Олег Скрипка: Через десять років етно–диско буде мегапопулярним, але я вже працюватиму над чимось іншим

Хвилі Амура від батька етнічного фестивалю «Країна мрій», рокера і популяризатора української культури Олега Скрипки покотилися по всьому світові. Його авторський проект етно–диско–вечорниці можна вважати одним із найбільших досягнень у музичній розважальній культурі України. Про те, чому він частіше організовує вечори за кордоном, ніж удома, як іноземці п’ють горілку, закушують салом і співають «Ти ж мене підманула», хто йому допомагає пробиватися на Захід і як розвиватиметься етно–диско на наших теренах, Олег Скрипка розповів «УМ» в ексклюзивному інтерв’ю.

«Інтимними вечорницями ми випробовували «Країну мрій»

— Перші етно–диско–вечорниці були в Могилянці, потім у галереї «Лавра»...

— Це вже великі вечорниці. А до того були інтимні в Могилянці, в «Ательє Карась», театрі «Дах», музеї Гончара.

— Задум виник як додаток до фестивалю «Країна мрій»?

— Раніше. За рік до фестивалю. Це була як репетиція «Країни мрій». Ми випробовували фестиваль. На «Країні мрій» ми вже були спокійні — програма є, колективи підібрані.

— Чому називаєте етно–диско, а не просто вечорниці чи етно–вечорниці?

— Вечорниці ми робили в cуто етнічному стилі зі всіма традиціями, в етнічному вбранні, щоб дата відповідала святу і порі року. А коли робимо етно–диско, можна більш демократично підходити, тому вибрав форму між дискотекою і вечорницями. Її легше реалізувати. Людям зручніше, бо допускаються в джинсах і вишитих сорочках.

— Хто перший за кордоном погуляв на ваших диско–вечорницях?

— Чотири роки тому вперше я виступав як діджей у Моск­ві, грав етно–диско на фестивалі «Етно–лайф». Коли граємо з «ВВ», кажу, що маю програму етно–диско, як діджей кручу українську музику, що можна робити маленьку і велику програму. Мене запрошували грати в Барселоні, Австрії, Нью–Джерсі під Нью–Йорком. А цього року вирішив сам виступити організатором. Провів уже чотири вечори — в Італії, Франції, Норвегії, Австрії.

— Хто з українського боку вас підтримує? Адже вечорниці — це своєрідний дипломатичний хід, популяризація української культури?

— Поки що чекаємо. Знаходимо партнерів серед діаспори в кожній країні, яку відвідали. Першого квітня на день народження Гоголя в московському клубі «Гоголь» будуть великі вечорниці, як у Парижі. Там нам уперше допомагає Посольство України в Росії. Програма буде звичайна, ближча до паризької. Поїдемо з «Чоботами з Бугая», «Великою оркестрою», буде школа народних танців.

— Танців вчитимете на місці?

— Школа народних танців — це наша родзинка. Мало хто знає ці дуже прості рухи. Кожен спробує один–два рази і вже танцюватиме. Будуть стандартні українські танці — гречаники, ойра, гопак. Якщо в Києві були б клуби з українськими піснями, я б ходив туди танцювати із задоволенням.

— Очікуєте на упередження москвичів саме до етно–диско, а не рок–коцерту?

— Звичайно, негативна рекламна кампанія, яка розгортається проти України, впливає на ставлення. У нас є нормальна аудиторія, яку це не зачіпає. Там люблять нашу пісню і танці, тому в Росії виступаємо найчастіше.

«П’ють дві чарки, щоб була пара, закушують салом із Житнього ринку і танцюють до самого ранку»

— У Парижі вам пропонували проводити сезони «Української традиції».

— Це була моя ініціатива. Така можливість є, але без фінансування нічого не буде. Можливості фестивалю «Країна мрій» обмежені. Можемо зробити вечорниці, на Сезони не потягнемо, хіба що організувати.

— А хто вашу діяльність зараз фінансово підтримує?

— Я. Ми продаємо квитки, але вони, як правило, не покривають витрат. В Італії в нас були комерційні спонсори, в Норвегії — діаспора. У Москві допомагає хмельницьке земляцтво, яке має організацію «Вечірка».

— Виходить, що вечорниці неприбуткові ані в Україні, ані за кордоном?

— В Україні можуть оплачуватися. Але треба робити багато вечорів. Такі речі прибуткові для французів, бо там на це є великі державні дотації. А ми як іноземці у Франції платимо багато податків.

— Як було в Норвегії?

