Група «Кам’яний гiсть».
Безліч музикантів, навіть тих, що грають у Києві, не кажучи вже про регіони, залишаються «андеграундом». На початку 70-х, можливо, це ще й було модним, вважалося круто, але зараз стає просто сумно. Молоді гурти, котрі не мають достатньої кількості грошей для «розкрутки», у більшості випадків не можуть голосно заявити про себе світові. Де вихід?
Для того, щоб якісно записати лише одну пісню у маститого звукорежисера, потрібно мати мінімум 500 доларів. Про бюджет якісного відеокліпа краще і взагалі промовчати — тільки кіноплівка обійдеться в 10 тисяч доларів, коли не більше! Режисер Семен Горов, найзапитаніший у цій галузі фахівець, береться за кліп, починаючи з 30 тисяч доларів. Але музикантів не зупиняють навіть такі красномовні цифри. Потрапляють же деякі на той омріяний зоряний олімп! Тож «підпільні» команди грають, репетирують, намагаються пробитися... Яким чином?
Звісно, «зелені» гурти не знають ніяких PR-схем, як правило, діють наосліп. Але очі бояться, а руки роблять! Починають більшість із них так, як, наприклад, київська команда Melissa. Гурт виконує сучасний мейн-стрім з елементами жорсткого бріт-попу. «Барви», «Докер паб», «Баді гай», Арт-клуб «44» — у цих клубах хлопці «гастролювали» вже неодноразово, в них і зібрали навколо себе нехай поки невелику, проте віддану юрбу шанувальників. Хоч їхні пісні і не займають верхні рядки хіт-парадів, на інтерв'ю з хлопцями не стоїть черга, проте я щиро раджу сходити на їхній «живий» виступ. Чого вартий тільки вокал лідера і засновника групи Андрія Ємця! Якщо інший такий голос в Україні й можна відшукати, то принаймні не серед популярних артистів. Важко залишитися байдужим до глибини текстів, що органічно лягають на музику. До того ж складається враження, що барабанщик Олександр Кіпріянов із соло-гітаристом Олегом Семеніком разом репетирували з пелюшок — відшліфовано кожну ноту. Не відстають і басист Віталій Ковтун, і клавішник Андрій Орнадський. Звісно, рости є куди, тож хлопці завзято працюють над своїм професійним рівнем. І, звичайно, не збираються зупинятися, поки не досягнуть максимального успіху.
От я і підійшла до хлопців після їхнього чергового клубного концерту, щоб дізнатися, що саме вони роблять для свого просування.
— Звичайно, ми враховуємо смаки аудиторії. Але граємо у стилі, найближчому нам із усіх, що могли б сподобатися слухачеві. Це необхідний невеличкий компроміс. Граємо заради визначених перспектив, — не замислюючись, відповів гітарист Олег Семенік, — заробляти гроші музикою...
— І заради задоволення, — перебив його невиправний мрійник Андрій Ємець. — Просто хотіли виступати на різних концертних майданчиках. Причому зо два роки тому було абсолютно байдуже, на яких. Може, тому що в 17—19 серйозно не замислюєшся над тим, що необхідно заробляти гроші. Звичайно, мріється і про Палац спорту, хоча поки до цього ще далеко. Тож ми беремо участь у фестивалях, коли запрошують до музичних телепрограм — не відмовляємося. З травня 2003 року у групи з'явився продюсер. З ним записано дві студійні роботи: пісні «Армії» і «Німі мрії». Композиція «Армії» часто звучала наприкінці 2003 року на «Супер-нова» та у двотижневому ефiрi «Нашого радіо». Маю надію на те, що до літа назбираємо гроші і на кліп.
Лідер команди Melissa налаштований досить оптимістично, хоча факт наявності людини, що називає себе продюсером, ще ні про що не говорить. Ні про професіоналізм, ні про чесність. Та й ніяких угод, підкріплених письмово, немає. Усі вони тримаються лише на слові честі. Тож виглядає все поки досить сумнівно. Безсумнівне лише величезне бажання цих юнаків не зламатися і все-таки стати професійними музикантами.
