Його обрала Хортиця,

Років чотири тому побачила світ книга запорізького письменника Костянтина Сушка «Я вибираю Хортицю: Роман–осягнення», тепер ось — «Бентежна Хортиця: Роман–застереження» (Дніпропетровськ ІМА–прес, 2008 р.). І якщо в першому творі автор мотивував причини свого письменницького вибору, то у другому він показує, чому багатостраждальна (через те й бентежна) Хортиця саме його обрала своїм дослідником й оборонцем. Навесні 2005–го Віктор Ющенко сказав, що «призначенням Костянтина Сушка на посаду генерального директора Національного заповідника «Хортиця» ми влучили в «десятку». Бо ж знав, що Костянтин Іванович є автором низки книг про славетний острів, що упродовж багатьох років він охороняв хортицьку землю на громадських засадах, і, був певен глава держави, його призначенець ніколи не зрадить українську святиню.

Реформатор і номенклатура

Гендиректором Кость Сушко став 4 квітня 2005–го — і відразу почав наводити лад у заповіднику: відновлював історичне природне середовище Хортиці; створивши загін з охорони, перекрив дорогу усім без винятку браконьєрам у плавневу частину острова; облаштував «Тарасову стежку» — там, де ходив Кобзар 1843–го, та інші нові туристичні маршрути; зініціював відтворення низки стародавніх курганів, спорудження історико–культурного комплексу «Запорозька Січ», пам’ятника українській писанці і «Скіфського стану», а в урочищі «Протовче» — стилізаційні роботи давньоруського військового укріплення... В активі пана Сушка також ремонт Музею історії запорозького козацтва, тиражування історії Хортиці та її можливостей у сенсі духовного зміцнення народу України тощо. Саме він де–факто добивався — і добився де–юре передачі усієї землі острова у власність заповідника.

Де було йому знати, що можновладці зовсім іншої, компартійної, «закваски» лише 30 місяців «терпітимуть» патріотичну спрямованість новацій гендиректора! Терпець скоробагатьків–нуворишів луснув, коли Сушко відмовився від улесливих пропозицій будувати на Хортиці заклади «увєсєлітєльного толка». Псевдовчені, кар’єристи–заздрісники, товстосуми–українофоби і відверті пройдисвіти об’єдналися в одну компанію — задля війни проти Костя Івановича. Рецензоване видання оприлюднює дещицю хроніки і наслідків морально–психологічного тиску на непокірного гендиректора.

На суд Божий і людський

Відкриває книгу слово голови Комісії з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України, Героя України Петра Тронька: «Схаменімося ж!...», — закликає відомий академік. І нагадує історію створення заповідника на Хортиці та подвижницьку діяльність Миколи Киценка й Степана Кириченка. Призначення ж Костянтина Сушка на посаду гендиректора заповідника пан Тронько оцінює як позитив Помаранчевої революції. Визнавши написання книги «Бентежна Хортиця» «видатним громадянським вчинком» Сушка, радник Президента висловив жаль із приводу того, що антиукраїнські сили позбиткувалися над Костем Івановичем, зорганізувавши його звільнення з роботи.

У зверненні «Від автора» письменник із сарказмом «дякує» призвідцям своєї праці: екс–віце–прем’єру Дмитрові Табачнику й екс–міністрові культури і туризму Юрієві Богуцькому, екс–голові Запорізької облдержадміністрації Євгенові Червоненку та його заступникам, діючому голові Запорізької облради Олександрові Нєфьодову, підприємцям Дмитрові Швецю і Валерію Козирєву, дирек­торові Запорізького обласного краєзнавчого музею Георгію Шаповало­ву. Саркастичний текст звернення обрамлений епіграфом «... Чия правда, чия кривда І чиї ми діти» (Т.Шевченко). Власне книга складається із «Зачину», який обов’язково слід прочитати, і т­рьох частин («Людина Президента», «По лезу ножа» і «Тримайтесь, Костянти­не Івановичу!...»). Далі — низка додатків («За межею», «Навздогін», «Погляд збоку» і «Насамкінець»), у яких — одіссея автора у статусі безробітного. Завершується ж книга зворушливою «Молитвою за Хортицю», створити котру міг лише справжній патріот.

Сушко–письменник виводить на суд Божий і людський сонмище персонажів: від столичних урядовців — до клерка найнижчої владної ланки. Поміж них є герої (меншість) й антигерої (більшість); «поличчя» найголовніших дійових осіб твору автор помістив на обкладинці видання...

...Сушкова публіцистична, емоційно–експресивна оповідь базується на міцній документальній основі, тому твердження автора вбивчо викривальні й доказові. Кость Іванович, передбачаючи спротив недругів, кличе собі на підмогу таких лицарів українства, як Дмитро Яворницький, Яків Новицький, Олесь Гончар, Микола Киценко, Степан Кириченко, Борис Мозолевський... Він переконує читачів, що духовна злиденність, яка наразі пре з усіх темних закапелків нашого буття, сліду цих Українців не варта, що супроти їхніх імен і праведних діянь може наважитись повстати лише зателепаний пігмей. А таких пігмеїв, на жаль, у нас іще немало.

Автор подає гірку трагедію непоступливого борця–одинака в цьому продажному світі. Колишні друзі й підхвалювачі, зрозумівши, що дні Сушка на посаді гендиректора заповідника добігають кінця, почали по–зрадницьки залишати його на поталу напасникам. Дехто з них навіть спокусився «лакомством нещасним» і, підмогоричений чаркою, по телефону із київського ресторану вмовляв непіддатливого нуворишам керівника Хортиці: «Старий, чому ти такий упертий? Нащо воно тобі здалося?.. Та подай заяву за власним бажанням... Помирися ти з Дімою (одним з ініціаторів зміщення Костя Івановича з посади. — Авт.)».

