Хранителі держави! Де ви? З ким ви?!

Недавно мене порубали не легше, ніж би рубали насправді, дві книги: «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова та «Кияни. Війна. Німці» Дмитра Малакова. І справа не у дражливості теми фізичного знищення людини як такої, незалежно від її походження, — справа в масштабах охопленої проблеми: людина і час. На мою думку, немає значення, в який час живе людина: в час полювання на неї людиноненависницької ідеології та автоматичної зброї, чи в час відловлювання людини засобами інформаційних капканів, корупційних схем, грошових потоків, що теж (без натяжки) укладається у схему людиноненависництва не згірш, аніж фашистська ідеологія.

Якщо ви страждаєте від відчуття власної безвиході, неповернутого кредиту, краху ілюзій і т.д., не пошкодуйте залишків свого гаманця — купіть ці книги. У час найглибшої кризи дуже помічними бувають шокові речі. Бо вони — електричні розряди не тільки для серця: вони ще й «кульові блискавиці» для нашого приспаного, втомленого чи зледачілого розуму.

Але не думайте, що мої рекомендації — це продовження існуючої псевдопсихотерапії — «лише б не було війни». Зовсім ні. Просто ієрархія нашої боротьби з проблемами як особистісного, так і суспільного масштабу вибудовується в процесі думання й аналізу. Огром трагедії, спроможної пережити людиною, подеколи не піддається обліку чи простій логіці. Але немає іншого способу не розпалювати трагедії і драми (у тому числі й суспільні), як окрім способу запобігання їм. Запобігти чомусь недоброму, небезпечному можливо лише за умови, що це небезпечне — обліковане, пораховане, класифіковане (якщо це, звичайно, не природні катаклізми). І що цим небезпечним чи тривожним опікуються знаючі й відповідальні «обліковці». Їх ще називають державниками.

Бабин Яр українських політиків

...Я йшла Хрещатиком, коли 27 березня нестрункі шеренги «протестуючих» під прапорами Партії регіонів з усіх боків центру столиці мляво просувалися в бік Майдану. Це було жалюгідне видовище. Ці люди — триста разів одурені всіма і завжди — скидалися на заручників. У загальній своїй масі вони нагадували тих, кого ведуть на бійню. В їхніх очах і рухах не було протесту (як, до речі, немає його і в тих, хто байдикує на Майдані «проти всіх», чи тих, хто скандує під стінами київської мерії). Так, це були раби Стародавнього Риму, які, проте, мають свою ціну у погоничів. І водночас це були ті, хто прямував у бік Бабиного Яру восени 41–го з надією, що їх там чекають комфортабельні вагони для мандрівки в якісь краї обітовані. Свята наївність довірливих!

27 березня обабіч шеренг і попереду йшли вожаки–наглядачі. Вони нічим не відрізнялися від наглядачів людських шеренг із архівних фотодокументів київської осені–41. Єдина різниця — у тих у руках були безвідмовні автомати, сьогоднішні ж супроводжували безсловесний до Майдану люд під синьо–білими прапорами із безвідмовним у кишенях аргументом — грошима (сама бачила, як розраховувалися під стінами Будинку профспілок). Збіднілу у своїй масі організовану публіку зустрічали партійні лідери в режимі прет–а–порте: костюми з усіх Парижів із Міланами разом узяті. Коли б гнані до Майдану люди знали бодай ціну одежі і ціну щоденного життя тих, хто «піклується» про «гнаних і голодних», «голодні» б направду збунтувалися. Але голодні не знають, а «лідери» забули, що Голда Меїр, коли будувала національну державу, мала в гардеробі дві сукні: одна на сьогодні, а друга — на завтра.

У своїй псевдолюбові до народу «лідери» втратили нюх. На мою думку, переважна більшість сьогоднішньої політичної еліти ближчим часом поміняється місцями із сьогоднішнім підручним матеріалом. Бо цей підручний, використовуваний, як презерватив, матеріал під іменем електорат ось–ось спровадить шулерів–політиків до їхнього останнього місця — політичного бабиного яру. Ні, їх розстріляють не з «Беретти» і без оптики. Їх «розстріляють» бюлетенями, як свого часу «зелених», «озимих» і ще море таких же. Ясна річ, хтось кудись перекочує, бо мімікрія політичної нахабності в українському варіанті — багатоваріантна. А поняття «мораль» в українському політикумі — табуйоване.

