Високе і земне

Зовні все красиво

У понеділок Міністерстві культури і мистецтва відбулася щорічна колегія, правда, реформи Василя Вовкуна торкнулися і цього традиційного бюрократичного жанру. Зазвичай такі зібрання всіх керівників національних закладів культури, директорів заповідників, музеїв, начальників обласних управлінь культури проходили у Національній філармонії і були відкритими для преси, тепер відбулася перша зустріч за зачиненими дверима у вужчому колі — з начальниками обласних управлінь культури, потім буде зустріч міністра з головами творчих спілок, потім із директорами заповідників і музеїв і так далі. Прийшовши на брифінг міністра після колегії, я побачила чимало змін у міністерстві, насамперед зовнішніх. Перед будинком на Івана Франка, 19 тепер стоять керамічні скульптури Сергія Радька — творчі штуки, які задають настрій на вході до міністерства. Виявляється, це була ідея радника міністра, театрального режисера Сергія Проскурні. «Класно, — радісно кажу Проскурні, — можна «експозицію» хоч щомісяця міняти, скульптурні ж симпозіуми у нас час від часу проходять, і в запасниках теж багато цікавих речей пилом припадає. І з ленд–артом можна експериментувати». Проскурня був не в дусі і на нервах: «Треба щоб цим хтось займався, а мені вже набридло бути електровіником. Скоро Проскурні тут не буде». «Може директором одеської Опери будеш, як говорять?» — питаємо з колегою. «Не знаю», — похмуро буркнув Сергій Владиславович.

Ще одна зміна — відремонтований кабінет міністра і його приймальня, на який, за словами Ганни Герман, міністр витратив два мільйони гривень. «Інтер» і «1+1» уже знімали кабінет, ви що не бачили? — запитує прес–секретар Василя Вовкуна Тіна Пересунько. — Якщо вам цікаво, можемо наступний брифінг чи зустріч із міністром зробити в його кабінеті». Знайомі чиновники коментують ремонт: стильно, в дусі конструктивізму, якщо ви були в галереї у Гудімова, це приблизно одна стилістика. З коридору видно, що приймальня у сірих тонах, сірі двері. На тлі совкових червоних килимових доріжок і важких дерев’яних дверей це виглядає майже виклично.

Поки кілька журналістів чекають міністра, дівчата розливають зелений чай в акуратних чорно–білих чашках із зображенням Володимира Великого — знакової української архітектури. Раніше я їх не бачила, як і протокольних для зустрічей за столом чаю і печива. Європейські порядки ввів Василь Володимирович, приємно. Але засідання Європейського культурного парламенту в Києві цього року не буде — довелося відмовитися від дорогого задоволення, тим паче культурний європарламент — громадська організація, а таких урядів, парламентів, конгресів, асоціацій у Старому світі може бути скільки завгодно, тонко натякає заступник міністра з міжнародних питань Тимофій Кохан. Тим паче в часи кризи і відсутності міністра фінансів знайти 60 тисяч євро, щоб прийняти культурних «радників» із Європи, — занадто дороге задоволення.

Є успіхи, бо були гроші

«Минулий рік начальники обласних управлінь культури майже одностайно назвали чи не найуспішнішим для нашої галузі», — каже міністр трохи стомлено. У 2008 році на культуру з держбюджету виділили 1 млрд. 176 млн. 800 тис. гривень — плюс 32% порівняно з 2007–м, плюс 159 мільйонів державних субвенцій, у 2009–му — 1 млрд. 225 млн. 844,7 тисяч (врахуйте коефіцієнт інфляції), за словами міністра, на розвиток у 2009 є 0,0 грн. Наприклад, державній Службі контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон на рік виділили... 15 тисяч гривень. Як за такі гроші можна щось проконтролювати — питання не надумане, погодьтесь. 99 мільйонів гривень зі стабілізаційного фонду вже поділені: 50 млн. — на кіно, 13 млн. — на охорону культурної спадщини (щоб убезпечити до кінця року галузь від зняття охорони, відключення від світла і тепла тощо), 36 млн. — для музею Тараса Шевченка на Чернечій горі. Водночас, каже міністр, у тих областях, де гілки влади не гризуться між собою, а конструктивно взаємодіють, знаходяться гроші на культуру — у бюджеті Вінницької області на культуру передбачено вдвічі більшу цифру, ніж минулого року. Зі спонсорськими грошима, інвестиційним капіталом чиновники не дуже вміють працювати. «У минулому році міністр знайшов більше грошей, ніж інвестиційний відділ міністерства. — каже Василь Вовкун. — Але зараз ми опинилися в позі людини з простягнутою рукою. Що я їм можу запропонувати взамін? Які гарантії, пільги? Якби прийняли закон про «Благодійників та благодійні організації», який ми розробили, залучати приватний капітал було б набагато легше. Ідею Василя Вовкуна про створення інвестиційного інноваційного фонду для підтримки культури, куди йшли б гроші від акцизів на тютюн, алкоголь і грального бізнесу, теж не підтримали у верхах, у держбюджеті стільки дірок, що ділитися прибутками від «жирних» галузей жоден міністр фінансів не захоче. «Коли я вперше озвучив цю ідею, — відповів на запитання «УМ» пан міністр, — і Прем’єр, і міністр фінансів зреагували дуже негативно. Я ще тільки говорив, а Пинзеник уже заперечливо крутив головою, але зараз ця ідея вже обкатана і, думаю, в неї є майбутнє. Я запропонував підняти ціну за ліцензію на туризм, у жодній країні вона не коштує 320 гривень, як у нас. Ми запропонували підняти ціну за ліцензію до 1500 гривень, і різницю пускати на розвиток туристичної галузі. Ще одна дурниця — за туризм відповідаємо ми, але жодного готелю у віданні Мінкульттуризму немає».