— У будь-якій справі головне — бажання, — розмірковує Юра Верес, лідер рок-групи «Кам'яний гість». — Адже не дарма кажуть, що, «якщо дуже захотіти, можна в космос полетіти». Так і в шоу-бізнесі. Але його закони суворі: або все, або нічого. Українські групи поділяються на дві категорії: перші домагаються творчого результату, прислухаючись лише до себе, своїх внутрішніх відчуттів, а другі максимально підганяють творчість під комерційний формат. Щастить, як правило, тим, у кого виходить сполучити ці два поняття. Нам поки що не зовсім вдається, але шукаємо. Принаймні не маємо жодної пісні, яка б не подобалася нам самим!
Поділився Юра і деякими труднощами, що існують у житті «андеграундних» груп: важко знайти репетиційну базу, що влаштовувала б і за ціною, і за якістю. Інструменти, репетиції, запис — на все це йдуть зароблені на клубному концерті гроші.
— У 2001 році в результаті помилки телевізійників із нами відбувся один неприємний випадок, — розповів вокаліст «Кам'яного гостя». — Повинні були показати наш виступ, а показали зовсім іншу команду і підписали як «Кам'яний гість». Ми відразу ж зателефонували в дирекцію передачі з проханням хоча б у титрах наступного випуску виправити помилку, а одержали у відповідь категоричне «ні». Мотивували дуже просто — «Ви ж невідома група!». Нехай так! Але ж кожна людина має право на звичайнісіньку повагу до себе! Ми спочатку спробували якось боротися, але потім залишили цю безнадійну справу. Тим більше, що телевізійний сюжет був не першим і не останнім: група побувала в ефірах багатьох телеканалів.
Яким чином потрапити у звабливий світ шоу-бізнесу, хлопці не знають, як і не знають його самого. А шоу-бізнес не знає про них.
— Продюсера в нас немає, — журиться Юра. — Були, звичайно, пропозиції, але з різних причин вони нам не підходили. Так, одна людина висунула вимоги, які полягали в тому, що група повинна змінити більшу частину колективу і взагалі заграти зовсім іншу музику. Навіщо тоді грати? Адже заробляти гроші можна по-іншому. Я чудово роблю веб-сайти, наприклад. Були і такі фрази, як «дайте нам 10 тисяч доларів, ми розкрутимо вас на 30, хоча потрібні всі 100». Щось у цьому, думаю, є. На ринку будь-який оптовий товар набагато дешевший. На телебачення продюсер часто пропонує не одну групу, а 10, наприклад.
Та «Кам'яний гість» налаштований оптимістично. І серйозно: бере участь у усіх музичних акціях, що «підвертаються». А нещодавно пощастило гурту «розігрівати» легендарний «Крематорій»!
— Почалося все, — розповідає лідер групи Ne Boysya, Masha! Ігор Дубровський, — після розпаду «Краденного Солнца». Я приїхав у гості до Джефа, щоб підтримати у важкий час, а разом і запропонувати допомогу в записі його музичних композицій. Тоді і зіграв під час дружньої бесіди свої пісеньки під гітарку. Джефу сподобалося, через якийсь час він запропонував виступити разом на «квартирнику». І все пішло само собою. Незабаром у Джефа почався новий зліт з його іншою групою «JeFF Sотоварищи». А в мене в січні 2002 року з'явилася команда. Коли почались виступи в московських клубах, постало питання, як назвати гурт. Вдалу назву запропонував Джеф. Так що він зіграв неабияку роль у долі нашої групи.