...Позавчора неперевершений «денді» із Теклівки і всієї Національної спілки письменників (люто захищуваний і мною особисто у час дамоклового меча над Спілкою) Володимир Яворівський з усіх «брехунців» України непристойно як для українського вуха й української ментальності «тикав» спершу кандидатові в президенти, а далі — уже й Президентові Ющенку, а сьогодні золотоустого письменника з якогось дива скосила «швидка Настя» — і він в унісон Шуфричеві виголосив поминальний «спіч» над живою людиною («З Богом, пане Президенте! З Богом!»). Якщо чатовий, чоловий, страж і гетьман (за посадою) Українського Слова оперує такими крематорійними інвективами для Українського Президента, то чим він відрізняється від політичного анархіста Нестора–махна, в якого «зірвало» інтелектуальний і моральний дах від одного прізвища Ющенко?! Проте політичні Кортеліси — вони і в Африці Кортеліси! Вони таки вічні, дорогий Володимире Олександровичу! Що це значить? А значить те, що спалення українських політиків відбувається природним чином: вони або самі себе спалюють, або спалює їх народ, як опудала. Чую всіма фібрами жіночої натури.

З Богом — то з Богом (усі під Богом!)! І всі маємо до Президента реєстр претензій. Не корисливих — а від правдивого болю. Бо подеколи так болить — що розриває. І мене в тому числі. Але! Але навіщо саме вам ці обладунки політичного есесівця із «вічних Кортелісів»? Навіщо наперед замовляти похоронну музику?! Невже, щоб найняти весільну Януковичеві? Час народного консиліуму всій владі — тобто час виборів — і без муедзинів від політичної молитви випливає з–за обрію.

...Гуцули кличуть трембітарів, які сповіщають винятково про смерть і ніколи не трембітають з іншої причини, лише тоді, коли споряджений небіжчик лежить на лаві, а не тоді, коли він бореться із Жінкою з косою. Але перед тим, як його спорядити, у кожному селі є люди, які мають непомильні знання, коли насправді від людини відходить життя. У сусідньому з моїм селі був випадок, коли нібито над померлою жінкою уже співали голосільниці, а вона візьми й вернися до життя. І так тричі впродовж доби. То навіщо перед батька по цвинтарний оркестр, та ще й дуетом із політичним кілером?! Не по–християнськи якось. Якось по–парубоцьки, друже мій по перу, Володимире Олександровичу! І не політичне це питання — це питання моральне. Делікатне. Особливо, якщо ти був з людиною на «ти».

Якби ми вчилися. Хоч якось...

...Коли армія ницих, безликих, безсовісних і безвідповідальних негідників, не обтяжених поняттями ні моральності, ні елементарної порядності, а тільки «поняттями» — із телевізора повчають мене і мільйони таких, як я, як нам жити на світі, за якими параметрами любити свою землю, за спинами яких політичних воландів маячіти і т.ін., я тоді чую, що й сама сатанію. Та це перша реакція — емоційна. А потім «вмикаються» тумблери логіки. І тоді постає частокіл запитань дуже простого порядку. Ці запитання шикуються, як солдати в дисциплінованому взводі...

О, так! Я й сама ненавиджу трибунальне чоловіче мислення щодо будь–якої жінки, не те, що жінки–політика! Маю добрий досвід на власній шкірі. І художніми засобами сама протестую проти такої чоловічої солідарності. Але іншим разом думаю: а все від того, що українські чоловіки–політики малоосвічені. Вони «нахапалися» приступного тепер Ніцше, як голодний «хот–догів». А в Ніцше сказано, ніби собачим хвостом по тину вдарено: коли йдеш до жінки, не забудь узяти батіг. То чи дивно, що нашому «бомонду» в перервах між Савіком Шустером і «Свободою на «Інтері» ніколи студіювати тонку філософію Сходу? А вона багатоярусна: «якщо жінка неправа, попроси в неї вибачення». Ви чули вибачення в українському політикумі, приховане чи публічне? Продайте по секрету: чиє? Наталя Вітренко з Володимиром Марченком просили прощення у Павла Мовчана за побої? А інші?

