Заворожене місце

Василівка, родинне помістя Гоголів–Яновських, метушливо готується до радощів ювілейного стресу. 1 квітня сюди, в шишацьку глибинку, на меморіальне паломництво потягнуть валки VIP–екскурсантів — Президент, міністри, чиновники, сановиті митці. А зараз ауру місця порушує стукіт кельм і перегукування будівельників. Ми ж хочемо, щоб ви побували тут «до того, як...»

У світі існує чотири музеї Миколи Гоголя (тут, у Гоголевому; у Сорочинцях, де він народився і виплакав у пелюшках перші півроку свого життя; у Москві — в будинку на Нікітському бульварі, де він помер, приватний музей у Петербурзі — у будинку графа Толстого). Гоголеве — певно, найголовніший музей, масштабний і повноцінний, «корінний зуб» гоголіади. Це те місце на землі, де Гоголь сумарно провів найбільше часу. Тут він зустрів і першу в своєму житті відьму.

...Років приблизно в дев’ять Микола стояв у цій вітальні, й раптом крізь прочинене вікно застрибнула кішка, чорна, як пекельна смола. Маленький Гоголь вирішив помститися темним силам за переляк — погнався за кішкою, ухопив і поніс до ставу топити. І що ви думаєте — таки втопив! Хлопчик, з якого невдовзі виросте світовий геній, не був садистом. Він просто вважав, що то відьма.

«Гоголь не був містиком, я думаю. Це вже в останній період життя занурився у релігію. Фантазії про нечисту силу, яка викрадає місяць на небі і таємно стежить за всіма людьми, навіяла його мама, — Катерина Денисівна Чернова, головний зберігач фондів музею, розповідає цю історію посеред вітальні, де ще пахне паркетним лаком, і показує на вікно, через яке в життя Гоголя вдерлася перша відьма. — Марія Іванівна вірила в існування містичних сил. Вона мала щасливий шлюб, але, ви знаєте, шестеро з дванадцяти її дітей народилися мертвими або помирали ще немовлятами, причому не виживали саме хлопчики. Тому Марія Іванівна була певна, що саме в цьому будинку незримий фатум тяжіє над чоловіками роду Гоголів. Подеколи вона навіть переселялася у флігель. Так, саме той, де Микола Васильович пізніше працював над другим томом «Мертвих душ».

У кожному музеї є своя легенда для відвідувачів. Але тільки в хорошому музеї самі співробітники вірять у цю легенду. «Коли почалися ремонтно–реставраційні роботи, до нас прийшла чорна кішка, — посміюючись, розповідає Катерина Денисівна. — Ми подумали, чи це часом не та сама? Звідки взялася — не ясно, десь приблудилася з боку ставу». Цю містифіковану зайду творча група «УМ» не побачила, та й не пошкодувала про це. По–перше, не факт, що то відьма, по–друге, ще більше не факт, що вона «та сама», непритоплена Гоголем, і, нарешті, по–третє, навіщо хрещеній людині стрічатися з нечистою силою, хіба з інтересу.

Зате ми побачили, як «УМ» долучилася до вшанування ювілею геніального письменника: посеред залів на розкладених газетах сохли щойно вифарбувані лаком столики та інші експонати. Оригінальних речей саме з родини Гоголів у нас майже немає, зізнається головний зберігач фондів, здебільшого предмети того періоду. Адже садиба не збереглася, і в 1984 році її відновлювали з цілковитого зеро, з голого місця.

Раритетними експонатами поділився насамперед музей у Сорочинцях (він був найпершим, створеним ще в 1929 році в будинку лікаря Трохимовсь­кого, де начебто перебувала мама Миколи Васильовича після пологів). «На щастя, — каже Катерина Денисівна, — збереглося багато малюнків друзів сім’ї, за якими поталанило відтворити садибу батьків Гоголя. Насамперед за малюнками художника Волкова. Завдяки цьому ми знаємо навіть, як були пофарбовані стіни у кімнатах». Орнамент невибагливий — білі стіни у широку блакитну, а у спальнях — жовту смужку. Невідомим залишається малюнок паркета, тому його зробили як «просто паркет».

