувався чемпіон Радянського Союзу з футболу ворошиловградська «Зоря», а нині на його трибунах у буквальному значенні можна випасати гірських козлів. Чому гірських? Тому що звичайні домашні там ноги попереламують.

Але хлопці вибрали для себе другий спосіб.