— Нас запросили керівники української спільноти Руслан Радченко і Наталка Равн–Крістенсен. Там мало українців, але вони дуже активні. Вони доклали зусиль, допомогли все організувати. Діаспора дуже молода, у Франції — старша, консервативна, через це її майже не видно. Я дуже багато подорожую, і для мене Україна значно ширша, ніж державна територія. Діаспора як музей: там мова, якою розмовляли 150 років тому — у Канаді й Америці діаспора у п’ятому поколінні розмовляє українською, співає пісень.

— Тобто ваша публіка здебільшого діаспора?

— У Парижі українська діаспора була майже в повному складі. Дуже багато людей приїхало з інших країн. Було чимало офіціозу з паризької мерії і з Монмартра, був мер із дружиною–українкою резиденції французьких королів, що на півночі Парижа. І представники посольства. У Москві теж запросимо посольських.

— А корінні мешканці?

— У Парижі французів було 30 відсотків — там ми не мали можливості розрекламувати вечорниці в місцевій пресі. У Норвегії відсотків 70 публіки — це скандинави. В Осло вже виробилася традиція ходити на українські свята. Там діаспора найактивніша, проводить свої вечорниці.

— Підхід до продажу квитків буде, як і в нас, етнічно–демократичний? Без вишиванки повна ціна, в етнічному одязі — половина.

— Те, що ми сьогодні називаємо карнавал, це умовно етнічне свято. Вишиванки — це святковий одяг. Є Віденський бал, де люди одягають метелики, фраки, смокінг, вечірні сукні. А наша традиція народне вишите вбрання. У полі в такому одязі не працювали. Вдягали тільки на свята. Тому коли люди йдуть до нас, то відчуття свята будується таким чином.

— Іноземці купують вишиванки?

— У Норвегію ми привозили вишиванки. Це не бізнес, а популяризація культури. Великого продажу все одно не буває. Діаспора не купує, бо вони всі мають. Купували грузини, латиші й норвежці.

— Одяг для продажу берете в народних майстринь?

— Є таке об’єднання «Рідна мода», там свої майстрині, мають магазинчик вишитого одягу. У них дуже демократична цінова політика. Ми розуміємо, що на вечорницях дорогу вишиту роботу не куплять. Це ексклюзивно. Примірятися треба індивідуально. Беремо не дуже дорогі сорочки і ручної, і машинної роботи.

— Пропонуєте не тільки етнічний одяг, а й різні смакоти. Чим саме їх частуєте?

— Перед вечорницями іду на Житній ринок і вибираю най­смачніше сало. А до нього пригощаємо горілкою. На Святвечір в італійських горах сам готував кутю.

—  Горілки вистачає?

— Традиційно на вечорницях багато не п’ють. Як правило пили дві чарки — одну на здоров’я, а другу, щоб була пара. Бо на вечорниці люди приходять, щоб знайомитися. А коли музика гарна, горілки багато не треба, народ і без неї добре танцює.

— Різдвяні вечорниці цього року провели в італійських горах, минулого — в австрійських. У нас традиція у ці дні бути з родиною. Сім’я була з вами?

— Це робота. Вони були в Києві.

Для західного світу ми найбільш екзотична країна

— В Осло з вами виступав гурт «Водограй». Запросите їх на «Країну мрій»?

— Його створив Руслан Радченко, грали репертуар групи «Вася Клаб». На «Країну мрій» якщо запросимо когось із Норвегії, то це буде норвезький колектив, а це український.

— «Чоботи з Бугая», з якими виступаєте найчастіше, були створені спеціально для вечорниць?

— Це музиканти з однієї музичної тусовки, але разом ніколи не виступали. «Чоботи з Бугая» — конкретно моя ідея. У їхню роботу не втручаюся, бо знаю, що це суперпрофесіонали. Вони все придумають, зроблять за моїми планами.

— По Україні на вечорниці їздите з «Мандрами», а за кордон їх чомусь не запрошуєте з собою.

— Кожні вечорниці мають різний формат, залежно від місця та економічних можливостей. «Мандри» популярний колектив, їм треба гонорар платити. У Львові, Дніпропетровську, Харкові виступали на вулиці, тому формат був більше роковий. А зараз у Москві буде клуб, де можна грати фольклорну музику, тому будемо з «Ле гранд оркестра». Спершу ми виступаємо наживо, потім я кручу музику як діджей. Є пісні «ВВ», народні, мої сольні.

— Як визначаєтеся з форматом? Зважаєте на темперамент країни?

— Це теж залежить від майданчика. В Італії було дуже маленьке приміщення і купа туристів. Деяких музикантів не було де помістити. Там є традиція після катання на лижах іти на дискотеки. Були тільки українці. Танцювали в гірськолижних черевиках і вишиванках.

— Для діаспори такі святкування не дивина, а як іноземці сприймають етно–диско–вечорниці?