Земля і воля

На минулій колегії, коли Василь Вовкун тільки заступив на пост міністра, він говорив значно оптимістичніше та ейфорійніше, вимагаючи поліпшити якість мистецького продукту, мислити по–європейськи, але починати хотів зі зміни законодавчої бази. Його дітище — «Закон про національний культурний продукт», погоджений у всіх міністерствах, досі не прийнятий, базовий закон «Про культуру» не прийнятий, і третій кит, що доповнював би комплексні зміни — закон про «Благодійників та благодійні організації» Верховна Рада теж не прийняла. Державна машина працює за своїми правилами, і вміння маневрувати в межах цих правил відрізняє хорошого урядовця від поганого.

У 2009 році міністерство й надалі боротиметься за наведення порядку у сфері підпорядкування об’єктів культури, а то земля належить місту, музей чи замок наполовину підпорядковується Мінкульту, наполовину Міністерству регіонального будівництва, гроші йдуть із кількох місць, права рука не знає, що робить ліва, а контролювати ситуацію повністю не може жодне з відомств, каже міністр. Йдеться про передання державного заповідника «Києво–Печерська лавра» під юрисдикцію Мінкульту, це дасть можливість зберегти і захистити об’єкти від посягань нечесних політиків і бізнесу. Зараз триває процес землевідведення під приміщеннями національних театрів, музеїв, заповідників, зрештою самого міністерства — робота неяскрава і непомітна широкому загалу, але, безсумнівно, потрібна.

«У Центру Довженка немає майбутнього»

Як одне з досягнень міністр назвав відсутність заборгованості із заробітної плати і стипендій у галузі, але, скажімо, співробітники відомчого журналу «Українська культура» три місяці не отримують зарплати, а гонорар за статтю на 10000 знаків становить 20 гривень. Василь Вовкун каже, що зарплати їм виплатять най­ближчим часом, а відомчі видання чекає реформування. До газети «Культура і життя», журналів «Українська культура», «Український театр», які об’єднають в одну структуру, додадуться новий інтернет–портал «Культура», журнал про туризм і журнал про кіно і телебачення, а керуватиме новим «медіа–холдингом» нова дирекція. Цікаво, за які гроші? Усі інформаційні ресурси Мінкульту переїдуть у приміщення Національного центру імені Олександра Довженка.

До речі, про центр, навколо якого було стільки скандалів. «Директор центру Мандрика повністю взяв відповідальність на себе, він каже, що «Метробуд» заліпить йому тріщини, які пішли по стінах, і що відвід для хімії там є, — розповів В. Вовкун. І я пішов на такий компроміс, щоб нову, дуже дорогу апаратуру для повного циклу кіновиробництва завезти в центр Довженка, інакше це було б порушення контракту. Але письмово попросив французьку сторону, щоб, коли станеться якийсь непередбачуваний момент, їхні фахівці могли перенести це обладнання на інший об’єкт, на ту ж кіностудію імені Довженка.

Є запитання щодо кінофонду, він перебував у приміщеннях, які не належать центру Довженка, які вже відчужені. Зараз Служба кіно за дорученням міністра робить інвентаризацію документів і ставить на баланс, але там цифри не відповідають тим, які були в 2007 році. До того ж якщо раніше називалася цифра 30 із чимось тисяч одиниць, а зараз три тисячі, то хтось мусить розібратися, чи це вже навіки втрачено, чи воно справді відповідає дійсності. Для мене питання є програним.колись це був найбільший у Союзі об’єкт копіювального напряму, його побудували до Олімпіади–80. Зараз на цьому об’єкті залишився тільки корпус номер 6, а всі інші, і навіть енергоносії відчужені, яке в нього майбутнє? Коли мені інвестор каже, що він туди заведе інвестиції, але корпус номер 6 йому заважає, то хто буде вкладати гроші у фактично промисловий квартал, де є один «чужий» корпус. Я б теж так сказав. Там немає майбутнього».

На наступних «колегіях» міністр пообіцяв продовжувати свою лінію щодо перетворення творчих спілок на профспілки, і поскаржився, що однією з найбільших проблем, як виявилося, є неможливість поміняти керівників державних підприємств.