Американський полярник Роберт Пірі.
«Зірки і смуги вбиті в полюс 6 квітня 1909 року». Прочитавши зміст такої телеграми за підписом Роберта Пірі в газетах, американці мали відчути гордість за свого співвітчизника, якого гаряче підтримували упродовж багатьох років. За тим, як наполегливий офіцер ВМФ США готується до підкорення Північного полюса, живучи в далекій холодній Гренландії серед ескімосів, із зацікавленням стежила вся країна. Та коли 6 вересня 1909–го на Велику землю прийшло тріумфальне повідомлення полярника, урочистість моменту було дещо зіпсовано. Адже менше, ніж за тиждень до того — 1 вересня — з Гренландії надійшла дуже схожа телеграма від іншого американця, Фредеріка Кука. Він стверджував, що досягнув Північного полюса ще раніше — 21 квітня 1908 року.
А незабаром розгублені американці прочитали ще одну телеграму від Пірі: «Майте на увазі: Кук усіх просто надурив. Він не був на полюсі ні 21 квітня 1908 року, ні в будь–який інший час». Так спалахнула суперечка, яка триває й досі: кого ж насправді вважати першопідкорювачем Північного полюса. І хоча не виключено, що насправді до північної «маківки Землі» не дійшли обидва дослідники, прихильники Пірі чи Кука затято намагалися довести, що бреше саме опонент. Адже зібрати докази на користь того, що «свій» каже правду, було значно складніше. Так чи інакше, Кук зрештою зазнав поразки — й Американське географічне товариство, і спеціальна комісія, яку створив Конгрес США, визнали: першими людьми, які побували на Північному полюсі (або «так близько від нього, що це можна вважати тим самим»), стали члени саме експедиції Пірі. Відтак 100–річчя підкорення однієї з верхівок земної кулі людство відзначає 6 квітня.
Коли весною 1886 року Роберт Пірі, який у юності зачитувався книжками полярних дослідників, уперше ступив на землю Гренландії, йому було 30. На цьому суворому острові затятий підкорювач Арктики провів половину з тих 33 років, які йому залишалося прожити. Вони з дружиною були єдиними білими людьми, які забралися так далеко на Північ.
Підкорити Північний полюс майбутній адмірал (це звання він отримав у 1911–му) намагався п’ять разів, і аж до останньої спроби щоразу зазнавав невдачі. Невдачею завершилася й найперша, ще «неполюсна» експедиція: Пірі вирішив перетнути Гренландію з заходу на схід, але зміг пройти лише 160 км. Зате вже тоді проявив талант шукати спонсорів, умовивши представника уряду Данії на острові Крістіана Майгаарда профінансувати мандрівку.
Цей «глевкий млинець» не тільки не розчарував Роберта, а, навпаки, дав зрозуміти, що віднині підкорення крижаних просторів Арктики стане справою всього його життя. Пірі повернувся до США, але тільки для того, щоб знайти гроші на наступну експедицію. Він так переконливо розповідав про те, як прославить батьківщину, досліджуючи доти не звідані північні краї, що патріотично налаштовані американці — як багаті, так і не дуже — стали охоче жертвувати кошти на його експедиції.
Починаючи з 1891 року, Роберт у супроводі свого вірного друга, негра Метью Хенсона, здійснив іще багато більш і менш успішних експедицій, поставивши за мету, зрештою, обов’язково дійти до Північного полюса. В одній із них познайомився і з майбутнім суперником, лікарем Фредеріком Куком, який лікував Пірі зламану ногу.
У 1899–му, вже пробиваючись до полюса, полярник обморозив ноги, на кожній із яких довелося ампутувати по чотири пальці. Що, до речі, стало одним із аргументів тих, хто сумнівався в його кінцевому успіху: Пірі повернувся з полюса надто швидко, долаючи на зворотному шляху по 50 кілометрів на добу (раніше йому ледве вдавалося просуватися зі швидкістю 26 км на добу). І це у 53 роки, маючи тільки по одному пальцю на ногах! Навіть за допомогою вірного Хенсона й чотирьох найнятих ескімосів це мало бути не просто.
Утім коли Кук заявив про претензії на право першовідкривача Північного полюса, йому повірила меншість. Пірі підтримували багаті й шановані люди, він вирушав в експедицію на криголамі, названому на честь президента — «Рузвельт», він був героєм і повернувся з перемогою. А Кука впіймали на брехні: з’ясувалося, що насправді він не підкорював гору Мак–Кінлі, найвищу вершину Північної Америки, як розповідав про те раніше.
Коли у 1920 році Роберт Пірі залишив цей світ, його ховали як одного з найдостойніших громадян США— зі славою й почестями. Кук пішов із життя знеславленим: у 1925–му він організував фінансову піраміду, продаючи акції нафтової компанії, яка так і не зайнялася власне видобутком нафти, і був засуджений на 14 років ув’язнення. Відсидівши п’ять, вийшов по амністії і прожив до 1940 року, померши у злиднях і всіма забутий.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