Ті, хто мав би владно й негайно реагувати на несправедливу відставку Сушка й поставити нищителів національних святинь на місце, тепер мовчать, ніби в рот води понабирали. Найприкріше і найдивовижніше те, що на оборону Костя Івановича не виступила Національна спілка письменників України, а він же її відомий і активний член, лауреат премії ім. І. Франка! Немає належної реакції низки державних установ на звернення запорізької прогресивної громадськості з цього приводу.

Хто компрометує цінності Майдану

Своєю «Бентежною Хортицею» Сушко зробив анатомічний розтин українського чиновницького організму на місцях (держадміністрації та рад різних рівнів) і в центрі. Постає сумна і тривожна картина. Явища і процеси, що стосуються заповідника «Хортиця», притаманні всій галузі культури. Автор певен, що «Наші втрати на культурній ниві колосальні, а то навіть катастрофічні». Усе — через чиновництво, яке у провінції зазвичай є конгломератом україноненависницької екс–компартійної номенклатури, малограмотних олігархів... Цій братії, «кремлівській агентурі», святість і доля Хортиці «до лампочки».

Можновладці лицемірно звинуватили колишнього гендиректора в нарузі над могилами предків (Сушко збирав у сільських районах повалені козацькі хрести, щоб із дозволу місцевих сільрад і тамтешніх громад поповнити ними фонди заповідника), а самі, розповідається у книзі, нишком збирають такі ж археологічні реліквії і кудись їх дівають. Бізнесують, очевидно.

Недруги української Хортиці — це нахаби, які ногами відчиняють двері у столичні кабінети, купуючи схильність міністрів і академіків, нардепів і письменників; пропонували вони купу благ і Сушкові — аби той відступився від своїх принципів. Не вийшло: тоді й посипалися провокації, погрози і кримінальні справи, прогнозована судова тяганина. А це тому, що ми й донині, акцентує автор, не маємо справді незалежної України і справді заповідної Хортиці — на радість різного штибу«гражданам міра», зайдам і безбатченкам. Це їхні предтечі затопили Дніпрові пороги й Великий Луг запорозький, подали ідею знищення святої Хортиці. Свого часу підступні дії і плани руйначів викривали, зокрема, Олександр Довженко й Олесь Гончар.

Опоненти Сушка прикриваються маскою патріотизму і козакофільства. Показовою у цьому контексті є легенда про запорозьку чайку, підняту з дна Дніпра біля Хортиці. Кость Іванович довів: маємо справу не з чайкою запорожців, а з російським допоміжним військовим човном, збудованим десь на Брянщині за часів російсько–турецької війни 1735—1739 років і затопленим під час повені. Шахраї від науки спростування не пробачили і накинулися на гендиректора ще запопадливіше. Рекламуючи себе «істинними дослідниками хортицької минувшини». А хіба ж не «діагноз» і те, що екскурсанти (українці на своїй Хортиці!) зможуть глянути на запорозьку чайку лише за сотню–другу гривень?.. Догосподарювалася нова дирекція заповідника.

До речі, запорізька влада та її слухняні «наглядачі» Хортиці знову показують сановним гостям, у тому числі іноземним, передусім заводські санаторії і кінний театр. Лише після призначення Президентом Сушка на посаду гендиректора«Хортиці» екскурсантів водили Стеж­кою Тараса, Скіфським станом, до української писанки і в уро­чище Протовче... «Як добре, що Україна має таких синів–патріотів, як Ви (це про К. Сушка. — Авт.) що віддають увесь свій час та сили на повернення з забуття, відновлення та збереження пам’яток культури, щоб сучасні українці знали свою історію і пишалися нею», — пише у «Книзі відгуків» керівник проекту Агентства США з міжнародного розвитку Девід Вон після оглядин Протовчого. Але де йому знати, що де–факто саме за таку патріотичну справу і звільнили з посади гендиректора!

Мемуарно–документальний матеріал книги засвідчує публіцистичну майстерність автора, його психологічний аналіз намірів і вчинків дійових осіб роману. Вправно показано процес злиття нагарбаного капіталу з владою, убивчий рівень корумпованості українського суспільства. Читаєш — і розумієш, хто й чому компрометує цінності Помаранчевої революції, як важко патріотам працювати й жити в країні, де комфортно духовним пігмеям.

«Ви што — сумашедший?!», — дивуються чинуші непоступливості Сушка. «Я працюю не на себе, а на Хортицю, на Україну... Я був, є і залишаюся виконробом України, — заявляє автор. — Коли приходиш (повертаєшся) на Хортицю після відвідин владних кабінетів, стає світліше на душі, легко на серці, здоровішаєш». Пафос? Не скажіть: сакральність острова для Сушка — безсумнівна, Хортиця надихає творчо, наснажує фізично».

Чергова книга Костянтина Сушка — своєрідний посібник для борців за збереження національних святинь, порадник життєвої мудрості й моральної стійкості, дещиця історії патріотичних змагань вітчизняної інтелігенції за відродження духовності українського народу. «Не облаштувавши Хортицю по–українськи, ми ніколи не піднімемо власне України»! — робить висновки автор.

Віктор ЧАБАНЕНКО
письменник, професор Запорізького національного університету