На відміну від багатьох початківців, Ne Boysya, Masha! має свою репетиційну базу, не залежить від часу, що обмежується вартістю години репетиції на студії. 26 листопада 2003 року в арт-клубі «44» відбулася презентація альбому «Провокатор». У концерті, як і в записі альбому, взяв участь лідер групи «АукцЫон» Олег Гаркуша. Музиканти, виявляється, підтримують дружні стосунки. Так що, прослухавши готовий матеріал, Гаркуша погодився без зайвих роздумів. І ось тут гурт свідомо зробив правильний хід, який, за сучасними поняттями, можна віднести до піар-методу. Телевізійники зробили позитивні сюжети про подію, що відбулася в арт-клубі. Багато людей завітало на презентацію — зал був переповнений. Здавалося б — ось коли загорілося зелене світло: саме час повним ходом виступати у столичних клубах. Але в Ігоря Дубровського з цього приводу власна думка:
— Потрібно мати завжди новий матеріал, щоб виступати в клубах. З певною програмою один раз можна виступити, два, три, але не більше. Людям стане нудно. Розумніше працювати над випуском нового альбому. Можна грати різну музику — але робити це слід якісно. Те, що ти віддаєш людям, повинно звучати на всі сто.
Київські музиканти, які ще два роки тому грали на одній сцені із «Талітою Кум», вражені раптовим стрімким злетом команди — сьогодні вона стала відомою групою, залишивши позаду багатьох. Те, як працює її лідер, заслуговує на повагу. Активність Юлі Міщенко, яка намагається обходитися без продюсерів і PR-менів, може бути непоганим прикладом для наслідування кожному, хто хоче підкорити велику сцену. Їй як ветерану боротьби за місце у шоу-бізнесі я й адресувала кілька запитань.
— У даному — моєму — випадку, — розповіла Юля Міщенко, — останні два роки — це той етап розвитку мого життя, що, як вершина айсберга, помітний усім. До цього гурту я займалася музикою багато років. У мене було дві групи, які дуже багато чому навчили мене. І якби не було тих команд, з їх помилками, невдачами, неправильними вчинками, ніколи не було б «Таліти Кум». Вона настільки успішна тому, що, по-перше, я взялася за «Таліту...», будучи вже достатньо зрілим музикантом. По-друге, на момент старту «Таліти Кум» я жила в Києві вже далеко не перший рік. До цього зрозуміла, перш за все, куди потрібно рухатися. Приїхавши до Києва зі Львова, просто знайомилася з людьми, спілкувалася, аналізувала, шукала студії, на яких можна писатися, шукала музикантів. Тобто був період певної підготовки.
Юля виділила чотири пункти, наявність яких збільшує шанси на успіх:
1) досвід; 2) повне розуміння, чого хочеш досягти; 3) абсолютно раціональне бачення і планування ситуації; 4) команда людей-однодумців, на яких можна покластися.
Лідер гурту «Таліта Кум» погоджується із тим, що в Україні фактично не існує структур, які бачать сенс у постійному вкладанні коштів у молодих музикантів. Усі механізми на нашому ринку дуже відрізняються від механізмів, які існують на Заході. Росію ж Юля коментувати відмовилася, аргументуючи тим, що вважає російський шоу-бізнес неправильним. Хоч визнає, що «це потужний і багатий ринок». Принаймні російські гурти-початківці мають безлічі фестивалів, які дають їм шанс голосно заявити про себе. А от Україна досі обмежується дрібними регіональними фестивалями, «Чайкою» і «Червоною рутою». Вони дають можливість пограти на сцені з гарною апаратурою, непоганим звуком, але не дають великих надій на те, що виступ відкриє команді двері у світ шоу-бізнесу.
Я аж ніяк не пропоную свій хіт-парад — лише хочу запитати: скільки загасло і ще загасне в Україні талановитих музикантів, так і не дочекавшись свого зоряного часу? А скільки більш цілеспрямованих, сильних духом переманила і ще переманить Росія? Невже у нас тільки і залишиться щось на кшталт гарантованого хіта «Прокрутіть цю пісню по радіо...»? Якщо українці вдячно з'їдатимуть духовний харч такого гатунку, чи не розучимося ми думати взагалі? Як тоді сформується справжня українська музична культура, що зможе про себе достойно заявити світові?
Ольга ПОГОРЄЛОВА.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
