Лідія Єнко, директор заповідника–музею М. В. Гоголя: «Спадкоємці по лінії Пушкіна — Гоголя воліють вважати себе нащадками Олександра Сергійовича»

— Лідіє Дмитрівно, до ювілеїв звикле роздають титули. Вашому музею присвоять статус національного?

— Обласний гоголівський комітет звернувся з таким проханням до Києва. І голова республіканського оргкомітету Іван Васюник дав доручення міністру культури і туризму Василю Вовкуну підготувати відповідні папери. Гоголь належить до національних геніїв, це візитка нації. Тому, думаю, наш музей цілком заслуговує на статус національного. Тим більше що попри віддаленість від великих міст музей один із добре відвідуваних в Україні. Щороку до нас приїздить понад 10 тисяч людей, а в останні роки — 13—14 тисяч. У цей рік, проголошений ЮНЕСКО роком Гоголя, ми очікуємо ще більший інтерес до нашого музею.

— Зараз музейне подвір’я нагадує будмайданчик. Що зміниться завядки цій реставрації, садиба набуде «більш історичних» рис?

— На флігелі замінили шиферний дах на очеретяний — як було в часи Гоголя. Дах на батьківському будинку перефарбовано на червоний — так, як зафіксовано у спогадах. Повністю побудовано чотири ґанки в батьківській садибі Гоголя (адже за 25 років дерево прийшло в непридатність і мало вкрай непривабливий вигляд), зроблено ремонт вікон, дверей. Ґанки будуть такими ж, як за часів Миколи Васильовича, коли вся родина літніми вечорами збиралася на ґанку пити чай. Провели утеплення будівель, замінили комунікації, системи опалення і головне — встановили надсучасну пожежно–охоронну сигналізацію. Та, що раніше, застаріла і вийшла з ладу. Тепер охорона надійна. Раніше ми не експонували деякі цінні документи — боялися. Тому в експозиції окремі цінні папери замінені високоякісними копіями. Наприклад, нашому музею належить траурна обручка Марії Синельникової, сережки мами Гоголя, але ці речі зберігаються в Полтавському краєзнавчому музеї.

— Повернуться відтак ці речі до Василівки?

— Не знаю. Звичайно, хотілося б. Хотілося б, щоб людина, повертаючись сюди, бачила оновлену експозицію. Цього року ми переробили бачення експозиції, розташованої у підвальних приміщеннях. Її концепцію допомгли нам розробити полтавські художинки, родина Нечипоренків, і тепер глибше розповідатимемо про вплив Гоголя на світову культуру та вплив подій на формування творчості Гоголя. У перспективі — новий розділ, яким хочемо вшанувати людей, котрі займалися відтворенням садиби. З 1946 року викладач Полтавського будівельного інституту, пізніше — головний архітектор Полтави Лев Семенович Вайнгорт виношував ідею відтворення гоголівської садиби саме у вигляді такого меморіального комплексу. Ця ідея знайшла підтримку пізніше. Перш за все — підтримку студентів. Відтворювалася садиба за проектом, розробленим у дипломній роботі студентів Вайнгорта. Втілив проект у 1984 році заслужений художник Віктор Затурін з командою. Він розробив перші експозиції нашого музею.

— Як ділили експонати між вашим та сорочинським музеєм?

— Сорочинський музей старший, вони нам спершу допомагали, дали деякі експонати , зокрема, особисті речі Миколи Васильовича. Річ у тім, що наші заклади дуже різні, адже у Гоголевому — садиба–музей, це значно масштабніше. Територія — більше 30–ти гектарів, тільки ставків — десять гектарів. (Це значно менші землі, ніж ті, якими володіли батьки Миколи Васильовича, в яких було десять тисяч десятин землі і 500 селян). Ставки, до слова, зарибнені, і ми дозволяємо там рибалити. Є ще сад–парк, який треба впорядковувати. Чому сад–парк? Тому що в Гоголів були не лише декоративні, а й фруктові дерева.

— Лідіє Дмитрівно, а родичі Гоголя залишилися? Хто вони і чи контактують із вашим музеєм?

— Родичі живуть в основному в Києві, Москві, є у Полтаві, за кордоном. Є багато родичів по спільній гілці Гоголя та Пушкіна. Син сестри Гоголя Єлизавети одружився з онучкою Пушкіна Марією Олександрівною. Таким чином поріднилися. Одні — Бикови — жили у нас, у Василівці, на протилежному боці ставу. Там стояв великий будинок, який, на жаль, до цього часу не зберігся. Але місцеві жителі досі називають той бік ставу биковським. Ми спілкуємося з сім’єю Георгія Олександровича Галіна, який мешкає у Москві. Він теж по лінії Пушкіних — Гоголів. Простежується ще кілька сімей з цієї лінії, дехто мешкає у передмісті Парижа, заможні дуже люди. Але здебільшого вони вважають себе нащадками Олександра Сергійовича Пушкіна. Письменників ми не знаємо серед нащадків Гоголя. Є лікарі, вчені, вчителі.

— Є в них якісь гоголівські речі?

— Є. Але, радше, не речі Гоголя самого, а пізніших відгалужень родини, речі того часу, фотоальбоми, листування.

— Продати не хочуть музею?

— Ні, всі вважають це сімейною реліквією. Показують, запрошують у гості, розповідають, але продати щось із фамільних раритетів ніхто не бажає. Це якщо говорити про тих, хто живе в Росії. Інша країна, розумієте... А з тих, що мешкають в Україні, дехто поділився сімейними фотографіями, ми демонстрували їх на виставці «Нащадки Гоголя». У Москві живе Рафаелла Трохимівна Свєрчкова, це по лінії Ольги Василівни Гоголь–Головні, сестри Миколи Гоголя. Брат Рафаелли Трохимівни займається дослідженням генеалогії родів після Гоголя. Вона ці дослідження з задоволенням передала нашому музею.