Так само, як і Шевченко, Гоголь любив малювати все, що траплялося на очі, і таким чином допоміг своїй майбутній «меморіальності». Ось його лист батькам з начерками вітража. «В Європі зараз модно вітражі», — писав він, це і недорого, і красиво, а замовити кольорове скло можна на миргородському заводі, де виготовляли пляшки. Щодо «красиво» можна посперечатися, принаймні в пропозиції Гоголя: грубі лінії, великі шматки синьо–зеленого та жовтого скла у поєднанні з матовим білим. Але вже вийшло, як геній сказав. Тобто намалював. Саме такими, як йому хотілося, ви побачите вікна у спальні ліворуч. З його ж малюнків у славетній Решетилівці створили і копію килимка над ліжком. Але нас зачепило слово «модно»... Так, Микола Васильович стежив за модними течіями, любив гарно вдягатися, можливо, був франтом, особливо після того, як побував у Римі, звідки мандрував усією Європою, підтверджує Катерина Чернова. «Ви запитаєте, за який кошт подорожував, не маючи особливих на те статків? Напрошувався до когось із заможних людей, що їхали в Париж, у компанію, і йому часто не відмовляли, адже Гоголь «римського періоду» був гострословом, чудовим компаньйоном у мандрівці», — пояснює пані Катерина. Музейники склали карту Європи — вона помережана точками, де ступала нога Гоголя, подорожнього за чужий рахунок. Назвемо це меценатством.

З Єрусалима він привіз дуже цікаву чи то ікону, чи то картину. Лик Христа, довгий ніс з горбинкою, пасмо чорного волосся спадає на одне око. Копія цієї картини висить там, де й за Гоголя, — над письмовим столиком у флігелі. Коли ви побачите її на власні очі — зрозумієте: цей образ дуже схожий на самого Гоголя (принаймні яким він укарбувався в нашу уяву з картини Міллера). «Бог, схожий на мене? Чи я, схожий на Бога»? Втім є у кутку й інша божниця, «традиційна» ікона — Микола Чудотворець. Теж Микола. Ставні зачинені, напівтемно. Аскетична кімната. Це було вже в той час, коли Гоголь рушав у свою головну, найважчу, подорож, що закінчилася у Москві 21 лютого 1852 року добровільним виснаженням організму, Великим постом, який тихо перейшов у смерть. Досі нерозгадану, таємничу смерть.

Шлейф таємничості тягнувся і після смерті Гоголя. Під час Другої світової війни експонати сорочинського музею перевезли в Полтавський краєзнавчий, а звідти, коли німці підійшли ближче до Полтави, пакували в евакуацію. «Всі предмети гуртом, не розбираючи на документи, меблі, цінності, зібрали в один вагон і відправили в Росію, — переповідає пані Чернова. — Дорогою вагон (який, зауважте, не був останнім у потягу) безслідно зник. Пошуки його, вже повоєнні роки, не увінчалися успіхом».

Безслідно зник, щоправда, значно раніше, на початку ХХ століття, і батьківський будинок Миколи Васильовича. Проте в цьому разі все сталося грубо, без втручання містичної сили. Племінник Гоголя Василь Головня, який успадкував садибу, вирішив, що будівля старомодна. Вона, певно, докучала нерозумному нащадку, котрий натомість зберегти своє ім’я в скромному рядку історії, вирішив стати таким собі містечковим російським геростратом. «Чтоб почитатели творчества моего гениального дядюшки не упрекали меня в негодном отношении к дому, в коем он вырос, я решил этот дом снесть», — так племінник пояснив в одному з листів свою недбалість до «збереження історичної спадщини». І дім з дерев’яними колонами та ґанками, і всі флігелі було знищено. Залишилися сад і став. А поодаль — могила батьків Гоголя. На ній уже розцвіли проліски. n