Буквально за кілька днів до остаточного вердикту, який виніс Верховний Суд України по справі банку «Слов'янський» (яку частіше називають «справою Фельдмана» — по імені цапа-відбувайла, винного лише у тому, що комусь закортіло цей самий банк з'їсти), я мала змістовну розмову з адвокатом Фельдмана Андрієм Федуром. Як завжди напередодні якоїсь важливої події, розмова вибудовувалася за схемою «що буде, коли станеться те-то й те-то». Що буде, якщо Верховний Суд залишить касаційну скаргу Фельдмана без задоволення? Ні, відказував Андрій Федур, такого статися просто не може — не потуратимуть же такому беззаконню (йдеться про вирок Фельдману) судді ВСУ! Для цього згаданий вирок є аж надто скандальним своєю непрофесійністю, а репутація судді — до того ж судді «верховного»! — надто великою цінністю, аби підставляти її під такий удар.

Життя триває, парадокси продовжуються: взимку ллє дощ, одинадцятирічні дівчатка народжують дітей двадцятивосьмирічним бабусям, українці незалежної України борються за право розмовляти українською мовою. І що тут поробиш? З природою сперечатися марно — проти катаклізмів «зверху» як маловтішний аргумент можна навести хіба що парасольку. Діти, як виявляється, можуть мати право на особисте життя , а їхні батьки — ігнорувати свою відповідальність за нащадків. А за мову таки прикро. Оскільки торжество кричущого безглуздя в особливо великих розмірах — це завжди ляпас тому, хто ще здатен це безглуздя усвідомлювати. На Вєрку Сердючку ми дружно махнули рукою і з усіх сил прагнемо дивитися на цей феномен винятково позитивно: хлопець талановитий, хвилю піймав, нехай собі «рубає капусту» на здоров'я. Але коли безпардонно і цинічно ігнорують твоє особисте право спілкуватися українською — такому нахабству, аби не розчаруватися у собі ж самому, треба давати гідну відсіч.