І ви думаєте, Національний театр ім. І. Франка ось–ось розколеться надвоє від публіки тому, що публіка «запала» на Нечуя–Левицького? Боюся, що ні. Публіка в час безпардонного політичного стриптизу забагла підтексту. Бо публіка переситилася видовищами в режимі on–line і реаліті–шоу. Публіка (читай, суспільство) уже у стані токсикозу: адже сучасний політичний партер — це нащадки Кайдашевої сім’ї у першому коліні, а не дбайливці про дер­жаву. А народ на цьому тлі — як гусак, із витягнутою шиєю в очікуванні чергових благ, пільг і брехливих обіцянок від цих же «кайдашів». Отак і живемо, обдурюючи самі себе. Псевдоеліта живе винятково своїм прийдешнім Армагедоном — майбутніми президентськими виборами.

А ми? Невже тільки сьогоднішнім? А хіба тільки ми? Вони також.

...Знаєте, як «тестують» сучасні «даішники» водіїв на українських дорогах? Вакарчукові тести для вузів відпочивають! «Чи знаєте ви українських письменників? — питає мого сина на житомирській трасі «дозорець». — Не тільки знаю, але ось і везу в машині одного. — Це добре. А кого знаєте із класиків? — Шевченка, Франка. — А ще? — Котляревського, Федьковича. — А цього письменника знаєте? — «даішникові» вривається терпець і він показує 200–гривневу купюру з портретом Лесі Українки».

Задля економії нервів ця інтелектуальна дуель обійшлася моєму синові не письменником, а політиком і вченим Грушевським. Уловлюєте? А тим часом повз наше авто пролетіло три «джипи» на космічній швидкості, але ніхто не тестував їх власників на знання української класики, а з водієм авто, що створило для нас аварійну ситуацію, «даішник» привітався за руку. Добре, що не віддав честь. Чи віддав? А що — все правильно. Коли б ви, з одного боку, мали зарплату українського постового, а з іншого — міністра Юрія Віталійовича, то й ви би проявили дива винахідливості. Адже, пригадуєте, міністр на колегії дав своїм підлеглим «ЦеУ»: поповнювати міліцейську казну будь–яким чином. Класичним тобто. Не постмодерним.

То з ким ви, хранителі держави?

...Украдено наше минуле. Мало хто наважується говорити про це вголос. Все більше нібито печуться матеріальною турботою про народ. А вкрадене минуле — дуже і дуже матеріальне. Від історичних подій і постатей — аж до «прихватизованих» заводів і фабрик недалекого вчора. Одне «наше» приписали іншим, друге — привласнили. Третє — спаплюжили. А ми це дозволяємо робити й далі, замість того, щоб укласти ґрунтовний реєстр своїх перемог і трубити про них з усіх перехресть на повні легені. Насаджувати, якщо хочете, любов до самих себе і гордість за себе тим, хто позбавлений цих понять. Гордий завжди відстоює власну гордість. Ми себе як народ, як суспільство, уже до певної міри відшмагали й погладили проти «шерсті». Але ми себе не погладили по маківці за тих, кого і що дали світові. Це не чванство і не самозамилування. Це самоідентифікація. Ми ідентифіковані у світі? Ми не ідентифіковані у суспільній свідомості своєї країни! То який закордон зважатиме на примар, що не вміють «легалізуватися», і національною ідеєю яких стала, умовно кажучи, битва за грушу на межі, а не за державу на межі державності?

Бездержавність? Так. Це була поважна причина нашого неуспіху. Але це вже в минулому. На нас сьогодні зусібіч точать зуби через ідеальне геополітичне розташування? Безперечно! Нас хочуть контролювати? Ще як! Але!