— Людей із мітлою на вулицю викидаємо. Клуб закривається, а ніхто не хоче розходитися. Я вже дискотеку відіграв, поставив фонову музику, а вони під неї танцюють і не хочуть іти.

— Чому не повертаєтеся у ті країни, де вже виступали?

— Ще повернуся. Але мені потрібна підтримка — чи дер­жавна, чи місцева.

— Де будуть наступні вечорниці після Москви?

— 11 квітня ми їдемо в Англію з «ВВ» і в цей же день у тому ж залі я гратиму етно–диско як діджей. Це вперше поєднаємо комерційний концерт «ВВ» і етно–диско. У Франції, Італії, Німеччині, Англії зараз дуже модно ходити на українські й російські вечори. У світі взагалі мода на етнічну музику. Колись для всього світу відбулося відкриття африканської музики, балканської, арабської, індійської. А сьогодні прийшла черга для української. Для західного світу це найбільш екзотична країна. Пр о нас вони дуже мало чули і знають.

«Щоб наздогнали нас швидше, зробимо тур по Україні з етно–диско і в програму «Країни мрій» включимо»

— Такі речі обов’язково має спонсорувати держава.

— Я тільки почав це робити. Для наших інституцій етно–диско занадто модернова форма. Я може й отримав би які кошти від держави, але зараз час не надто хороший. Треба трішки почекати. Зараз набираємо оберти і починаємо працювати професійно. По посольствах і міністерствах розсилаємо прес–релізи, відео. Виходимо на міждержавний рівень. У норвежців усе фінансує держава. Там якщо ти їдеш закордон і співаєш норвезькою, то держава 100 відсотків спонсорує.

— Але держава і фонд «Україна 3000» активно підтримують Українську кінофундацію. Програма фільмів не найкраща, та все ж по тижнях її показують у різних країнах.

— У нас чомусь вирішили, що номер один у культурі — це кіно, а музика — то вже таке. Якщо говорити про те, як правильно будувати культурну політику, то вирішувати не питання вечорниць, які їдуть за кордон, а проблеми засобів масової інформації. Зробити їх культурними і українськими. Для того, щоб українська пісня була популярною, її треба чути по радіо і телебаченню. А цього немає. Держава може багато грошей вкладати, але якщо вона не крутиться, то її ніхто не знатиме. Усі ЗМІ мають ліцензію. Будь–який канал, якщо порушує квоту національної спрямованості, сплачує величезний штраф. І ці гроші йдуть на розвиток української культури. У Франції таким законом підняли свій кінематограф. На початку 90–х, коли я там жив, кіно було в занепаді.

— Відчуваєте як поширюють у світі українську культуру?

— Популяризації, на жаль, не відбувається. Але буде. Треба відійти від формату радянського хору і народних колективів. Це не та культура, яка запалює. Має бути модерн. Коли чують народну пісню на дискотеці, це популяризація. Але її також треба крутити по їхньому телебаченню і на радіо. За кордоном розкручувати етнічну культуру виходить краще, у нас це неможливо. Українці, які їдуть за кордон, більше відчувають себе українцями, ніж ми тут, краще сприймають українську пісню. У Москві набагато більше українських ресторанів, де крутять етнічну музику, на радіо більше «ВВ».

— На Західній Україні партія «Свобода» намагалася теж організувати етно–диско з вишиванками, фольклорними колективами. Ажіотаж, який ми бачимо на ваших вечорах, там не спостерігали. Виходить, Скрипка став невід’ємною частиною етно–диско.

— Крім того, що треба робити українське, треба робити, в першу чергу, якісне. На жаль, з політичних міркувань робиться нібито патріотично, але з точки зору самого продукту відстають в організації. Нехай би краще вже крутили якісний шансон, ніж неякісний фолк. Може, це через те, що немає доступу до якісної музики. Формату «Країни мрій» довіряють, бо там не тільки якісна музика, але колективи підібрані так, щоб гарно звучали.

— За кордоном на вечорниці можна потрапити частіше, ніж в Україні.

— Хотів би етно–диско внести у програму «Країни мрій», але ще не знаю, яким чином. Готую диск етно–діджейської музики. Збираюся організувати великий тур по Україні. Для спонсорів етно–диско дуже модерново. Цікавляться класичними дискотеками, західними виконавцями, а це вечори завтрашнього дня. Через десять років це буде мегапопулярно, але я вже працюватиму над чимось іншим. Може над романсом чи оперним співом, або вистави ставитиму. Росіяни зараз дуже пруться від мого альбомчика романсів десятирічної давності. Мені це вже не цікаво, а люди тільки доганяють. Я йду попереду.