Але чому в Україні армія найманих і оплачуваних чужими державами провокаторів почуває себе краще, ніж на курорті? «Рупор Кремля» — чи то політолог, чи то «позашлюбний син» Костянтина Затуліна, під «патронатом» якого й працює директор українського філіалу Інституту країн СНД Володимир Корнілов, мало не цілодобово і дуже агресивно повчає нас «уму–разуму» з екранів українського телебачення. Бо його структура, бачите, займається «визначенням і науковим забезпеченням російських інтересів на території колишнього СРСР, прогнозуванням внутрішньої і зовнішньої політики». До слова сказати, Україна ніколи не була членом СНД. Але в Україні Корнілов чомусь почуває себе «вольготніше», ніж у Москві. Бо у Москві навіть для нього немає прямих ефірів! А тут — зелене світло на всіх перехрестях.

А ми вдаємо політкоректність! Свавілля, панове, не має нічого спільного з демократією і законом. А воно в нас–таки свавілля, «беспредел» по–старшобратськи. А чому б не свавілля, коли українська Генеральна прокуратура в летаргійному сні!? Я добре пам’ятаю прискорені рухи прокуратури стосовно реклами однієї української книжки в одному окремому місті на підставі інтернет–публікації під назвою «Письменник Х. працює на Росію» (прокуратура перевіряла чи не шпигун, бува, той письменник?). Але, пане Медведько, я, як і все свідоме суспільство, проґавили таку ж блискавичну прокурорську реакцію не на інтернет–нісенітницю, а на протиправні дії поіменних розпалювачів міжнаціональної ворожнечі та зазіхань на державну цілісність України із славного міста Одеси, які нещодавно «відзначилися» нападом працівників приватної структури антидержавника Ігоря Маркова на працівників правоохоронного органу і заволодінням державним майном під час виконання правоохоронцями своїх службових обов’язків. Навіть я, далека від юриспруденції, знаю, що це — кілька статей Кримінального кодексу України. Ви й далі спатимете, прокурори, до Христового пришестя? Чи ви чекатимете, коли «марковані» депутатською недоторканністю і підперті корніловськими інвективами маркови — україноненависники по всій Україні за підтримки не–українських спецслужб тицьнуть і вашим «фейсом» об асфальт? А коли вони не просто зведуть свої голови, а стануть на повен зріст і в інших регіонах країни, — ви, дер­жавні прокурори, в якій криївці знайдете прихисток? У тещиній чи офшорній? Чи ви на службі не Української держави?

А наостанок дайте відповідь особливо допитливим: чому цей час для провокаторів удатний, а для дозорців Вітчизни ще не час? Провокаційний батіг для приспаних ще спочиває на гвіздку.

Під конвоєм політиків

...Подеколи я здригаюся не вві сні: бо мені здається, що армія нинішніх українських політиків виконує чорну роботу київських поліцаїв осені–41–го, що супроводжували до останнього яру життя тисячі й тисячі безневинних людей. Тепер уже не важить, хто із «супроводу» як там опинився: вимушено, корисливо чи з переконань. Важить, що вели вони людей до загибелі.

Жорстока аналогія? Жорсто­ка. І тепер уже не важить, хто яким трибом опинився сьогодні на верхівці української влади — ситуативно, за гроші чи за ідею. Але вже й сліпому видно, що політичні авантюристи все впевненіше, все дружніше і дуже свідомо щодень скеровують державу до виступу того яру, за яким Україна, як самодостатній політичний і економічний суб’єкт, розчиниться в мареві світових політичних зубрів і стане «летючим голландцем». Вам не здається?

Проте, панове, поліцаїв завжди менше, ніж тих, хто хоче жити і хто ніколи не змириться з Україною–маревом, Україною –фантомом. Опір смерті (у тому числі й опір імовірній смерті дер­жави) — він передається спадково навіть тим, хто ніколи не брав участі в жодному русі опору. Хіба ні? Прочитайте Кузнєцова і Малакова. Це — найпереконливіший доказ цієї тези.

29.03.09.

Марія МАТІОС
письменниця